22 червня відзначається 120-річчя з дня народження Біллі Вайлдера — одного з найзначніших режисерів в історії американського кіно та володаря шести «Оскарів». Він з’явився на світ у галицькому містечку, втратив родину в нацистських таборах і пройшов шлях від «літературного раба» в Берліні до вершин «фабрики мрій».
До 120-річчя митця ZN.UA згадує історію режисера, для якого кіно стало одночасно ремеслом, помстою та способом сміятися над безоднею.
На відео Біллі Вайлдер отримує премію «Оскар» за найкращий фільм за стрічку «Квартира» («The Apartment») на 33-й церемонії вручення нагород Американської кіноакадемії 1961 року. Нагороду режисерові та продюсеру вручає Одрі Гепберн.
Транзитний пасажир
Біллі Вайлдер (справжнє ім’я — Самуель Вілдер) є одним із найвпливовіших представників класичного американського кінематографа, чий шлях до визнання розпочався на території Австро-Угорської імперії. Режисер з’явився на світ 22 червня 1906 року в галицькому містечку Суха (тепер Суха-Бескидзька, Польща).
Його батько, Макс Вілдер, керував невеликою мережею закладів харчування та готелів, розташованих уздовж важливої залізничної лінії між Віднем і Львовом (тодішнім Лембергом).
Матір Євгенія ще в молодості відвідала Сполучені Штати Америки, де стала свідком шоу Баффало Білла, що згодом спонукало її називати сина американським ім’ям Біллі. Родина часто переміщувалася між Віднем, Краковом і Львовом.
Перша вимушена міграція відбулася під час Першої світової війни. У 1914 році територію Галичини захопила російська імператорська армія, і в регіоні почалися активні бойові дії. Рятуючись від наступу російських військ, родина Вілдерів переїхала до Відня.
У Відні Біллі Вайлдер вступив до університету, але швидко залишив навчання заради роботи в журналістиці. Він почав писати для таблоїдної газети Die Stunde. Специфіка видання вимагала оперативної роботи з кримінальними хроніками, міськими скандалами та спортивними подіями.
Робота репортером навчила Біллі лаконічності, вміння вибудовувати сюжет і помічати деталі людської поведінки. У 1926 році він взяв інтерв’ю в американського джазмена Пола Вайтмена, після чого приєднався до його оркестру під час гастролей і переїхав до Берліна.
У Берліні Вайлдер продовжив журналістську діяльність, паралельно працюючи «літературним рабом» — писав сценарії для інших авторів без зазначення свого імені в титрах.
Згодом він почав працювати легально і став співавтором сценарію знакової німої стрічки «Люди в неділю» (1930), яка вважається важливим документом епохи Веймарської республіки.
До 1933 року він встиг узяти участь у створенні понад десятка німецьких фільмів. Однак прихід до влади націонал-соціалістів змусив Вайлдера, який мав єврейське походження, терміново залишити країну.
Він емігрував до Парижа, де 1934 року спільно з Александром Есвеєм зняв свій перший фільм як режисер — «Погане насіння» (Mauvaise Graine). Того ж року Вайлдер вирушив до США.
Згідно з його спогадами, американську візу він отримав у консульстві в мексиканському місті Мехікалі. Коли офіцер прикордонної служби запитав про його професію, Вайлдер відповів англійською, що пише сценарії. Офіцер поставив штамп у паспорт зі словами: «То пиши хороші». Цей документ дав йому змогу легалізуватись у США та розпочати кар’єру в Голлівуді.
Еміграція врятувала йому життя, але його матір Євгенія, бабуся та вітчим залишилися в Європі й стали жертвами нацистського режиму під час Другої світової війни. Протягом десятиліть Вайлдер не міг з’ясувати точних обставин їхньої загибелі, помилково вважаючи, що вони були вбиті в Аушвіці.
Лише 2011 року австрійський історик Андреас Гуттер, спираючись на дані польських та ізраїльських архівів, документально встановив факти: мати загинула в концентраційному таборі Плашув, вітчим — у таборі смерті Белжець, а бабуся — в гетто міста Новий Тарг. Вайлдер так і не дізнався цих деталей за життя.
Втрата родини сформувала його жорсткий, позбавлений сентиментальності світогляд, який він згодом описав фразою: «Оптимісти загинули в газових камерах, а песимісти мають басейни в Беверлі-Гіллз».
Помста ремеслом
Коли Вайлдер прибув до Голлівуду, він не знав англійської. Він жив у спільній кімнаті з актором Пітером Лорре, який також утік з Німеччини, й вивчав мову, слухаючи радіо та переглядаючи американські фільми.
Його першим значним успіхом у США стала співпраця з досвідченим сценаристом Чарльзом Брекеттом. Разом вони написали сценарії до кількох успішних комедій, зокрема «Ніночка» (1939) з Гретою Гарбо та «Вогняна куля» (1941).
1942 року Біллі Вайлдер домігся від студії Paramount Pictures права самостійно зрежисерувати свій сценарій. Його дебютом в американському кіно стала комедія «Майор і крихітка».
1944 року Вайлдер зняв фільм «Подвійна страховка». Сценарій написав у співавторстві з відомим детективним письменником Реймондом Чандлером. Стрічка розповідала про страхового агента, який разом із дружиною клієнта планує вбивство її чоловіка заради страхової виплати.
Фільм вирізнявся цинізмом головних героїв, відсутністю традиційного хепіенду та використанням контрастного освітлення, запозиченого з німецького експресіонізму.
Наступного року Вайлдер випустив драму «Втрачений вікенд» (1945), де вперше в історії Голлівуду показав алкоголізм не як комічну рису персонажа, а як руйнівну фізіологічну та психологічну хворобу. Картина здобула чотири премії «Оскар», зокрема за найкращий фільм і найкращу режисуру.
Відразу після закінчення війни, 1945 року, Вайлдер тимчасово призупинив роботу в Голлівуді та повернувся до Європи у званні полковника Відділу психологічної війни Верховного штабу союзних експедиційних сил (SHAEF). Його направили до Німеччини для участі в програмі денацифікації.
Біллі Вайлдеру доручили працювати над документальним фільмом, який мав би продемонструвати німецькому населенню масштаби злочинів нацистського режиму. Режисер переглядав сотні годин хроніки, знятої американськими та британськими військами під час звільнення концентраційних таборів Бухенвальд, Дахау та Берген-Бельзен.
Змонтований ним короткометражний фільм отримав назву «Млини смерті» (Die Todesmühlen) і став обов’язковим для перегляду громадянами Німеччини під час отримання продовольчих карток.
Повернувшись до США, Вайлдер продовжив знімати кіно, зосередившись на критиці американських інституцій. 1950 року вийшов фільм «Бульвар Сансет», який деконструював міф про кіноіндустрію.
Розповідь у фільмі ведеться від імені вбитого сценариста, чиє тіло плаває в басейні, а головна героїня — забута зірка німого кіно, яка втратила зв’язок з реальністю. Фільм обурив багатьох впливових діячів Голлівуду через відверте зображення жорстокості індустрії розваг.
Наступного року режисер представив драму «Туз у рукаві» (1951), яка стала гострою критикою медіа. Головний герой, репортер Чак Тейтум, знаходить чоловіка, який застряг в обвалі індіанського печерного житла, куди ліз по артефакти на продаж.
Замість того, щоб сприяти швидкому порятунку, журналіст вступає у змову з місцевим шерифом і штучно затягує рятувальні роботи. Він перетворює трагедію на національне шоу, що приваблює тисячі туристів і приносить йому славу та високі наклади.
Фільм провалився в прокаті на момент виходу, оскільки публіка не була готова до такого радикального звинувачення преси. Проте сьогодні стрічка вважається пророчою: Вайлдер показав механізми маніпуляції суспільною увагою задовго до появи сучасних інформаційних технологій.
Вайлдер не обмежувався одним жанром. 1953 року він зняв військову драму «Табір для полонених № 17» (Stalag 17) про американських військовополонених у німецькому таборі, показавши життя в’язнів без зайвого героїзму, зосередившись на питаннях виживання та внутрішніх конфліктів.
1954 року виходить його успішна романтична комедія «Сабріна» з Одрі Гепберн, а 1957 року — напружена судова драма «Свідок обвинувачення» за п’єсою Агати Крісті з Марлен Дітріх та Чарльзом Лотоном у головних ролях.
Вайлдер довів свою здатність працювати з будь-яким матеріалом, зберігаючи свій фірмовий іронічний стиль та увагу до недоліків людської природи.
<img