Сьогодні, 6 лютого, Україна святкує 30-ту річницю свого повернення в Антарктику. Незважаючи на надзвичайно складні економічні умови в перші роки незалежності, молода країна змогла реалізувати амбітний проект і стати частиною “Антарктичного клубу”.
Україна є частиною елітного антарктичного клубу, до якого входять 29 країн, що мають свою інфраструктуру на “крижаному континенті” (інфографіка D.UA Новини)
Амбіції в умовах кризи
За словами Дикого, рішення про повернення в Антарктику ухвалювалося в період, коли Україна переживала серйозні економічні труднощі.
“Це не відповідало фінансовим можливостям держави, але це яскравий приклад того, як, незважаючи на бідність, у нас були амбіції, бачення майбутнього країни та готовність інвестувати в нього. Навіть зараз, майже на п’ятому році великої війни, наш тил живе значно краще, ніж у 90-ті. Але тоді ми мислили стратегічніше, ніж тепер”, – підкреслив керівник НАНЦ.
Рішення України про повернення в Антарктику:
- Стратегічне мислення: Незважаючи на бідність, тодішнє керівництво країни та науковці мислили категоріями десятиліть, усвідомлюючи необхідність зайняти своє місце в антарктичній спільноті, поки існувало “вікно можливостей”.
- Лобізм науки: Саме українські науковці змогли переконати політиків, що інвестиція в Антарктику – це інвестиція в майбутнє та статус країни на міжнародній арені.
Читайте також: На передовій світової науки: як працюють українські полярники й що досліджують в Антарктиці
“Скиньтесь на Антарктиду”: як експедицію збирав увесь народ
Одним із найзворушливіших моментів підготовки першої місії стала підтримка з боку народу. Держава не могла покрити всі витрати, тому полярники стали першими в історії України “волонтерами від науки”.
“Ставлення народу було вражаючим. Коли бюджет не покривав потреб, один з ініціаторів звернувся по радіо до українців: “Ми вперше збираємось як незалежна країна їхати в Антарктиду, скиньтесь, будь ласка”. І хоча люди самі не мали грошей, вони донатили. В центр дзвонили виробники ковбаси і казали: коштів нема, але можемо відвантажити продукцію в дорогу. Навіть лікеро-горілчаний завод пропонував допомогу”, – згадує керівник НАНЦ.
Допомога надійшла і з найвищих ешелонів. Коли виникла логістична проблема з відправкою другої групи, президент Леонід Кучма надав свій літак. Таким чином, частину шляху до Південної Америки українські вчені подолали на “борту номер один”.
Український слід у радянській Антарктиці
Євген Дикий підкреслює, що у 1996 році відбулося саме повернення, а не початок освоєння, адже українці були ключовими фігурами в антарктичних дослідженнях протягом багатьох років:
- Кадровий потенціал: Кожен третій радянський полярник походив з України. На момент здобуття незалежності в країні вже налічувалося близько 200 осіб з реальним досвідом експедицій.
- Технологічне лідерство: Харківське КБ імені Малишева розробляло унікальні всюдиходи “Харків’янка”, на яких трималася вся логістика СРСР (зокрема станція “Восток”).
- Авіація та флот: У небі Антарктиди працювали літаки КБ “Антонова” з київськими випробувачами, а китобійний та рибальський флот на 90% складався з моряків Одещини, Миколаївщини та Херсонщини.
“У 1993 році був заснований Центр антарктичних досліджень (тепер – НАНЦ). Вся історія його створення – це заслуга, в першу чергу, трьох осіб: професора фізики Геннадія Міліневського, та вже покійних академіка-геолога Петра Гожика і Юрія Оскрета, який був пов’язаний з авіацією”, – додає Дикий.
Тодішня готовність “скидатися на майбутнє” дозволила Україні отримати станцію “Академік Вернадський” (колишню британську “Фарадей”). Сьогодні ми є членом “Антарктичного клубу”, і це надає нам не лише право голосу в Договорі про Антарктику, а й доступ до наукових відкриттів світового рівня та майбутніх ресурсів континенту.
Мораторій на видобуток корисних копалин закінчується у 2048 році, а його продовження залишається під великим питанням.