У 2048 році завершується заборона на видобуток корисних копалин в Антарктиці, де зосереджено 10% світових запасів мінералів. Україна входить до елітного клубу з 29 країн, які, ймовірно, вирішуватимуть долю цих ресурсів.
В інтерв’ю D.UA Новини керівник Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий розповідає, чому Україні потрібна власна станція на іншому кінці світу, як наші науковці роблять відкриття світового рівня та чому старі російські станції не є нам потрібними, навіть як репарації.
Читайте також: "Якщо Антарктида розтане – міста підуть під воду". Інтерв’ю з полярником про роботу на краю світу
Основні тези:
- Ресурсний потенціал 2048 року. Україна входить до елітного клубу з 29 країн, які з 2048 року зможуть ділити 10% мінеральних запасів планети (нафта, газ, золото), якщо не буде продовжено Договір про Антарктику.
- Бізнес “Ноосфери”. Наш криголам частково окупає себе: тепер США, Британія та Польща сплачують Україні за фрахт судна для своїх експедицій.
- Тріумф “мізків”. У 90-х Британія обрала Україну, а не заможну Південну Корею, лише через унікальний кадровий потенціал наших полярників.
- Наука рівня Nature. Українські науковці стали співавторами відкриття “атмосферних рік” – нового механізму глобального потепління, про який повідомив найпрестижніший науковий журнал світу.
- Ціль ІПСО РФ. Російська пропаганда намагається дискредитувати витрати на станцію, щоб позбавити Україну права голосу в Антарктиці та доступу до її ресурсів.
Україна входить в “Антарктичний клуб” країн, які мають інфраструктуру в Антарктиці (інфографіка D.UA Новини)
Як Україна почала підкорювати Антарктику
– 6 лютого виповнюється 30 років, як Україна повернулась в Антарктику. Як у середині 90-х, на той час зовсім нова держава, усвідомила необхідність представити себе в Антарктиці? На фоні яких подій відбулося наше повернення?
– Перші роки незалежності були дуже важкими: виявилось, що ми абсолютно не знали, як функціонувати в ринковій економіці. У ті часи зарплати становили 5-20 доларів, і їх могли затримувати на півроку.
В таких умовах Україна ухвалила рішення повернутись в Антарктику. Це не відповідало фінансовим можливостям держави, але це яскравий приклад того, як, незважаючи на бідність, у нас були амбіції, бачення майбутнього країни та готовність інвестувати в нього.
Навіть зараз, вже майже на п’ятому році великої війни, наш тил живе набагато краще, ніж у 90-ті. Але тоді ми мислили стратегічніше, ніж зараз.
Рішення про Антарктиду ухвалили з перспективою на багато десятиліть вперед. Адже поки було вікно можливостей для молодої держави, потрібно було зайняти своє місце в престижному “Антарктичному клубі”.
Це рішення пролобіювали українські науковці. Саме наука змогла достукатись до політичного керівництва держави, а воно швидко і охоче сприйняло пропозиції повернутись в Антарктику.
– Чому ми можемо говорити саме про повернення України, а не про початок “освоєння” Антарктики?
– Антарктика для українців не була чимось чужим і далеким. Навпаки, наші співвітчизники брали участь ще в найперших експедиціях 200-річної давності, які відкривали континент. І вся радянська Антарктика з 1940-х до 1992 року не обходилась без українців.
Ми були ключовою частиною експедицій: кожен третій радянський полярник – українець. Деякі функції виконували виключно наші співвітчизники.
Єдине підприємство на всю Радянську імперію, яке змогло створити транспорт, що працював при -50 градусах, це було Харківське КБ імені Малишева.
На їхньому всюдиході “Харків’янка” трималась вся логістика радянських полярних експедицій, зокрема гордість Союзу – станція “Восток”. Харків десятиліттями забезпечував експлуатацію та обслуговування станції.
До 1980-х в небі Антарктиди з усієї радянської авіації були лише київські літаки з КБ “Антонова”. Ми не просто надавали техніку, там щосезону працювали наші льотчики-випробувальники.
Китобійний радянський флот на 90% складався з моряків з Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Це історія жахливого злочину Союзу проти природи та браконьєрського бездумного винищення популяцій китоподібних, але це також наша історія.
Схожа ситуація була і з рибальством, де також важко було знайти когось, окрім українців. Тому передумови повернення України в Антарктику були дуже серйозними.
Після здобуття незалежності в Україні було близько 200 осіб, які мали досвід у радянських антарктичних експедиціях. Ще приблизно тисяча людей були залучені до досліджень зразків, які експедиції привозили сюди. Ці науковці підняли питання про повернення в Антарктику.
– Чому Україна після розпаду СРСР залишилась без полярних станцій?
– Все радянське майно за кордоном після розпаду СРСР мало бути поділене між республіками, які його створювали. Це було прописано в Біловезькій угоді.
Із 12 радянських антарктичних станцій ми претендували на 1-2. Це насправді скромно. Ми вважали, що отримаємо їх, як правонаступники Союзу, але не врахували ставлення росіян до цього питання.
Російське керівництво вважало Антарктиду стратегічною перспективою і не збиралось допускати до неї ще когось з колишніх радянських республік.
Так у 1992 році все майно Совєтської антарктичної експедиції за одну ніч стало власністю Росії. І це було абсолютно незаконно.
До речі, РФ не змогла їх утримувати. Сьогодні з 12 станцій працює 6, решта – законсервовані.
У 1993 році Україна створила Центр антарктичних досліджень (тепер – Національний антарктичний науковий центр) і зробила безуспішну спробу отримати радянську станцію у спадок.
Взагалі, вся історія заснування центру – це заслуга в першу чергу трьох осіб: професора фізики Геннадія Міліневського, та вже покійних академіка-геолога Петра Гожика і Юрія Оскрета, який був пов’язаний з авіацією.
І Україна опинилася в дивній ситуації: є антарктичний центр, кілька сотень полярних науковців, а станції немає. Щоправда, тоді ще залишався науково-дослідний флот. Пізніше його бездарно знищать – пустять на метал.
Відновлювати його з нуля довелося аж у 2021 році. Проте в 90-х ще був оптимізм, адже хоча б кораблі у нас залишились, і нам було з чого починати.
Чому британці віддали станцію “Вернадського” українцям
– Як нам дісталась британська полярна станція? Чому нам її фактично передали?
– У 1993 році Британія шукала країну, якій можна було б передати станцію “Фарадей”, оскільки подальша її експлуатація для британців була логістично незручною і невигідною.
Вони побудували нову станцію “Розера” за 350 кілометрів південніше – в рази більшу, з великим причалом та злітно-посадковою смугою. На “Фарадеї” ландшафт не дозволяє це зробити.
Усі вимірювання на новій станції британці починали “з нуля”. А на “Фарадеї” ряд спостережень проводились з 1940-х, тому просто припинити їх було б злочином проти світової науки.
Британія знайшла мудре рішення – передати станцію країні, яка зможе продовжити вимірювання з такою ж точністю та якістю. Тобто світова наука отримуватиме ці дані, але зусиллями країни-наступниці, яка прагне зайти в Антарктику.
Офіційно “кастинг” не оголошували, але фактично він був. Нашим основним конкурентом стала Південна Корея. Її ключовою перевагою були фінансові ресурси. Вона й зараз багатша за Україну, а в 90-ті контраст був колосальним.
Втім, вони програли по людському капіталу – для них Антарктида була “з нуля”, а ми мали майже 200 науковців, які раніше працювали в радянській Антарктиці.
Читайте також: Пінгвіни, ізоляція і полярна ніч: як живуть полярники на станції “Академік Вернадський”
Британці побачили, що українці мають той же рівень володіння технологіями і науковими знаннями, що й вони, а от корейців треба всьому навчати – щонайменше ще три роки станція мала б працювати з подвійним штатом, британсько-корейським, аби її передали наступнику.
Українцям же можна було просто віддати умовно за тиждень. Хоча кілька наших полярників ‘їздили на стажування до британців, щоб дізнатись нюанси, як працює “Фарадей”, бо не всі практики були ідентичні радянським.
Тож виключно завдяки людському капіталу економічно бідніша Україна виграла кастинг у багатої, але на той час недосвідченої Південної Кореї.
Тоді почалася історія вже не українців в Антарктиці, а саме української Антарктики під нашим прапором. У 1995 році ми підписали цю історичну угоду, а реалізація її відбулася 6 лютого 1996 року, коли на станції “Фарадей” підняли синьо