Рьо Йошідзава тримає віяло так, ніби це заряджений пістолет: повільний нахил голови, мерехтіння шовку, і ось із тіла тридцятирічного чоловіка постає витончена жінка, створена вісімнадцятьма місяцями щоденних тренувань під керівництвом живого майстра кабукі — Накамури Ґандзіро IV. Це центральна сцена «Кокухо» (国宝, «Національне надбання») — драми про традиційний японський театр, що стала найкасовішим японським ігровим фільмом усіх часів, зібравши 128 млн дол. Кожен десятий мешканець країни прийшов подивитися, як син якудзи вчиться грати жінку на сцені.
В епоху, коли японський бокс-офіс безроздільно належить аніме та франшизам, артхаусна стрічка про оннаґату — чоловіка, який виконує жіночі ролі в кабукі, — побила 22-річний рекорд «Ритму і поліції 2» і залишила далеко позаду «Месників: Завершення», які на японському ринку зібрали вдвічі менше.
Кров якудзи, шовк кабукі
Наґасакі, 1964 рік: чотирнадцятирічний Кікуо Тачібана спостерігає за тим, як його батька — лідера якудзи — вбивають у засніженому саду. Знаменитий актор кабукі Хандзіро, якого грає Кен Ватанабе з величною стриманістю, що стала його фірмовим знаком ще з «Останнього самурая», бере сина ґанґстера під опіку, бо розпізнав у ньому те, чого не мав навіть його рідний син Сюнсуке: талант, настільки сліпучий, що межує з прокляттям.
Далі — п’ятдесят років суперництва й братерства, зрад і самопожертви, в яких Кікуо і Сюнсуке зростають разом, виходять на сцену разом і змагаються за право називатися «кокухо» — «національним надбанням» — найвищим титулом для митця в Японії, який одночасно має не більш як сотня людей у всій країні. Фільм знятий за однойменним бестселером Сюїчі Йошіди — романом на 800 сторінок. Перший монтаж його тривав чотири з половиною години, і режисер Лі Сан-іль описав процес скорочення до трьох годин як «хірургію без анестезії».
Дзайнічі знімає найбільш «японський» фільм
Лі Сан-іль народився 1974 року в Ніїґаті. Він — дзайнічі-кореєць третього покоління — нащадок корейців, які опинилися в Японії внаслідок колоніальної окупації Корейського півострова 1910–1945 років, і належить до спільноти з приблизно 450 тисяч осіб, яка десятиліттями існує у складній зоні між двома ідентичностями. Його батько викладав у корейській школі Чхонрьон, пов’язаній із КНДР, сам Лі ходив до корейської школи аж до старших класів, і, на відміну від багатьох дзайнічі, які беруть японські імена, щоб уникнути побутової дискримінації, ніколи не змінював прізвища, не брав псевдоніма й не маскував свого походження.
Усі його фільми — «Лиходій», «Гнів», «Непрощений» — крутяться навколо однієї й тієї ж теми: чужий у ворожому середовищі, людина, яка намагається знайти місце у світі, що її відторгає. І ось «Кокухо» — проєкт, який Лі виношував п’ятнадцять років: про аутсайдера, сина якудзи, який входить у найбільш герметичний, кастовий, спадковий світ японської культури — театр кабукі — й сягає його абсолютної вершини. Дзайнічі-кореєць зняв найбільш «японський» фільм в історії японського кіно.
Оннаґата: коли чоловік стає жінкою
Для західного глядача слово «кабукі» часто звучить зневажливо — в англійській мові вираз kabuki theater використовують для позначення показних, але порожніх політичних жестів, і фільм Лі Сан-іля демонструє, наскільки це уявлення поверхове. Кабукі — театральна форма з чотирьохсотлітньою історією, де всі ролі виконують чоловіки, а оннаґата (女形) — актори, які спеціалізуються на жіночих ролях, — вважаються носіями найвищої майстерності: вони прагнуть не імітувати жінку, а створити ідеалізовану жіночність, яка перевершує реальну.
Кабукі виник на початку XVII століття як театр міського простолюддя — на противагу аристократичному театру но — й від самого початку був просякнутий парадоксами: перші вистави ставила жінка, танцівниця Ідзумо-но Окуні, але вже 1629 року шьоґунат Токуґава заборонив жінкам виступати на сцені, вважаючи їхню присутність занадто провокативною, й відтоді всі ролі — і чоловічі, й жіночі — виконують виключно чоловіки. Із заборони народилася ціла філософія: оннаґата не імітує жінку, а створює жіночність як абстракцію, очищену від біологічного й піднесену до рівня чистого мистецтва. Багато хто з великих оннаґата стверджував, що справжня жінка ніколи не зможе зіграти жіночність так переконливо, як чоловік, бо не здатна подивитися на неї іззовні.
Сцена кабукі — це окремий всесвіт із власною фізикою: «ханамічі» (花道, «квітковий шлях») — довгий поміст, що проходить крізь залу і стирає межу між глядачем і актором; «міе» — завмирання в драматичній позі з нірамі — перехрещуванням очей, коли одна зіниця рухається до перенісся, що стало однією з найвпізнаваніших візуальних ікон Японії; «куроко» — помічники в чорному одязі, яких глядач зазвичай «не бачить», хоча вони стоять на сцені поруч із актором. Увесь цей арсенал передається через систему «іемото» — спадкову ієрархію, де сценічне ім’я, репертуар і навіть жести є власністю родини, а не індивідуального таланту, і саме тому вторгнення аутсайдера в цей світ — не просто сюжетний хід «Кокухо», а справжнє порушення культурного табу.
Рьо Йошідзава та Рюсей Йокогама тренувалися півтора року під керівництвом Накамури Ґандзіро IV, вивчаючи не лише хореографію, а й «ката» — канонічні форми руху, що передаються з покоління в покоління, — і результат виявився настільки переконливим, що фільм отримав номінацію на «Оскар» за найкращий грим і зачіски — це перша така номінація для японського фільму з японською командою. На 98-й церемонії Академії в березні 2026 року «Кокухо» програв «Франкенштейну», а до категорії «Найкращий міжнародний фільм» не потрапив, хоча й пройшов до шортлиста, — і це окрема розмова про те, як Голлівуд сприймає азійське кіно, що не вписується у звичні жанрові рамки.
Втім, головний «Оскар» цього фільму — не статуетка, а культурний вплив: за даними японських медіа, продажі квитків на реальні вистави кабукі зросли на 20%, великі театри зафіксували приплив молодих глядачів і тих, хто прийшов на кабукі вперше.
«Бонтан Аме» для сечового міхура
Хронометраж «Кокухо» — 2 години 55 хвилин без антракту, і для японських глядачів це створило цілком реальну логістичну проблему, яка вибухнула в соцмережах вірусним лайфхаком: щоб не хотілося в туалет під час довгого фільму або концерту, треба з’їсти кілька «Бонтан Аме» — м’яких жувальних цитрусових цукерок зі смаком помело від компанії із Каґошіми, яка виробляє їх із 1924 року. Логіка — хай і не підтверджена науково — в тому, що цукор стимулює вироблення антидіуретичного гормону, а жувальна текстура відволікає від позивів.
«Бонтан Аме» — столітня цукерка з їстівною обгорткою з рисового крохмалю, що зазвичай продається як даґаші, тобто дешеві дитячі ласощі за кілька десятків ієн, — раптово стала дефіцитним товаром. Seika Foods не встигала з постачанням, у конбіні з’явилися рекламні стенди «Йдете на концерт? Йдете в кіно? Візьміть «Бонтан Аме»!», а тренд потрапив до Південної Кореї. Японська цукерка з Каґошіми стала мемом по обидва боки Корейської протоки — завдяки фільму корейського режисера про японський театр, і є в цій симетрії щось невловимо гарне.
В останній сцені фільму журналіст запитує постарілого Кікуо, чого він іще шукає, і той відповідає одним словом: «Пейзаж» — той самий пейзаж, який він побачив іще юнаком під час виступу легендарного оннаґати Манґіку, де біль і краса стали нерозрізненними, де тіло перестало бути тюрмою й перетворилося на інструмент, де традиція виявилася не кайданами, а крилами.
Кікуо не народився в сім’ї акторів кабукі, Лі Сан-іль не народився японцем. Та обидва довели, що традиція — це не кров, а вибір, помножений на одержимість. На Токійському міжнародному кінофестивалі 2025 року Лі вручили нагороду імені Акіри Куросави за видатний внесок у світовий кінематограф, і він прий