Мистецтво під час війни – Як культура перетворилася на механізм виживання

Автор Ольга Волинська журналістка

У часи війни людина втрачає не лише відчуття безпеки. Часто їй важко усвідомити власний досвід. Вербалізувати його заважають травми, виснаження та постійна загроза.

Сьогодні українські лікарі та психотерапевти працюють з безпрецедентним рівнем колективної травматизації. Водночас європейські науковці намагаються переосмислити підходи до психічного здоров’я в умовах тривалої війни, коли «повернення до безпечного життя» для мільйонів людей залишається недосяжним.

Цій темі був присвячений міжнародний симпозіум «Навігація травми та відновлення: медицина, суспільство та культура у часи війни», що відбувся в австрійському місті Кремс. У центрі обговорення опинилися не лише клінічні аспекти лікування травми, а й роль культури як одного з механізмів психологічного виживання та відновлення цілісності.

Організатором симпозіуму виступив Дунайський приватний університет — один із небагатьох європейських академічних центрів, де культуру та мистецтво розглядають не як «додаток» до медицини, а як важливу складову роботи з травмою. Ініціаторкою цієї міждисциплінарної дискусії стала австрійська науковиця, професорка, президентка Дунайського приватного університету Марга Б. Вагнер-Пішель, відома своєю підтримкою України та діяльністю у сфері ментального та соціального здоров’я.

Мистецтво робить травму видимою

Одним із ключових інтелектуальних голосів симпозіуму став австрійський історик культури, філософ і публічний інтелектуал Томас Махо, почесний член Фундації «Геракл-Геба» Дунайського університету.

Українські та австрійські фахівці у сфері ментального здоров’я Надано Danube Private University

Махо запропонував розглядати травму в значно ширшому контексті, ніж просто як клінічний діагноз. Він вважає, що війна руйнує не лише психіку людини, а й її внутрішній зв’язок зі світом та відчуттям реальності. Тому культура стає не другорядним елементом, а одним із способів повернути людині здатність осмислювати пережите.

У цьому контексті Махо звернувся до ідей британського психоаналітика Стівена Фроша, який досліджував, як війна проникає у сни та внутрішній світ людини.

«Сирени, дрони та вибухи вже не просто структурують повсякденне життя, а починають проникати й у самі сни. Звук перетворюється на психологічний метроном», — поділився Махо однією з ключових ідей Фроша.

На його думку, саме мистецтво та культура здатні зробити видимими ті аспекти травми, які часто вислизають від прямої мови.

«Травму неможливо зцілити лише медициною. Її також потрібно розповідати, робити видимою, пам’ятати й осмислювати через культуру», — підкреслив Махо.

Театр під обстрілами

Репетиції між повітряними тривогами та прем’єри у бомбосховищах стали новою реальністю для багатьох українських театрів. Один із них — Херсонський музично-драматичний театр імені Миколи Куліша, один з найбільших на півдні України.

Після деокупації міста театр не припиняв свою діяльність ні на день, незважаючи на те, що працює в так званій червоній зоні.

Херсонський театр після обстрілу у квітні Надано Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша

Лише з початку цього року будівля театру двічі зазнала обстрілів: російські снаряди пошкодили дах, фасад і внутрішні приміщення. Але працівники щоразу усувають наслідки руйнувань і повертаються до репетицій. Вистави проводять у бомбосховищах — в інших районах міста.

«Ми не думаємо про евакуацію до безпечних регіонів, бо тоді постає просте питання: на кого ми залишимо нашого глядача? — зазначає директор театру Олександр Книга. — Люди приходять на вистави, й для них це доказ, що нормальне життя можливе. Якщо працює театр — отже, надія є».

Олександр Книга, директор Херсонського музично-драматичного театру Надано Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша

Протягом років повномасштабної війни театр створив понад два десятки прем’єр і об’їздив із гастролями пів країни. Водночас, за словами Книги, інтерес до театрального мистецтва лише зріс, особливо серед молоді. Глядачі готові вистоювати в довгих чергах і полювати на квитки за кілька тижнів чи навіть місяців до початку вистави.

«Театр став для українців ментальною терапією. Це вже не просто можливість відволіктися. Це простір, де люди намагаються зрозуміти, ким вони є і за що тримаються, коли все навколо руйнується», — зазначає директор театру імені Куліша.

Майстерня в центрі Харкова

У центрі Харкова, яке регулярно зазнає російських ракетних і дронових атак, розташована майстерня відомого українського художника Вачагана Норазяна.

Нещодавно до нього повернулася картина, написана 25 років тому. Будинок, у якому вона зберігалася, зруйнований обстрілом. Але сама картина дивом уціліла — пробита в тридцяти місцях уламками. Після пилу, попелу й вогню вона, за словами художника, набула майже божевільного вигляду. Норазян планує її відновити та залишити як свідчення війни.

Картина харківського художника Вачагана Норазяна вижила після обстрілу Художник Вачаган Норазян

Майстерня стала для художника простором, де він переживає найважчі обстріли й знаходить сили для відновлення.

Надано Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша

Картина “Ангел” дивом вціліла під час обстрілу Харкова

«Безумовно, мистецтво є формою терапії, — ділиться художник. — Саме в такий час воно стає синонімом життя. Люди приходять на виставки й ніби забувають, що триває війна. Вони заспокоюються, і це повертає їх у стан мирного життя».

За його словами, після початку великої війни багато людей, зокрема військових, почали звертатися до творчості інтуїтивно як до способу зберегти внутрішню рівновагу.

Як культура працює з травмою

Український психіатр і психотерапевт Дмитро Бойко, який працює з військовими та комбатантами, впевнений: українська ситуація радикально відрізняється від більшості моделей, на яких будувалися класичні протоколи лікування ПТСР.

Дмитро БойкоНадано Danube Private University

«Більшість клінічних протоколів лікування ПТСР у військових базуються на двох припущеннях: що пацієнт є професійним військовим і що він повертається в безпечне мирне середовище. Але в українських реаліях жодне з них не працює», — пояснює він.

До 2022 року більшість українських військових були цивільними — вчителями, лікарями, інженерами, підприємцями. Багато хто з них добровільно вступив до війська протягом перших 74 годин вторгнення. І сьогодні вони повертаються не до мирного життя, а до країни, яка прод