Контузія залишається “невидимою” травмою, яку, на жаль, військові часто ігнорують або вважають незначною.
Про спочатку непомітний, але накопичувальний вплив вибухових хвиль, проблеми з пам’яттю та чому порада “просто не злитись” може призвести до серйозних наслідків – читайте в історії військового Ореста для D.UA Новини.
Читайте також: “Не хочу передавати війну у спадок”: історія добровольця, який не раз обдурив смерть
Основні моменти:
- Контузія – це повноцінне нейропоранення: вона порушує функціонування мозку, викликаючи хронічний біль, втрату пам’яті та ПТСР, навіть за відсутності зовнішніх ушкоджень.
- Мікроконтузії накопичуються протягом років: постійна стрільба та вибухові хвилі непомітно виснажують нервову систему, створюючи ефект “відкладеної травми”.
- Військові часто знецінюють свій стан: через страх виглядати “слабкими” бійці ігнорують симптоми, що призводить до незворотних змін у психіці.
- Наслідки заважають і в тилу: дратівливість і страх натовпу є фізіологічною реакцією мозку, який продовжує шукати загрози в мирному середовищі.
- Допомога фахівців із бойовим досвідом є ключовою: поради цивільних психологів часто не спрацьовують, оскільки солдати зазвичай довіряють лише тим, хто розуміє специфіку війни.
- Повернення на фронт як спосіб адаптації: через труднощі соціалізації захисники часто прагнуть повернутися до “своїх”, де умови зрозуміліші, ніж у цивільному житті.
Чому наслідки вибуху не проявляються відразу
У момент вибуху немає усвідомлення наслідків. Виникає лише одне – бажання вижити, захищаючи своє тіло від загрози смерті. Спочатку чується свист у вухах, потім падіння на землю, а згодом – короткочасна дезорієнтація.
Отримуючи контузію, спочатку цього не усвідомлюєш. Ти зайнятий іншим, більш важливим – виживанням. Усвідомлення контузії приходить пізніше, у момент спокою, коли тіло вже в безпеці, а мозок відходить від сплеску адреналіну.
Перші симптоми – сильний головний біль, таблетки не допомагають. Як і не допомагає бажання зрозуміти, що відбувається. Сон лише посилює біль, а необхідність звернутися до лікаря відкладається думками “це ж не поранення”.
З часом наслідки приходять непомітно і тихо. Бувши за крок до смерті, голова починає інакше реагувати на гуркіт закриття дверей, звук мотоцикла чи просто проїжджаюче авто. Мозок автоматично реагує на всі можливі загрози, з часом виснажуючи тебе, перетворюючи відпочинок на постійну перевірку на ймовірність повторного удару. Словом, починаються симптоми посттравматичного розладу (ПТСР).
Книги стверджують, що з контузіями потрібно змиритися і навчитися жити. З часом так і відбувається. Але лише до моменту нової травми. А потім знову по колу. Виснаження нервової системи призводить до втоми і вигорання, більш емоційного сприйняття реальності. А ти навіть не фіксував свою травму, вважаючи, що це “дрібниці”.
З часом ти випадаєш з соціальної картини “нормальності” і стаєш тим, на кого дивляться більш прискіпливо, від тебе не знають, чого очікувати, та ти й сам – цього не знаєш. Бо спогади про близькість смерті виникають неочікувано та в певні моменти.
Читайте також: Це не агресія: як насправді виглядає ПТСР і що робити, аби не нашкодити
“Не поранення, а частина служби”. Мікроконтузії руйнують здоров’я бійців
Говорити про контузії з військовими – непросто. Для більшості з них визнання цієї травми означає неідеальний образ бійця, який “крізь вогонь та воду”. Ще більш відверто – уявлення серед побратимів про гідного солдата закінчується його пораненнями чи навіть смертю, навіть якщо менш постраждалий пройшов набагато більше боїв.
Навіть сьогодні, щоб обговорити цю тему, обрана стратегія анонімності, щоб побратими не виявили, хто це, але, можливо, побачили в цій історії й себе. І це історія про Ореста.
Його бойовий шлях розпочався у 2017 році, коли тривала Антитерористична операція на сході України. З 2018 року – Операція об’єднаних сил (ООС), а з 2022-го – повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Бої в Рубіжному, Сєвєродонецьку, Лисичанську, бої в Бахмуті, Хромовому, Макіївці і Мирнограді. Цей чоловік знає, що таке війна і живе з її наслідками, роками не пов’язуючи свій стан із травмою.
У 2019 році за одну ротацію він здійснив понад сотню пострілів із РПГ, згадує Орест.
“Тоді почалися перші симптоми: дзвін у вухах, головний біль, виснаження. Але ми це сприймали як “нормальну частину служби”. Просто ніхто не пояснював, що це вже наслідки травми”, – ділиться він.
Орест пояснює: є ще так звані мікроконтузії – наслідок постійної дії вибухових хвиль, стрільби, роботи важкої зброї: “Люди думають, що контузія – це лише коли щось вибухнуло біля тебе. Але є ще мікроконтузії. Вони накопичуються роками – від постійної стрільби, від РПГ, від гранатометів, від артилерії”.
Він говорить спокійно, без пафосу. Так, ніби описує звичайну частину служби. І в цьому – головна проблема. Перші симптоми ПТСР не виглядали як щось тривожне. Не було різкого болю, не було очевидної небезпеки.
“Перший дивний момент, який я запам’ятав, був із ключами. Поклав їх в холодильник, відвернувся, почав взуватися і потім хвилин 15 шукав ті ключі по квартирі. Коли побачив – тільки тоді згадав, що сам їх туди поклав. До цього зі мною такого не було”, – згадує він.
Читайте також: “Другого шансу не буде”. Історія офіцера Лакі, який вийшов з оточення в Серебрянському лісі
Такі епізоди почали повторюватися. Забудькуватість. Розсіяність. Відчуття, що думки “гальмують”. Він каже: “Тоді не було навіть думки “я втомився” — було просто ігнорування. Ми отримуємо мікроконтузії роками – і не помічаємо цього”. Але з часом змінився не тільки фізичний стан, а й відчуття себе.
Орест говорить про періоди після виходів, коли повертатися до цивільного життя ставало складно: “Після бойових мене починало дратувати все. Люди, шум, магазини, натовпи. Заходиш у супермаркет – бачиш, як хтось сміється, і тебе це злить. Хоча розумієш, що це ненормально”.
Він згадує, що були періоди, коли не хотілося бачити нікого — навіть близьких: “Бували тижні, коли хотілося просто закритися від усіх. Ні з ким не говорити. Бути самому. Не тому що не любиш людей, а тому що просто не можеш витримувати контакт”.
Найважчим, каже він, була не агресія і не злість. Найважчим була постійна втома: “Вона не проходить. Ти ніби завжди на нулі. Стаєш дратівливим, бурчиш через дрібниці. І сам собі не подобаєшся таким, але нічого не можеш із цим зробити”.
Що відбувається з мозком після контузії
Те, що описує Орест, має чітке наукове пояснення. Про це говорить нейропсихологиня та психотерапевтка центру Unbroken Евелія Більська. Вона пояснює: більшість людей просто не усвідомлюють, що їхні симптоми мають фізіологічну основу.
“Хронічний головний біль, порушення сну, постійна втома, дратівливість, емоційна відстороненість, проблеми з пам’яттю, концентрацією, тривога – все це люди часто не пов’язують із контузією. Вони думають: “зі мною щось не так”. Але насправді – це мозок працює інакше після травми”.
За її словами, ключова проблема – у знеціненні: “Я постійно чую фрази: “само пройде”, “я не псих”, “іншим гірше”. І майже завжди ігнорування симптомів призводить до хронізації. Чим раніше людина звертається по допомогу, тим більше шансів відновитися”.
Під час вибухової хвилі виникають мікропошкодження, порушується нейронна взаємодія, формується нейрозапалення. Мозок працює в режимі перевантаження. Людина фізично не може функціонувати так, як раніше.
Сам Орест за допомогою звернувся не одразу. Точніше, не з власної ініціативи: “Я сам не пішов до лікарів. Мене туди фактично направили побратими. Вони роками говорили: “Ти вже не вивозиш”.
Він зізнається: тільки під час лікування прийшло усвідомлення, в якому стані він був: “Мені прямо сказали: частину наслідків я нестиму з собою все життя. Бо звернувся пізно”.
Головний меседж Ореста простий і жорсткий: контузія – це теж поранення. Вона може ламати навіть сильніше, ніж фізичні травми. Бо її наслідки руйнують тебе зсередини: твою пам’ять, характер, стосунки, життя.
Чому про це досі говорять так мало
Евелія Більська пояснює, що причина не лише в системі, а й у культурі: “У нас є культура терпіти. Є страх виглядати слабким. Особливо серед військових. Є плутанина між психотерапією і психіатрією. Є дефіцит доступної інформації. І тому контузію досі не сприймають як повноцінну нейротравму, хоча за наслідками вона може бути не менш руйнівною, ніж видимі поранення”.
Тут також виникає питання доцільності самих військових психологів частини. Адже вони числяться в бригаді “на папері”, але рідко стають довіреною особою для