98-ма церемонія вручення премії «Оскар» увійшла в історію не лише завдяки успіху окремих фільмів, а як монументальне свідчення глибокого оніміння Голлівуду. У той час, коли за стінами театру «Долбі» світовий порядок руйнується на очах, а США швидко втрачають статус морального та політичного арбітра планети, Американська кіноакадемія обрала шлях витонченого ескапізму. Цьогорічне шоу продемонструвало вражаючу «політичну імпотенцію» — стан, коли зовнішній блиск і технологічна досконалість лише підкреслюють відсутність живого нерву та здатності до реальної рефлексії над катастрофами сучасності. Голлівуд, який десятиліттями прагнув бути совістю вільного світу, у 2026 році перетворився на затишний кокон, де учасники «жують в унісон» із кон’юнктурою, намагаючись не помічати крові на власних порогах та хаосу, викликаного рішеннями своєї держави.
Ілюзія боротьби у вакуумі: «Одна битва за іншою» як дзеркало втомленої нації
Головним тріумфатором вечора стала стрічка Пола Томаса Андерсона «Одна битва за іншою» (One Battle After Another), яка отримала шість статуеток, включаючи нагороди за найкращий фільм і найкращу режисуру. Ця політична епопея, натхненна романом Томаса Пінчона «Винокрай», є ідеальною метафорою сучасного стану американської еліти: це історія про вичерпаних радикалів минулого, які намагаються знайти сенс у світі, де революція перетворилася на спогад, а державне насильство стало повсякденним тлом.
Вибір цього фільму як найкращого є глибоко симптоматичним. Академія віддала перевагу ностальгійному аналізу політичної поразки, а не актуальній боротьбі. Леонардо Ді Капріо у ролі «Гетто» Патріка Калхуна втілює образ інтелектуала-наркомана, який дивиться «Битву за Алжир» у своїй вітальні, поки спецназ готує рейд на його будинок. Сам Пол Томас Андерсон забрав три статуетки (найкращий адаптований сценарій, найкраща режисура та найкращий фільм).
Найконтроверсійнішим моментом вечора став успіх документальної стрічки «Містер Ніхто проти Путіна» (Mr. Nobody Against Putin), що отримала премію як найкращий документальний фільм. Історія російського вчителя Павла Таланкіна, який таємно знімав процес індоктринації школярів військовою пропагандою, викликала в залі бурхливі овації, проте сам контекст цієї перемоги залишає гіркий присмак.
Таланкін, виступаючи зі сцени російською мовою, закликав: «Во имя нашего будущего, во имя всех наших детей давайте остановим все войны. Сейчас». Це була промова, позбавлена суб’єктності агресора, максимально розмита та безпечна для західного вуха. Ані режисер стрічки Девід Боренштейн, ані головний герой навіть не вимовили «Україна», «Росія» чи «Путін».
«Вот уже четыре года мы смотрим на звездное небо и загадываем самое важное желание», — та, певно, російський учитель так боїться своїх бажань, що в його промові прочитується не сором і неприязнь до Росії, а співчуття до російських громадян, які не мають «жодного вибору». Голлівуд знов обрав образ «хорошого росіянина», який чинить «малий опір», повністю проігнорувавши значно чеснішу українську стрічку «2000 метрів до Андріївки», що навіть не потрапила до короткого списку. Це свідчить про те, що Захід воліє радше бути «заспокоєним» історіями про етичні муки всередині системи ворога, ніж дивитися в обличчя прямому болю та героїзму України.
«Оскар» відверто боїться вживати слово «війна» в контексті збройного спротиву: вони готові співчувати жертвам воєн, терактів і злочинів, та коли фокус змінюється з цивільного на військове — Академія вмиває руки.
Відсутність Шона Пенна на церемонії стала чи не єдиним реальним політичним висловлюванням вечора, хоча це й сталося поза межами сцени. Переможець у номінації «найкраща чоловіча роль другого плану» Пенн був відсутній, оскільки, за інформацією NYT, у цей час перебуває в Європі з планами відвідати Україну. Ведучий Конан О’Брайєн та презентер Кіран Калкін намагалися перетворити це на жарт («Шон Пенн не зміг бути тут… або не схотів»). І поки Голлівуд підносив стрічку про нестримних революціонерів, Шон Пенн демонстрував світові, яка країна справді переживає одну битву за іншою.
Голлівудська кон’юнктура не дозволила згадати Україну в адекватному ключі. Натомість ми почули промову Девіда Боренштейна («Містер Ніхто проти Путіна»), який проводив паралелі між Росією та США, зауважуючи: «Коли уряд убиває людей на вулицях наших найбільших міст, коли ми мовчимо, коли олігархи захоплюють медіа й контролюють те, як ми створюємо та споживаємо інформацію, — ми всі постаємо перед моральним вибором. Але, на щастя, навіть «ніхто» є сильнішим, аніж ви гадаєте».
Це викликало схвальні вигуки в залі, але знов-таки — це опір у межах комфортного внутрішньоамериканського дискурсу. Думка про те, що «ніхто» сильніший за Путіна, безумовно, грає на руку американській верхівці, зміщуючи фокус із війни на цілком цивільний, словесний спротив. Та й, власне, навіщо тиснути на Росію ще сильніше, якщо навіть «ніхто» може з цим упоратися.
Зрештою перший блок церемонії закарбував у пам’яті образ Хав’єра Бардема, який під час презентації номінації вийшов із нашивкою Free Palestine та значком іспанською No a la guerra — «Ні війні». Його протест був одним із небагатьох моментів прямої політичної дії, але він виглядав як виняток, що лише підкреслює загальне правило. Більшість переможців воліла дякувати своїм агентам і родинам, ігноруючи той факт, що поза межами Лос-Анджелеса Америку нині сприймають не як гаранта стабільності, а як порушника світового порядку. Це, можливо, останній «Оскар» із попереднього життя, де старі правила ще створювали ілюзію впорядкованості. Наступний ризикує стати хронікою остаточної деградації.
Корпоративний диктат
Другий блок церемонії став бенефісом технологічних гігантів, де Netflix виступив не лише як дистриб’ютор, а як ідеологічний патрон вечора. Тріумф «Франкенштейна» Гільєрмо дель Торо в технічних категоріях — найкращий дизайн костюмів, грим та зачіски, а також робота художників-постановників — був цілком прогнозованим.
Проте цікавим став не сам факт перемог, а те, які промови їх супроводжували. Кожен переможець, пов’язаний із Netflix, згадував компанію, причому робив це в дивний, майже саркастичний спосіб. Це виглядало як зрежисована частина політики корпорації, що має намір створити собі імідж «свій серед чужих», та водночас фактично прагне поглинати традиційні студії на кшталт Warner Bros. У контексті це сприймалось як відомий інтернет-мем — «ми дякуємо цій маленькій інді-компанії».
Ситуація з Netflix порушує важливе питання про щирість у сучасному Голлівуді. Коли переможці дякують WB, A24 чи Lionsgate, це сприймається як данина традиції. Проте масове й нав’язливе згадування стримінгового гіганта свідчить про глибоку залежність митців від корпоративних бюджетів. Це і є нова кон’юнктура: мистецтво більше не належить автору — воно є частиною маркетингової стратегії платформи.
Навіть дель Торо, чий «Франкенштейн» був «проєктом мрії» протягом 20 років, змушений був адаптувати свою візію під Netflix-look — специфічну цифрову естетику, яку критики вже встигли назвати «млявою та позбавленою життя». Це деградація форми заради доступності контенту. Не допомогли навіть винахідливі сценки про кліпове мислення та неможливість сприймати кінопродукт без телефона, на