Сентиментальна цінність та Батько, мати, сестра, брат – Чому сім’ї обирають дистанцію, а не примирення

Автор Петро Катеринич Доктор філософії, викладач кафедри кіно-і телемистецтва КНУ імені Тараса Шевченка

Норвезький будинок у стилі «драґестіль» — дерев’яний, казково вигнутий, зі шпилями та різьбленням — розташований на пагорбі в Осло вже більше ста років. Його стіни пам’ятають Різдво 1918 року, коли родина святкувала завершення Великої війни; нацистів, які катували бабусю — учасницю Руху опору; матір, що мовчки гладила волосся дочок, поки батько збирав валізи й назавжди виходив за двері. Тепер, після смерті матері, дві дорослі доньки дізнаються, що цей будинок досі юридично належить батькові. І він повертається — з камерою, сценарієм і наміром зняти фільм про все, що тут відбувалося.

По інший бік Атлантики, в лісистій глушині Нью-Джерсі, двоє дорослих дітей їдуть засніженою дорогою до батька-відлюдника.

Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»

Вони не бачилися багато років. Ніхто не знає, з чого почати розмову. Том Вейтс, який виконує роль батька, підносить чашку й говорить: «Пропоную тост за сімейні стосунки». Його дорослий син відповідає: «За родину тоді». Пауза. Ніхто не п’є.

Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»

Дві стрічки. Два континенти. ZN.UA намагається знайти відповідь на болюче питання: що робити з батьками, які колись пішли, і з дітьми, які їм досі не пробачили?

Кожен четвертий дорослий не спілкується з кимось із рідних

У травні Каннський кінофестиваль вручив Гран-прі — другу за значущістю нагороду — норвезькій драмі Йоакіма Трієра «Сентиментальна цінність» (Sentimental Value). Аудиторія аплодувала стоячи 19 хвилин — одна з найтриваліших овацій в історії заходу.

За три місяці Венеційський кінофестиваль вручив «Золотого лева» — найвищу нагороду — американцю Джиму Джармушу за камерний триптих «Батько, мати, сестра, брат» (Father Mother Sister Brother).

Ще до того, як журі Канн і Венеції — незалежно одне від одного — обрали фільми про дисфункційні родини, соціологи вже знали: ми переживаємо кризу близькості.

За даними YouGov (2025), 38% дорослих американців наразі відчувають відчуження від когось із родичів: 24% — від брата чи сестри, 16% — від одного з батьків, 10% — від власної дитини. Дослідження Корнелльського університету, опубліковане в книзі соціолога Карла Піллемера «Руйнування сім’ї. Як зцілити стосунки з близькими», показало: 27% дорослих американців — тобто приблизно 67 мільйонів людей — емоційно й фізично відчужені від когось у родині.

Інше дослідження Університету штату Огайо встановило: 26% дорослих дітей повідомили про розрив із батьком переважно у віці близько 23 років, коли людина здатна усвідомити своє дитинство. Психолог Вітні Ґудман опитала понад 2000 дорослих — 98% назвали причиною емоційну незрілість батьків. Водночас самі батьки вважали відхід дітей несподіванкою.

Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»

В Україні цифри мають іншу природу — війна перетворила відчуження з вибору на примус. За даними Євростату, станом на листопад 2025 року лише в країнах ЄС під тимчасовим захистом перебувають 4,33 мільйона українців — переважно жінки з дітьми. Це сотні тисяч розділених сімей. І відстань робить свою справу: за даними Міністерства юстиції, 2024 рік став справжнім випробуванням із майже дзеркальною статистикою шлюбів та розлучень (150,2 тисячі проти 141,8 тисячі — зростання на 42,2%). Натомість 2025 рік приніс хитку надію на стабілізацію. Кількість нових союзів зросла на 10,2% (до 165,6 тисячі), а кількість розлучень через РАЦС вперше за час повномасштабної війни істотно знизилася — на 23,4%.

За цією динамікою ховається й інша реальність: мільйони українських домівок зараз стоять порожніми або заповнені тишею тих, хто не повернувся. Коли фізичний простір сім’ї руйнується, речі, що залишилися в ньому, перестають бути просто предметами побуту — вони стають носіями невисловленого болю. У пошуках відповіді на питання, чому матеріальний спадок так часто стає тригером для розриву, ZN.UA звернулося до психоаналітикині Нью-Йоркського університету Ґаліт Атлас. У своїй практиці вона досліджує «привидів», які живуть у наших родинах.

«Ми часто вважаємо, що успадковуємо лише колір очей чи нерухомість, але насправді ми отримуємо у спадок емоційні борги нашої родини, — коментує докторка Атлас. — Травма, яку не було опрацьовано у першому поколінні (як-от досвід бабусі в Русі опору у фільмі Трієра. — П.К.), перетворюється на симптоми у другому й стає характером у третьому. Будинок у цьому контексті — не просто стіни. Це фізичний контейнер для таємниць. Коли батько у Трієра повертається з камерою, він фактично намагається «зламати» цей контейнер, не питаючи дозволу в тих, хто в ньому залишився.

Кадр з фільму «Сентиментальна цінність» Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»

Це акт емоційного мародерства, який діти сприймають як напад на їхню ідентичність». За словами Атлас, сучасне відчуження — це часто спроба «розірвати договір оренди» з минулим, яке занадто дорого нам коштує.

Контракт замість батьківства

Йоакім Трієр має кінематографічну ДНК. Його дідусь, Ерік Льохен, був відомим норвезьким режисером-експериментатором, під час Другої світової воював у Русі опору й був ув’язнений. Трієр знав його дитиною — дідусь помер, коли майбутньому режисерові було лише вісім. «Я вірю, що мистецтво має рятівну силу. Це не те, що робиться з якоюсь прагматичною метою», — каже Трієр.

Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»

Ідея «Сентиментальної цінності» виникла, коли мати Трієра виставила на продаж родинний будинок кінця XIX століття. «Мене зачепила тема успадкованого горя, родинної травми та пам’яті про Другу світову, — каже Трієр — А згодом ми вплели ідею, що дім бачив речі, про які самі люди могли не здогадуватися. Простір замовчуваного в сім’ї дуже схожий на простір у мистецтві, де народжується піднесене».

Стеллан Скашгорд грає Ґустава Борґа — колись успішного, а нині напівзабутого режисера, який повертається до доньок із єдиним інструментом зближення, що в нього залишився, — сценарієм. Він задумує автобіографічний фільм про свою матір, яка вчинила самогубство через воєнні травми, й прагне, аби старша донька Нора (Ренате Рейнсве) зіграла цю роль. «Їй це видається жорстоким — вона потребує батька, а він пропонує їй контракт, — зазначає режисер. — Але придивіться: це незграбна людина, яка не володіє мовою емоцій і відчайдушно намагається зблизитися з донькою через професію».

Кадр з фільму «Сентиментальна цінність» Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»

Коли Нора відмовляється, Ґустав затверджує на роль голлівудську зірку (Ель Фаннінг). Водночас молодша донька Агнес (Інга Ібсдоттер-Ліллеаас) заглиблюється в архіви й знаходить докази тортур, які пережила бабуся. Тут Трієр робить щось надзвичайно тонке: художня вигадка Ґустава та сухі факти Агнес виявляються різними шляхами до одного болю — невимовленого, переданого крізь покоління, вбитого в стіни будинку, наче іржаві цвяхи.

Достукатись до людства. Чому «Ти космос» — це найпотрібніший фільм про зв’язок у добу самотності

Це і є трансгенераційна травма — концепція, яку сформулювали у 1960-х під час вивчення дітей тих, хто пережив Голокост. «Кажуть, що воєнна травма потребує трьох поколінь, аби нарешті відпустити родину», — зауважує Трієр у інтерв’ю. Його фільм — бездоганна ілюстрація цієї тези: бабуся — жертва історії; її син Ґустав — митець, що зламався під вагою мовчання; його донька Нора — акторка, яка вміє імітувати будь-які почуття, крім власних. Три покоління. Один будинок. Одне мовчання.

«Сентиментальна цінність» отримала дев’ять номінацій на «Оскар», зокрема за найкращий фільм, режисуру та сценарій. Стеллан Скашгорд наразі є фаворитом у категорії «найкраща чоловіча роль другого плану». Церемонія відбудеться 15 березня.

Цвях як частина інтер’єру

Джим Джармуш ніколи не знімав фільми про родину. Протягом сорока років творчості — від «Дивніше, ніж у раю» до «Мерця» та «Патерсона» — досліджував світ самотніх диваків, таксистів, ковбоїв та вампірів. Тому «Батько, мати, сестра, брат» став несподіванкою навіть для найвідданіших шанувальників.

Структура стрічки — триптих, що нагадує камерну музику в трьох частинах. У першій — «Батько» — дорослі діти Джефф (Адам Драйвер) і Емілі (Маїм Бялік) вирушають до батька-відлюдника (Том Вейтс) у глушину штату Нью-Джерсі. У другій — «Мати» — англійська письменниця (Шарлотта Ремплінґ), яка мешкає в Дубліні, раз на рік приймає своїх доньок (Кейт Бланшетт і Вікі Кріпс) на вишуканий чай.

Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат» Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»

У третій — «Сестра, брат»