7 червня відзначається 100-річчя з дня народження народного художника України Анатолія Базилевича. Десять років він витратив на створення понад 130 ілюстрацій до «Енеїди» Івана Котляревського, які стали еталоном української книжкової графіки.
До ювілею митця ZN.UA розповідає, як Базилевич перетворив античний міф на справжній козацький епос; звідки черпав образи для своїх троянців-запорожців та в чому полягає феномен його візуального коду, який залишається актуальним і сьогодні.
«Еней, попливши синім морем, на Карфагену оглядавсь…»
Анатолій Базилевич з’явився на світ 7 червня 1926 року в Жмеринці, що на Вінниччині, у сім’ї місцевого інженера. Згодом родина переїхала до індустріального Маріуполя, де пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього художника.
У 1943 році під час масових депортацій населення з окупованих територій сімнадцятирічного юнака разом із родиною примусово вивезли товарними вагонами до нацистської Німеччини.
Базилевичі стали остарбайтерами — робітниками зі Східної Європи, яких військова машина Третього райху використовувала як дешеву робочу силу на промислових об’єктах. Родина Базилевичів опинилася в німецькому портовому місті Штральзунді на березі Балтійського моря.
У 1944 році під час масованого бомбардування Штральзунда авіацією союзників батько художника трагічно загинув від отриманих поранень. Того дня 110 американських літаків скинули понад 300 тонн бомб на місто.
Базилевич разом із матір’ю дивом вижив і змушений був залишатися на території Німеччини до закінчення війни. Досвід примусової депортації, статус біженця, перебування в епіцентрі бомбардувань і втрата найближчої людини на чужині глибоко вплинули на формування його світогляду.
Після завершення бойових дій у 1945 році Базилевич із матір’ю подолали складний шлях репатріації до Радянського Союзу та повернулися до Маріуполя. Ставлення радянської влади до колишніх остарбайтерів було підозрілим: таких людей відправляли до фільтраційних таборів, і вони часто зазнавали соціальної дискримінації.
Анатолій Базилевич влаштувався працювати художником-оформлювачем на металургійний завод у зруйнованому Маріуполі. У вільний від роботи час він активно готувався до вступу до вищого навчального закладу, малюючи портрети робітників та індустріальні пейзажі відбудови.
«Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак…»
У 1947 році Анатолій Базилевич успішно склав іспити та вступив до Харківського художнього інституту, де навчався до 1953 року. Після отримання диплома з відзнакою художник переїхав до Києва.
У столиці він розпочав активну співпрацю з провідними республіканськими видавництвами — «Молоддю», «Веселкою», «Дніпром» та іншими. На той час офіційним і єдиним дозволеним напрямом у радянському мистецтві був соціалістичний реалізм, який вимагав від художників монументальності, героїзації праці та ідеалізації радянської дійсності. Будь-які відхилення від партійної лінії загрожували митцю втратою замовлень і соціальною ізоляцією.
Сам Базилевич відмовився викладати книжкову графіку в Київському художньому інституті на знак солідарності зі звільненим за «націоналізм» колегою-шістдесятником Григорієм Гавриленком.
Книжкова графіка стала для багатьох талановитих художників своєрідним внутрішнім притулком, де цензурний тиск був дещо слабшим, аніж у монументальному чи станковому живописі.
Базилевич уникав статичних поз, надмірного пафосу та штучної героїзації. Його цікавили жива людська пластика, складна міміка, анатомічна точність і побутові деталі.
Художник почав ілюструвати твори класиків світової та української літератури, зокрема казки Івана Франка, вірші Тараса Шевченка та гумористичні співомовки Степана Руданського. Сучасники згадували, що Базилевич мав феноменальну зорову пам’ять, здатність миттєво фіксувати характерні риси перехожих і переносити їх на папір.
Визначальним етапом у формуванні його авторського стилю стала робота над ілюстраціями до роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка».
Цей твір дав змогу графіку відточити сатиричний почерк. Він зобразив головного героя не просто як комічного недотепу, а як архетип маленької людини, що використовує іронію, вдаваний ідіотизм і гумор як механізм виживання в умовах імперської бюрократії.
У своїй роботі Базилевич використовував переважно туш, перо та пензель, іноді додаючи легкі акварельні заливки. Він не визнавав механічного копіювання реальності.
Працюючи в майстерні, Базилевич міг годинами стояти перед великим дзеркалом, підбираючи необхідні пози, імітуючи гнів, страх чи сміх, щоб максимально достовірно передати скорочення м’язів і складки одягу. До позування він також регулярно залучав своїх колег-художників, друзів і сусідів, перетворюючи процес створення малюнка на своєрідну театральну постановку.
«Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть…»
Базилевич не був першим ілюстратором «Енеїди». До нього над твором працювали Василь Корнієнко, Георгій Нарбут, Михайло Дерегус, Іван Їжакевич і Федір Коновалюк. Але саме прочитання Базилевича зламало традицію: там, де попередники дотримувалися етнографічного ілюстрування, він створив кінематографічний за логікою візуальний світ.
Робота тривала 10 років. Це був безпрецедентний за масштабами та глибиною підхід до книжкової ілюстрації. Художник створив понад 130 багатофігурних композицій, ретельно пропрацювавши кожного персонажа, а також масові батальні й бенкетні сцени.
Щоб досягти максимальної історичної достовірності, Базилевич проводив тижні в архівах і музеях, детально вивчаючи козацьку зброю, побутові речі, архітектуру, одяг та навіть форми люльок із колекцій Дмитра Яворницького.
Повне подарункове великоформатне видання «Енеїди» з ілюстраціями Базилевича вийшло у видавництві «Дніпро» 1968 року — до 200-річчя Івана Котляревського. Перший наклад у п’ять тисяч примірників розкупили за лічені тижні; згодом книжку перевидавали понад півтора десятка разів із сукупним накладом понад мільйон примірників.
Феноменальний успіх пояснювався не лише іменами Котляревського та художника, а й самою конструкцією книжки. Базилевич побудував її за логікою коміксу: на правій сторінці кожного розвороту — повноформатна повноколірна ілюстрація.
У хід ішли й відверто еротичні, близькі до пін-апу прийоми — чуттєва Дідона, оголені богині в очіпках і намистах. Цей короткий період дозволеної грайливості швидко минув: уже з перевидань 1970-х більшість «вільних» малюнків вилучали, а до шкільних видань вони взагалі не потрапляли.
Специфіка підходу Базилевича до «Енеїди» полягала у візуальній деконструкції міфу. Котляревський переробив античний сюжет, перетворивши троянців на українських козаків. Базилевич пішов іще далі, візуалізувавши цей контраст із кінематографічною точністю.
Його боги на Олімпі виглядають як карикатурні земні пани: Зевс зображений із кухлем пива або горілки, Венера постає в образі кокетливої міщанки, а сцени в пеклі рясніють деталями народного побуту.
Графіку вдалося змінити візуальне сприйняття українського козацтва. Він відірвав цей образ від традиційних провінційних штампів, сумного плачу та лубочної шароварщини, запропонувавши суспільству життєствердні, брутальні, анатомічно досконалі та психологічно достовірні архетипи вільної людини.
За створення цього циклу ілюстрацій Базилевич отримав звання Заслуженого діяча мистецтв УР