Важко пригадати, щоб у новітній історії України вибори в іншій країні викликали такий резонанс, як нещодавні парламентські вибори в сусідній Угорщині. З наближенням дати 12 квітня, виборчої неділі, емоції в українському інформаційному просторі розгорілися до такої міри, що здавалося, ніби там вирішується наша власна доля. Після поразки правлячої партії Віктора Орбана інтерес до сусідів дещо зменшився, хоча логіка та інтуїція підказують, що нові переможці не залишать професійних «телеголів» без роботи в ефірі.
На фоні зростання інтересу до Угорщини варто звернути увагу й на книжкову тематику, але цього разу не на угорську літературу — потужну, різноманітну та, на жаль, маловідому у нас. А що стосується книг про Угорщину? Такі, звісно, ще менше, якщо не враховувати звичайні туристичні путівники. Проте нестандартний путівник, що містить екскурси в історію цієї країни, її славну кухню, а також — досить широко — в політичну кухню, з’явився на нашому книжковому ринку, хоча й досить давно. Можна сказати, у минулій епосі, далекого 2010 року. Тоді у видавництві «Темпора» була видана невелика книжка польського публіциста Кшиштофа Варґи «Гуляш із турула».
Книжка в перекладі Олега Белея була видана на диво швидко, адже за рік до цього ця збірка есеїв отримала приз читацьких симпатій на найпрестижнішому польському літературному конкурсі «Ніке». Лише через два роки після виходу на книжковий ринок Польщі та за рік після дебюту в Угорщині, якій вона й була присвячена. Це був дебют Варґи на українському книжковому ринку, хоча ще 2004 року харківське видавництво «Фоліо» вже знайомило читачів із російським перекладом його мініроману «Текіла», присвяченого життю сучасних рок-музикантів.
Книга польського автора та журналіста з угорським корінням (батько Кшиштофа Варґи був угорцем, звідси й відповідне мадярське прізвище, знання мови та добре знайомство з Угорщиною) очевидно була націлена на провокаційний успіх. Проте, незважаючи на це, вона не викликала значного хайпу навіть в Угорщині. Попри назву (турул — міфічний птах, один із символів угорської нації) та відповідні заголовки восьми есеїв, що до неї увійшли, такі як «Печеня з Горті», «Смалець із Кошута», «Котлета з Арпада» чи «Салямі зі святого Штефана»… (Уявімо собі книжку поляка з розділами на кшталт «Ковбаса зі святого Володимира», а також борщ, вареники чи галушки з представниками українського національного пантеону, і суспільну реакцію на таке видання. Також реакція поляків, якби таку книжку з їхніми героями видав угорець, була б передбачуваною. Тим часом автор без жодних ексцесів, попри власні побоювання, провів промотур свого твору в Угорщині).
З «Гуляша…» постає образ країни, що кардинально відрізняється від старого стереотипу про найвеселіший барак соціалістичного табору. У розвідці Варґи це — край суцільного розпачу, песимізму та ностальгії за минулим, що переходить у тугу з бентегою. «У Будапешті кожна третя чайна має назву «Ностальгія», до чаю можна замовити ностальгійні цукерки. Ностальгія проростає лишаєм у стіни будинків і вуличну бруківку, вона лунає в сумних зітханнях за давньою величчю, хоча справжня велич була п’ятсот років тому, за короля Матвея Корвіна…» — приблизно в такому ключі описано Угорщину першої декади ХХІ століття, від Будапешта до деіндустріалізованого Озда, від Балатону до туристичного степового Гортобадя.
Депресивність угорців автор також ілюструє на прикладі найвідомішої, на його думку, пісні угорського походження «Сумна неділя», написаної 1933 року та в першій версії названої «Кінець світу». Цю композицію, перекладену англійською під назвою Gloomy Sunday, виконали численні знаменитості — від Пола Робсона та Біллі Голідей до Шінейд О’Коннор та Бйорк. Французькою її співав Серж Генсбур, а російською — український співак-емігрант Петро Лещенко. Через велику кількість суїцидів, прямо чи опосередковано пов’язаних із «Сумною неділею», вона здобула славу «Гімну самогубців» і неодноразово піддавалася забороні. Зокрема й на батьківщині, в соціалістичній Угорщині, з кінця Другої світової війни й аж на чверть століття, до лібералізації за кадарівської епохи.
У своїх есеях Кшиштоф Варґа активно звертається до угорського кіно. Він детально зупиняється на сцені поїдання бульйону у фільмі Золтана Гусаріка «Синдбад», екранізації «головного сибарита угорської літератури» Дьюли Круді: «Без сумніву — це одна з найзнаменитіших сцен споживання бульйону в світовому кінематографі». І знову повертається до теми суму, згадуючи екранізації майбутнього нобелівського лауреата Ласло Краснагоркаї «Сатанинське танго» та «Гармонії Веркмейстера», зняті нещодавно померлим Бейлою Тарром: «…це наче клізма з концентрованого вивару Угорщини, тієї Угорщини, що існує далеко від будапештських мод, гуляшевого супу в чарді для туристів та гучних святкувань національних свят». Тривалість «Сатанинського танго», до речі, — понад сім годин. (Окремо варто зазначити той приємний факт, що в «Гуляші…» Тарра, мабуть, уперше не названо Белою, натомість наділено ім’ям, близьким до справжнього оригіналу. Проте, цього не скажеш про інші власні імена та назви локацій у книзі, деякі з яких дійсно важко точно передати).
Тему угорської політики детально розкрито в розділах «Смалець із Кошута» та «Лечо з Дюрчані та Орбана». Останнього українському читачеві не потрібно представляти, а от Дюрчані, в назві розділів двічі помилково названий «Ґурчані», вже призабувся. Книжка ж була написана по гарячих слідах масових антиурядових протестів осені 2006 року.
Тодішній соціалістичний прем’єр Ференц Дюрчані, виходець із комсомолу, що став, за відомою традицією, однією з найбагатших осіб у країні, своїми злитими із закритої партійної наради зізнаннями, які стали угорськими мемами, викликав хвилю обурення, що, в свою чергу, призвело до низки велелюдних протестних мітингів та заворушень. Проте, на момент написання есею Дюрчані залишався при владі — він програв партії Орбана на виборах 2009 року. Скептично налаштований Варґа з іронією описав частину тих подій. Вже тоді він помітив забронзовілість лідера опозиції: «…Віктор Орбан, …будучи шефом правого Фідесу, не хоче йти на площу Кошута. Він воліє виступати на телебаченні і триматися подалі від того Гайд-парку. Він навіть не хоче нових виборів, яких так домагаються на сцені. Отже, він не хоче зміни системи, до якої так пристрасно закликають оратори».
Як досвідчений дослідник, автор не оминає й таку тему, як мадярські матюки, що органічно вписалися в антиурядові плакати та вигуки. Цитувати їх тут недоцільно.
Після «Гуляша із турула» Кшиштоф Варґа написав ще дві книжки, які угорські вікіпедисти об’єднали в «Турулівську трилогію». Назви в них не такі контроверсійні. Це «Чардаш з мангалицею» (2014, мангалиця — унікальний місцевий вид свині, вкритої густим хутром, ледь не втрачений за комуністів, — опису її знайшлося місце в першій частині трилогії) та «Лангош в юрті» (2016, лангош, цей дешевий і смачний наїдок із дріжджового тіста, зазвичай посипаний твердим тертим сиром, також не раз фігурує на сторінках «Гуляша»).
Можливо, є сенс перекласти й видати ці книжки, але для початку було б доцільно перевидати першу частину, яку тепер практично неможливо знайти в продажу і яка поки ще є в одній з незакритих наразі безкоштовних онлайн-бібліотек.