Відчуття хаосу у світі – експерт пояснив, чому люди втрачають опору

Автор Олег Покальчук Соціальний психолог, психотерапевт.

У природному стані не існує мистецтв, літератури, суспільства; і що найгірше — постійний страх і загроза насильницької смерті; життя людини самотнє, бідне, жорстоке і коротке.

Томас Гоббс, «Левіафан», 1651

Коли ви чуєте мелодраматичне схлипування про те, що світ охоплює хаос і незабаром ми всі через це загинемо, — як іноді радять, «стріляйте на звук». Метафорично, звісно.

Дозвольте пояснити, чому.

Сотні тисяч українців і українок прямо зараз стикаються зі смертю, захищаючи, зокрема, право цивільних осіб на такі апокаліптичні роздуми. Їм не до мелодрам.

Чим ближче ви до фізичної смерті, тим менше ваша свідомість схильна перейматися за все людство або за великі соціальні групи, які навіть не здогадуються про ваше існування.

Абсолютна більшість населення планети живе в зовсім інших культурно-політичних вимірах. У них свої глобуси світобудови, включаючи пласкі моделі. У них дуже специфічні уявлення про мораль, справедливість, порядок. Ці уявлення нам не до вподоби. Тому ми робимо вигляд, що їх просто не існує.

Філософські схлипування щодо наростання хаосу десятиліттями лунають від євроатлантичної спільноти, яка й далі хворобливо марить своєю винятковістю та репрезентативністю.

Бо сотні років тому їхні предки визначилися з переконаннями, що порядок — від Бога, а хаос — диявольське зло. Грамотних у Пізньому Середньовіччі в Європі було приблизно сім мільйонів осіб, а в ранньому — ще менше, десь два мільйони.

Ці грамотії у своїх монастирських бульбашках начиталися греків і латинян, Гесіода—Платона—Арістотеля, а потім адаптували античне спокійне ставлення у християнську есхатологію. Адже був запит на те, щоб лякати себе й інших. Щоб порядок існував. Вони б і далі кошмарили цим самі себе, якби не прогрес. Бо прогрес — це нові конфлікти за володіння результатами прогресу.

Родовід європейської демократії іноді виводять від англійської Маґна Карта, «Великої хартії вольностей» ХІІІ століття.

Але це приблизно так само, як виводити родовід українців від трипільців. Щось у цьому, звісно, є, але різницю між археологією та політичною історією ніхто не скасовував.

Після чотирьохсот років хаотичної кривавої ворожнечі між англійськими королями та парламентом прийшов Кромвель. Він стратив короля й установив республіку, яка б нам сьогодні теж дуже не сподобалася.

Не сподобалося це й філософу Томасу Гоббсу, який був таким прибічником «сильної руки», що його сьогодні теж би обізвали неприємними словами. Натомість канонізують як протодемократа через його теорію суспільного договору. Хоча він стверджував, що люди мають добровільно відмовитися від частини свободи, щоб уникнути хаосу й отримати безпеку.

От він констатував стан суспільного хаосу як реальність свого часу. Побачив у цьому «війну всіх проти всіх» і запропонував вихід: абсолютний суверен, здатний приборкати хаос і забезпечити порядок. Через особистий досвід жив у страху перед насильством і хаосом, переймався розпадом традиційних порядків і відчував гостру потребу в сильній владі.

Знайомо, правда? А минуло майже 350 років.

Перейдімо від Кромвеля з Гоббсом до наших реалій.

Свідомість констатує стан хаосу не як «об’єктивний факт», а як переживання втрати опори. Це відбувається з кількох причин.

Ми всі маємо звичні моделі пояснення світу. Немає значення, наукові вони чи метафізичні, головне — це звичка. Бо звична діяльність і звичні думки заощаджують енергію. Коли звички перестають працювати, ми швидко втомлюємося, лякаємося цього, й виникає відчуття хаосу. Це називають «втратою когнітивних схем».

Якими є емоційні ознаки цього? Тривога, страх, розгубленість. Сигнали, що ваша внутрішня система не може узгодити зовнішні події, упорядкувати в якусь закономірну послідовність, відповідну до ваших звичок.

А коли майбутнє стає непрозорим, свідомість переживає це як хаос, навіть якщо об’єктивно є нові закономірності.

Перефразовуючи Сартра, який у п’єсі «За зачиненими дверима» написав: «Пекло — це інші», можна сказати: «Хаос — це ми».

Чому так?

Фрагментовані інформаційні потоки, дезінформація, суперечливі месиджі посилюють відчуття хаосу. В цьому основну роль відіграє ворожа активність зі створення «керованого хаосу» та рефлексивного управління поведінкою. Але психологічні операції не створюють нових феноменів, вони деструктивно посилюють наявні процеси.

Теоретично масова комунікація може бути стабілізатором. Соціальні наративи, медіа, політичні дискурси можуть створювати ілюзію порядку навіть у хаотичних умовах. Але для цього потрібна політична воля та взаємна довіра суспільства і влади.

Гадаю, можна особливо не пояснювати, що в нас відбувається.

Ну й пам’ятаєте середньовічний наратив? Наляканими людьми легше керувати.

Індивідуальна свідомість рідко констатує хаос самостійно — вона робить це у взаємодії з іншими, коли хаос стає «спільним досвідом». У сучасному світі індивідуальна свідомість майже повністю інтегрована в соціальні комунікаційні системи. Те, що ми називаємо «хаосом», часто є продуктом інформаційного середовища. Але ми потребуємо шуму, шум захищає нас від мертвої тиші, писав Юнг.

Водночас людина може переживати хаос і без зовнішніх сигналів — наприклад, унаслідок особистої кризи чи травми. Але навіть тоді соціальна комунікація задає межі інтерпретації цього стану.

Ми «бачимо» хаос настільки, наскільки його підтверджує або посилює комунікаційне середовище. Люди живуть серед нескінченних потоків брехні, де істина розчиняється у множинності інтерпретацій. Це породжує недовіру, конспіративне мислення та відчуття втрати контролю.

Традиційні спільноти — національні, релігійні, професійні — більше не гарантують стабільності. Люди шукають нові форми належності, часто тимчасові й крихкі. І різні моделі ухиляння від хаосу.

Наприклад, ми схильні обіцяти міжнародним партнерам усе, що ті хочуть почути, але не реалізовувати обіцяного. Ну, бо все складно, війна, хаос. Це явище можна пояснити раціональнішими причинами.

Упродовж століть українці жили під владою чужих імперій. «Обіцянка-цяцянка» була способом уникнути репресій, а невиконання — способом зберегти власні ресурси й особисту автономію.

Коли виживання залежить від зовнішньої сили, формується звичка адаптуватися до її вимог, навіть якщо вони суперечать внутрішнім можливостям чи інтересам.

Так виник розрив між «офіційним» дискурсом і «реальним» життям. Це створює специфічну українську гнучкість, яка підриває довіру міжнародних партнерів і консервує хаос усередині країни. Коли ця гнучкість — наша особиста, ми її плекаємо як стійкість. Коли її демонструє влада, ми владу ненавидимо. Дилема хрестика й трусів нікуди не поділась.

Утім, окрім культурно-політичних ридань щодо хаосу, є менш цитована лінія думки — від античних авторів до Джордано Бруно, Еріха Фромма й далі. Суть її така. Старий світ добігає кінця, і це не катастрофа, а закономірність, просто ваше життя закоротке, щоби це прийняти. Що більше ви тримаєтеся за старе, то більше болітиме.

Хаотизація старого укладу — це така глобальна «хімічна» реакція, відкриття простору для нових форм солідарності та співпраці. Переосмислення цінностей і створення гнучкіших систем управління (в цьому місці можна зловісно реготати). Народження культурних і соціальних інновацій, які в стабільних умовах не мали б шансів. (Це в нас є, хоча б на прикладі дронів видно.)

Після хаосу неодмінно настає порядок. Тут можна було б красиво процитувати Вергілія: Magnus ab integro saeclorum nascitur ordo — «Великий цикл віків народжується заново». Бо цю його цитату переінакшили конспірологи і щось там навіть у долар вписали. (До речі, він написав «Енеїду», а не Котляревський.)

Хаос у цьому сенсі є своєрідним «лабораторним середовищем» нового порядку. Але він безжально знищує саме середовище, в якому ці ідеї виникають. Бо еволюція не оперує поняттям «щастя».

У Бога, кажуть, немає інших рук, окрім наших. Тобто прихід порядку з хаосу хтось реалізовуватиме. Це не якийсь там вождь чи месія, це внутрішньовидовий відбір, поділ на нових кроманьйонців і неандертальців. Хтось просто залишиться в історії, а хтось передасть далі геном.

Отут постає екзистенційне й водночас дуже прагматичне питання — ціна порядку. Його не оплачуватимуть із державного бюджету, європейських грошей, грантів чи алхімічного перетворення свинцю на золото. Наявний хаос — це турбулентність перед глобальним фазовим переходом до порядку.

Порядок оплачуватиме кожен з нас особисто — з кредиту відмови від свобод, які вже почали здаватися безрозмірними, якби не війна. Війна зупинила їх реалізацію, але не запит.

І оцей запит входитиме в серйозний конфлікт із реальністю, в якій стара ліберальна євроатлантична ідеологія деформується й зменшується, наче «шагренева шкіра» у творі Бальзака. Ідеологія, до якої ми тяжіємо, наче до світла дуже далекої зірки, що згасла, але світло ще долинає до нас.

Те, що ми відчуваємо як хаос, не закінчиться ні завтра, ні післязавтра, це ще на кілька років. Але особисті психологічні інвестиції у прийняття нових умов, нових правил гри можна починати робити вже зараз.

Звісно, можете почекати. Але навіщо платити двічі?