Вистава «Солодка Даруся» 2026 – як драмтеатр імені Кобилянської переосмислив шедевр Марії Матіос – репортаж

Автор Юлія Самборська театрознавець, практикуючий адвокат, голова Благодійного фонду «Прихилити небо»

«Якби ми мали художницю такого рівня, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — стверджують, що це сказав сам Пабло Пікассо 1954 року в Парижі, коли побачив на виставці роботи геніальної української художниці Катерини Білокур. Рідні та односельці вважали Катерину майже божевільною через її неймовірну пристрасть до живопису, і навіть попри міжнародне визнання її таланту, вони часто стримано, а іноді й відверто байдужно реагували на її досягнення. Мальви, півонії, жоржини, соняхи, чорнобривці, троянди, маки, кручені паничі, лілеї, волошки та безліч інших, часто вражаюче фантастичних квітів, з’являлися на шедеврах художниці.

Можливо, серед цих квіткових картин можна знайти й ту трояку ружу, про яку в романі (драмі на три дії) «Солодка Даруся» згадує письменниця Марія Матіос. Про ту ружу, яка є самим життям, адже «то чорне тобі видасться, то жовте, а там, дивись, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра побачиш».

Ці квітково-життєві коди у творах геніальних жінок — художниці та письменниці — мені поки що не вдалося розшифрувати. Тому я розповім про те, що точно ідентифіковано, побачено, трохи підслухано й пережито, — про премʼєру 25 квітня 2026 року вистави «Солодка Даруся» у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської (режисерка-постановниця Людмила Скрипка).

Перших глядачів квітневої премʼєри у фоє театру зустрічали під акомпанемент цимбалів, на яких грав дуже молодий музикант. Усі охочі могли придбати книги знаменитої землячки. Багато хто з покупців запитував у білетерів, де й коли можна буде отримати автограф, і нетерпляче оглядалися, шукаючи очима авторку.

Для розпещених театралів таке явище, як премʼєра, нині неодмінно асоціюється з чергами до театру, ажіотажем навколо квитків і скупченням «селебріті»-глядачів — від політиків до популярних блогерів. Очевидці стверджують, що «театральний бум» на улюбленій локації чернівчан — Театральній площі — здебільшого можна спостерігати у дні показів антрепризних вистав за участю медійних і відомих особистостей.

Анатолій Никифоряк / facebook

«Мати Василева!» — це також «знаменитість» у вигляді дуже колоритного та емоційного вигуку, який часто можна почути саме на буковинській землі. Це одночасно весь спектр емоцій — від «Оце так!», «Який жах!» до «Одуріти можна». Я ту «Василеву матір» згадувала не раз, поки цікавилася сплеском інтересу до гастрольних вистав про «цяцянки», про якихось лікарів (чи то проктологів, чи інших спеціалізацій). Ця легка розважальна й на 99% сценічна пошесть, або просто заробітчанство, — явище сумне й непереможне. Ну й куди ж в академічному театрі без візиту дами, яка скрізь запитує, чи можна просто посидіти. У Чернівецькому драмтеатрі — можна. Не розважати публіку, а просто посидіти відразу й майже у всіх кріслах партеру, ложі-бенуар і на балконах, бо показ дійства-посидіння заплановано за декілька днів, а зала театру порожня більш як наполовину. Тому надія на чернівецьких глядачів, які й далі ігноруватимуть такі заходи, особисто в мене ще не вмерла, як слава і воля.

25 квітня Чернівці, як і Солодка Даруся в романі, майже мовчали. Про премʼєру не нагадувало нічого, окрім величезної неяскравої афіші-банера ліворуч від входу до театру, на якій було горизонтально зображено обличчя двох жінок різного віку, котрі дивляться одна на одну. У програмці зазначалося, що виставу грають в одному складі (за винятком ролі лікаря). Страшно й запитувати, чому так. Бо «класична» відповідь останніх років у більшості театрів — актори мобілізовані, нема кому грати, а ті, хто залишились, і грають, і монтують.

Місцева преса не густо і якось ніби обережно писала, що премʼєра вистави 2026-го є «однією з ключових подій року та частиною концепції популяризації буковинських авторів». Як то кажуть, «помагай Боже», ну й місцева влада, хто вже у що вірить. До речі, Чернівецька обласна військова адміністрація до популяризації (не плутати з популізмом) вже долучилась і навіть розмістила на сайті анонс, пояснюючи читачам, що має донести до них вистава. Після дійства Марії Василівні було вручено найвищу відзнаку обласної ради (за вагомий внесок у розвиток української літератури, утвердження національних цінностей та багаторічну промоцію Буковинського краю) — звання «Почесний громадянин Буковини». Я не рахувала, але втаємничені в кількість буковинських нагород стверджують, що за всі роки незалежності таке звання отримала лише 21 людина. Трохи нагадаю. «Солодка Даруся» вийшла друком 2004 року, тобто більш як 20 років тому. Бестселером роман є й донині. Цю книгу буковинки Марії Матіос перекладено 20 мовами світу. Про шалену популярність інших літературних (зокрема фундаментальних) творів, про вистави за ними тощо мовчу, як та Даруся. Не сприймаючи тези «краще пізно…» (бо все-таки краще вчасно), просто зупиню тут себе словами з популярної вірусної пісні: «Питання є? Питань нема!». Бо якщо не зупинюся, то далі знову згадаю про «ЯКБИ» та Пікассо.

Анатолій Никифоряк / facebook

Чернівецький драмтеатр був першим в Україні, де зʼявилась інсценізація роману «Солодка Даруся» (2008 року також у режисурі Людмили Скрипки). Як і її «сучасниця», та вистава була драмою на три життя, сюжетно не відступаючи від роману. Провінційна, побутова та спрощена vs глибока та яскрава — чого тільки не писали упродовж 10 років сценічного життя Дарусі. Раптове зникнення популярної вистави з репертуару, мʼяко кажучи, здивувало. На брифінгу за участю творчої команди театру та Марії Матіос, який відбувся перед прем’єрою, про те, що вже в минулому, не говорили, бо нині це справді неважливо. Почалася нова історія, й у ній головне, що «Солодка Даруся» повернулася на Батьківщину, де, як каже сама авторка, «глядач особливо вимогливий».

Очевидці розповідають, що колись на зустріч із першою «Солодкою Дарусею» запізнився один точно особливий глядач — тодішній президент України Віктор Ющенко. До зали він зайшов через боковий вхід сам, без охорони, а в цей час актор (у ролі міліціонера) біг центральним проходом у напрямку гаранта з бутафорським пістолетом.

Нині ж, принаймні на початку вистави, в залі ніхто не бігав, а на краю сцени перед завісою, праворуч від глядачів, сидів дідусь із ціпком (актор Мирослав Маковійчук у ролі діда). Він розглядав присутніх, які займали свої місця й паралельно роздивлялись одну з найгарніших будівель Європи, як її правдиво та гордо представляє театр перед початком кожної вистави.

Марію Матіос публіка зустріла стоячи й улаштувала бурхливу овацію. На очах Марії Василівни заблищали сльози, вона оглянула зал і, приклавши руку до серця, вдячно вклонилася.

Анатолій Никифоряк / facebook

Відкриття завіси одразу дало відповідь на запитання, що ж нового буде в цій версії вистави. Все. Ймовірно, намагаючись уникнути або й повністю відмовитись від побутовості, на поворотному колі сцени розташували двоярусну металеву конструкцію-напівколо. Ця чудасія протягом двох дій вистави буде всім і відразу: і будинком Дарусі, й усіма локаціями (в сільських умовах!), які здатна уявити чи ідентифікувати з роману бурхлива глядацька фантазія.

І нарешті… зʼявляється Даруся (Марина Тимку). У простій довгій сорочці, покрита чорною хустиною, ніби заворожена й на якійсь хвилі свого беззвучного настрою, вона кружляє-танцює й просто сновигає сценою. Вона божевільна — для всіх тих, кого нині узагальнено називають «хейтерами» й «абʼюзерами». Вона не рухається, коли інші танцюють, й танцює, коли вони стоять. У неї — свій всесвіт, своя «німа» музика.

Провісник тоталітарного режиму — червоний прапор у глибині сцени — видніється вже на початку вистави. Ну, а якщо є такий реквізит-атавізм, то прояви насильства є лише питанням часу. Сценографія (художниця-постановниця Наталія Тарасенко) іноді видається занадто еклектичною, бо якщо справжній мотоцикл, із яким вовтузяться (читати — ремонтують) герої дійства, ще можна пояснити, як і рупор на бічній рамі сцени й навіть несимпатичні опудала собак, то скляні колби, які вряди-годи раптово спускаються до центру з простору «неба» сцени — це щось, що потребує дуже багатої уяви.

Дуже швидко режисерка вистави руйнує так звану четверту стіну (а згодом і всі інші стіни), відсилаючи на авансцену й трохи до глядацької зали «обʼєднане жіноче товариство», для якого пліткувати важливіше, ніж дихати. Зі словами «Христос Воскрес» ці колоритні та галасливі пані роблено заграватимуть із глядачами, пропонуючи частування та свіжі сільські новини.

Анатолій Никифоряк / facebook

Ці «ядовиті» односельці, крім однієї добродушної сусідки Марії (Сніжана Кавулич), постійно нагадуватимуть Дарусі, чому вона «солодка» — бо колись, іще дитиною, вчинила гріх-зраду — розповіла офіцеру-окупанту, який запропонував їй цукерки, про добровільну співпрацю батька з бандерівцями. Це й стало трагедією на три життя: батька, матері та самої Дарусі.

Марину Тимку на сцені я бачу вперше, хоча в театрі вона працює з 2010 року і грає в багатьох виставах. Мій гріх, каюсь. Її Даруся (німа протягом усієї першої дії) сильно та чесно передає неосяжний біль зраненої душі. Хочеться її пожаліти, захистити й, пробачте мою наївність, забрати від лихих і жорстоких односельців. Марія Василівна по секрету поділилася зі мною враженням від Марини-Дарусі: «Це моя Даруся, вона справжня. Вона дуже хороша».

Людина може відчувати неосяжне щастя, а от для масштабів горя є ліміт. Для Дарусі сценічне суспільство визначає й ліміт щастя, бо коли в її житті зʼявляється чоловік, то і йому «виносять вирок» — чудний, дурнуватий і забагато незручної правди каже.

У ролі Дарусиної пари — Івана Цвичка — Назарій Кавулич. Одна річ — читати в романі яскравий опис непересічної особистості дримбаря Цвичка, геть інша — пізніше дізнатися, що реальний прототип цього героя настільки цікавий і колоритний (обовʼязково знайдіть пост про нь