Данилишин: Для Путіна війна перетворилася на альтернативу економічній легітимності.

Війна Росії проти України вже давно вийшла за рамки військового конфлікту. Вона стала основою політичної економіки путінського режиму, інструментом збереження влади та контролю над суспільством і елітами

Макроекономічні показники лише підтверджують: для Кремля завершення війни є значно більш ризикованим, ніж її продовження.

Війна як заміна економічної легітимності. У 2000–2012 роках легітимність Путіна ґрунтувалася на зростанні доходів і споживання. Наразі ця модель зруйнована: реальні доходи населення у 2022–2024 роках стагнують або зростають лише номінально; інвестиції в цивільний сектор зменшилися; споживчий імпорт заміщений гіршими та дорожчими аналогами. Натомість режим перейшов до мобілізаційної моделі легітимності, де війна виправдовує зниження якості життя. Мир автоматично повертає питання економічної відповідальності.

Економіка війни: цифри, що пояснюють мотивацію. За роки повномасштабної війни Росія фактично адаптувала бюджет під військові потреби. Ключові параметри:

Військові та безпекові витрати:

• 2021 рік: ~3,5% ВВП;
• 2024–2025 роки: 6,5–7,5% ВВП;
• У федеральному бюджеті — 35–40% усіх витрат.

Федеральний бюджет: 

• дефіцит: 2–3% ВВП щорічно покривається коштами Фонду національного добробуту (ліквідна частина зменшилася більш ніж удвічі з 2021 року); внутрішніми запозиченнями; прихованою монетизацією.

Воєнно-промисловий комплекс як двигун ВВП:

• До 70% зростання промислового виробництва у 2023–2024 роках припадає на оборонні галузі;
• Цивільне машинобудування і високі технології — стагнація або спад.

Це свідчить про те, що формальне зростання ВВП (1,5–3%) є військово-інфляційним, а не розвитковим.

Читайте також: Війна триватиме доти, поки Росія зможе продовжувати бойові дії

Соціальна стабільність купується війною. Російська держава фактично монетизує війну для населення: одноразові виплати мобілізованим: еквівалент 6–10 середніх річних зарплат у регіонах; щомісячні військові доходи у 2–3 рази перевищують середню зарплату поза мегаполісами; для багатьох депресивних регіонів війна стала основним джерелом фінансових надходжень.

Мир означає повернення сотень тисяч людей без роботи; різке падіння регіональних доходів; зростання соціального напруження.

Санкції та пастка “війна або обвал”. Попри адаптацію, санкційний вплив є структурним: експорт енергоносіїв: фізичні обсяги — частково збережені; ціни та маржа — значно нижчі; бюджетні нафто-газові доходи у реальному вимірі нижчі на 25–30% порівняно з довоєнними показниками; технологічний імпорт — деградований; відплив людського капіталу — понад 1 млн осіб (міграція + мобілізаційні втрати).

Вихід із війни без зняття санкцій призведе до різкого фіскального та платіжного шоку, до якого режим не готовий.

Еліти, бюджет і страх відповідальності. Війна дозволяє Кремлю контролювати бюджетні потоки в ручному режимі та приховувати неефективність через “воєнний стан”; підтримувати лояльність бізнесу через доступ до державних замовлень; а головне — уникати відповідальності за економічний провал.

Мир запускає логіку: хто відповідальний за втрату резервів, деградацію економіки та санкційну ізоляцію? Для персоналістського режиму це критично.

Де-факто: макроекономіка чітко демонструє: Путін не прагне миру, оскільки: 6–8% ВВП вже “зашиті” у війну; бюджет, регіони та ВПК стали заручниками воєнних витрат; формальне зростання ВВП не зможе вижити без війни; мир означає соціальний, фіскальний і політичний обвал.

Отже, війна для Кремля — це не шлях до перемоги, а механізм відтермінування неминучої внутрішньої кризи.

Висновки для України. Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК) стає дедалі потужнішим і самодостатнім. За час війни потужності ОПК зросли в 35 разів і станом на кінець 2025 року оцінюються у 35 млрд доларів США. З понад 900 працюючих компаній ОПК — близько 100 державних і 800 приватних. Україна вже здатна виробляти 4 млн безпілотників різних типів на рік. У 2025 році бюджет розвитку ОПК (розробка та впровадження нових технологій) досягне максимальних значень – 85 млрд грн. У нинішньому році розпочато масове виробництво крилатих ракет і ракет-дронів, суттєво зросло виробництво САУ “Богдана”, снарядів, мін і дронів різних типів. 25 закордонних компаній, включаючи світових гігантів у сфері ОПК, перебувають на різних етапах локалізації військових виробництв в Україні. Частка матеріально-технічних потреб ЗСУ, що покривається вітчизняним ОПК, досягла 40%.

До завершення військових дій українська держава потребуватиме значної зовнішньої підтримки для продовження боротьби з агресором і збереження власного суверенітету. Але очевидно, що з урахуванням наявних проблем і ризиків, критично важливим є максимізація внутрішніх ресурсів, які є у розпорядженні української держави.

Симбіоз держави та приватного сектора у справі зміцнення вітчизняного ОПК на сьогодні виглядає оптимальним рішенням. Але такий симбіоз не заперечує факту підвищення ролі держави в управлінні й контролі за використанням різних видів ресурсів.

Переведення частини національної економіки на військові рейки – ключове завдання найближчого часу. Вирішення цього завдання має спиратися на застосування комплексу економіко-управлінських важелів, домінуючим серед яких є державне оборонне замовлення.

Першочерговим є значне збільшення державного оборонного замовлення з охопленням виробників державної та приватної форм власності та впровадження державних цільових програм з акцентом на потребах Сил Оборони України. Реалізація масштабних державних інвестицій у нові потужності військового виробництва. Спрямування внутрішніх ресурсів – праці та капіталу — на ведення збройної боротьби з агресором має відбуватися і через суттєве нарощування державних інвестицій. Проведення капітальних інвестицій з державного бюджету або через спеціалізовані державні агенції є необхідним для нарощування наявних виробничих потужностей підприємств ОПК державної власності, створення нових потужностей та їх модернізації.

Застосування державних стимулів/ засобів державної підтримки для виробників військової продукції всіх форм власності. Великі державні замовлення та інвестиції повинні поєднуватися із системою стимулів і методів держпідтримки. Тобто держава, з одного боку, спиратиметься на дію ринкових механізмів (які надаватимуть більшу кількість ресурсів для військового виробництва), а з іншого боку, забезпечуватиме коригування цих механізмів у бажаному для себе напрямку.

Включення великої кількості приватних виробників до кола суб’єктів національного ОПК дозволить досягати поставлених цілей з меншими витратами в порівнянні з ситуацією виробничої монополії чи олігополії великих державних компаній.

Необхідність застосування державних стимулів пов’язана також із тим, що під час війни бар’єри для будь-яких приватних інвестицій є надзвичайно високими, з огляду на безпекові ризики й можливості для фізичного знищення активів. Зазвичай не існує такої ринкової рентабельності, що могла б зацікавити бізнес інвестувати кошти у виробництво, яке може бути зруйноване ворогом.

Частина військових виробництв в Україні могла б реалізуватися у формі державно-приватних партнерств (ДПП) та створення спільних оборонних підприємств з країнами-партнерами. ЗСУ мають бути повністю переоснащені за стандартами НАТО, що вимагатиме міжнародної кооперації та будівництва спільних оборонних підприємств.

На нашу думку, створення нових і нарощування наявних виробничих потужностей підприємств ОПК має спиратися на використання таких інструментів:

• державні гарантії та компенсація процентних ставок за кредитами, залученими з метою виробництва сучасних видів озброєння та технічних засобів для ЗСУ (включаючи закупівлі основних фондів);
• надання пільг з податку на прибуток підприємств і податку на землю для нових підприємств у сфері ОПК, що функціонуватимуть протягом 2-5 років з моменту відкриття;
• надання податкових субсидій підприємствам ОПК на величину інвестиційних витрат і податкових преференцій інвестиційному імпорту;
• відновлення логістики та інфраструктури для виробничої діяльності підприємств ОПК, які були пошкоджені під час війни.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Богдан Данилишин, академік НАН України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.