Конфлікт між США та Іраном – Як дії Трампа ненавмисно сприяють швидшій відмові світу від нафтопродуктів.

Трамп випадково прискорив перехід до відновлюваних джерел енергії.

Конфлікт президента США Дональда Трампа з Іраном виявився повною катастрофою, яка призвела до людських жертв, значних економічних витрат і не принесла жодних відчутних стратегічних переваг. Не дивно, що ця війна викликала глибоке невдоволення в США, на Близькому Сході та в усьому світі — це, напевно, найбільша помилка Трампа в зовнішній політиці за обидва його терміни на посаді. Проте в цій катастрофі, можливо, є один позитивний аспект, і він має велике значення, зазначає в статті для GZERO американський політолог Ян Бреммер.

Виявивши небезпеку залежності від імпорту нафти та газу, цей конфлікт може стати найбільшим каталізатором глобального переходу до безвуглецевої енергетики. Це точно не було метою Трампа — людини, яка активно підтримує використання викопного пального, оголосила війну “зеленому новому шахрайству” та двічі вивела США з Паризької кліматичної угоди.

Протягом більшої частини останніх п’ятдесяти років залежність від постачання викопного пального для задоволення більшості енергетичних потреб була раціональним вибором. Доктрина Картера, зобов’язання Вашингтона 1980 року захищати енергетичні потоки з Перської затоки, означала: що б не відбувалося у світі, завжди можна було покладатися на те, що ВМС США забезпечать відкритість морських шляхів і безперебійне функціонування світової економіки без перебоїв у постачанні нафти та газу з Перської затоки.

Виникали кризи, ціни різко зростали, але запобіжний механізм завжди спрацьовував: ціни врешті-решт нормалізувалися, а попит на викопне паливо залишався стабільним. Переконливої альтернативи не існувало.

Цей запобіжний механізм тепер зник назавжди, вважає аналітик. Доктрина Картера — це проєкт минулої епохи, коли гегемонія США була беззаперечною, Вашингтон був великим імпортером енергоносіїв, а основні стратегічні інтереси Америки пролягали через Перську затоку. Сьогодні формується світ, де жодна країна не має ані бажання, ані можливості гарантувати глобальні суспільні блага, такі як енергетична безпека та свобода судноплавства.

Ситуацію також змінює технологічний прогрес. Щоб зупинити 15–20 % світового енергопостачання, більше не потрібна військово-морська конфронтація між державами. Невелика група відданих своїй справі людей, озброєних простими у виготовленні дронами вартістю $20 тисяч, може зупинити танкери на сотні мільйонів доларів, і ніхто — ні вантажовідправники, ні навіть потужні ВМС США — нічого не можуть з цим вдіяти.

Країни можуть будувати нові трубопроводи та диверсифікувати торговельні маршрути, намагаючись зменшити вразливість. Але це не вирішує проблему повністю. У 2023 році хусити перекрили Баб-ель-Мандебську протоку, і майже через три роки після цього обсяг судноплавства цим водним шляхом залишається майже на дві третини нижчим за середні показники до початку блокування. Сьогодні заблокована Ормузька протока, а завтра це може бути Малаккська протока, мис Доброї Надії чи Гібралтар. У світі, де високоточна зброя стає дедалі доступнішою, будь-який шлях, через який щодня проходить глобальна система постачання викопного пального, може опинитися на межі кризи після однієї асиметричної атаки. Питання, яке зараз ставить кожен далекоглядний уряд, — не “як захистити цю слабку ланку?”, а “як взагалі зменшити залежність від таких вразливих ланок?”

Відповідь, можливо, полягає в переході від молекул до електронів. На відміну від криз 1970-х років, коли альтернативи вуглеводням були занадто дорогими, ненадійними або повільними у впровадженні, сьогодні відновлювані джерела енергії є найбільш конкурентоспроможною за вартістю формою виробництва електроенергії у більшості країн світу. Будівництво сонячної електростанції промислового масштабу займає 18 місяців, тоді як будівництво газової — від п’яти до семи років. Експлуатація електромобілів обходиться приблизно втричі дешевше за кілометр, ніж авто на бензині — і ця різниця лише зросла після закриття Ормузької протоки.

Світ рухався в цьому напрямку ще до нового загострення на Близькому Сході, але війна США з Іраном перетворила вирішення економічної проблеми на стратегічну необхідність. Тепер залежність від викопного пального виглядає не лише дорогою, а й небезпечною, а альтернатива — дешевшою та безпечнішою. Як зазначав американський еколог Білл Маккіббен, сонячне світло проходить приблизно 150 млн км, щоб дістатися до Землі: жоден із цих кілометрів не пролягає через Ормузьку протоку. Якщо розгорнути інфраструктуру чистої енергетики, то гегемонам чи зловмисникам із БпЛА буде важче підірвати мережі електроенергії. Як тільки інфраструктура відновлюваних джерел енергії буде розгорнута в достатніх масштабах, жоден майбутній обвал цін на нафту не зробить повернення до викопного пального економічно доцільним.

Навіть виробники з Перської затоки усвідомлюють, що відбувається. Рішення ОАЕ вийти з ОПЕК посеред війни — саме в той момент, коли країна не могла майже нічого виробляти чи експортувати — стало сигналом, що Абу-Дабі усвідомлює свою залежність від активу, який ризикує втратити цінність. ОАЕ прагне видобути якомога більше нафти якомога швидше та зайнятися побудовою сучасної економіки, яка не залежатиме від цієї сировини.

Це аж ніяк не означає, що відхід від викопного пального відбуватиметься плавно чи рівномірно. Країни, де вже активно триває перехід на відновлювані джерела енергії, прискорять цей процес, тоді як інші рухатимуться повільніше, обмежені фінансовими можливостями, станом інфраструктури або політичними обставинами. А деякі країни в найближчій перспективі навіть подвоять використання викопного пального. Китай збереже надлишкові потужності з видобутку вугілля, щоб захиститися від майбутніх перебоїв із постачанням, навіть попри прискорення електрифікації. Індія швидко електрифікується, але може спалювати більше власного вугілля, оскільки це найдешевший варіант у короткостроковій перспективі. Однак жоден великий уряд не робить ставку на вугілля як на кінцеве джерело для виробництва електроенергії у великих масштабах — лише як на перехідний варіант.

Пекін має кращі передумови для того, щоб скористатися такими змінами, ніж США. Китай не лише є беззаперечним лідером серед споживачів чистої енергії, але й домінує у світовому виробництві всіх компонентів “електричного ланцюга”: сонячних панелей, вітрових турбін, електромобілів, акумуляторів, обладнання для енергомереж тощо. Тим часом адміністрація Трампа подвоїла ставки на вуглеводні як у США, так і за кордоном, створюючи нерівні умови для відновлюваних джерел енергії на внутрішньому ринку та просуваючи енергетику XX століття у світі, тоді як Пекін пропонує інфраструктуру XXI століття.

Минулого року експорт китайських технологій чистої енергії вже перевищив експорт нафти та газу з США. Зараз цей розрив буде збільшуватися ще швидше. Хоча перебої з постачанням із Перської затоки та пов’язані з цим стрибки цін можуть тимчасово стимулювати американський експорт, війна з Іраном різко збільшила попит на продукцію, у постачанні якої лідирує Китай. Звісно, залежність від Пекіна в питанні сонячних панелей та акумуляторів має свої ризики.

Але якщо вибір стоїть між тим, щоб покладатися на інфраструктуру, яка з кожним роком дешевшає та не потребує щоденного поповнення ресурсів або ж покладатися на щоденне постачання нестабільних видів пального, які мусять проходити через вузькі логістичні точки, що їх може заблокувати будь-який супротивник, — не треба бути екоактивістом, щоб обрати перше. Однак Китай може отримати комерційний та геополітичний виграш у світі, який дедалі більше живиться електроенергією, з наслідками для економічного зростання, штучного інтелекту та національної безпеки. До того часу, як Вашингтон спробує серйозно конкурувати, йому доведеться враховувати наслідки нового порядку.

Для України розвиток відновлюваної енергетики сьогодні є не лише питанням екології чи економіки, а й елементом національної безпеки. Повномасштабна війна призвела до масштабних руйнувань енергетичної інфраструктури, насамперед теплових та гідроелектростанцій, а також мереж передачі електроенергії.

Централізована модель енергопостачання виявилася вразливою до цілеспрямованих атак, що спричинило дефіцит електроенергії, вимушених відключень і зростання витрат для промисловості й населення. Додатковими проблемами залишаються обмежені фінансові ресурси, складність залучення інвестицій в умовах воєнних ризиків та потреба у швидкому відновленні енергосистеми без повернення до застарілих і екологічно шкідливих рішень.

За таких обставин розподілена генерація на основі сонячної, вітрової та біоенергетики може істотно підвищити стійкість енергосистеми, зменшити залежність від імпортного пального та забезпечити електроенергією критично важливі об’єкти навіть у разі пошкодження магістральних мереж, писали в статті “Science назвав енергетичні технології науковим проривом року. Що це означає для України” Ігор Комаров і Валерій Скришевський.