Семиволос: Безпечна фрагментація Росії як варіант уникнення ядерного хаосу.

Це не обов’язково поява 20 нових прапорів в ООН. Це децентралізація стратегічного мислення

Моя коротка теза: “Я розумію, що наразі немає підстав стверджувати про розпад Росії, але її фрагментація видається мені єдиним запобіжником від відродження її імперської сутності та можливістю змінити спосіб мислення“, – під постом шанованого Валерія Пекаря отримала підтримку читачів. Проте, на мою думку, в такій формі вона не повністю передає ідею, яку я мав на увазі. Спробую її розширити.

У своїх роздумах я спираюся на теорію стратегічної культури, яка є однією з моїх улюблених. Давайте спробуємо розглянути російський випадок через призму стратегічного реалізму, що вимагає розмежування між суто фізичним “розпадом” держави та процесом фрагментації її стратегічного простору.

Джек Снайдер, науковець, який розробив концепцію “стратегічна культура” саме для її застосування до політики Радянського Союзу, вважав, що стратегічна культура великих імперій є надзвичайно інертною. Російська “колія” – це централізований месіанський експансіонізм. Доки існує єдиний центр ухвалення рішень (Москва), він приречений відтворювати імперську логіку незалежно від прізвища лідера.

Моя теза про малоймовірність розпаду Росії в даний момент базується на тому, що, незважаючи на ознаки кризових явищ в російській економіці, державна машина РФ досі має достатній запас міцності завдяки наявним фінансовим ресурсам, тотальному контролю, активній пропаганді та високому больовому порогу росіян. Крім того, ми з історії знаємо, що революції та зміни відбуваються в столицях, а поки що Москва залишається переважно імперіалістичним містом, населення якого мало страждає від наслідків війни. Спроба розхитати окраїни — той самий Кавказ чи інші периферії — навряд чи призведе до реальної дестабілізації в центрі імперії.

Російські політичні еліти, безумовно, відчувають тиск санкцій, але не готові до формулювання альтернативних підходів або візій.

Скажу більше: власне відсутність візії майбутнього (на відміну від часів перебудови 1986–1991 років) значно обмежує можливості формування альтернативної позиції чи інтересів.

Проте, фрагментація є необхідною. Це не обов’язково означає появу 20 нових прапорів в ООН. Це децентралізація стратегічного мислення. Це стан, коли інтереси Уралу, Татарстану чи Далекого Сходу стають суб’єктивними та починають суперечити інтересам імперського центру.

Імперія завжди грає в гру з нульовою сумою: “Моя перемога — це твій крах”. Фрагментація змушує регіони переходити до Гарвардської моделі переговорів, де головним критерієм є інтерес. Мова йде про зміну форми мислення. Окремий регіон (фрагмент) не має ресурсів для глобальної експансії. Його BATNA (найкраща альтернатива) – це не війна, а торгівля та безпека. Коли Тюмень починає думати про те, як продавати газ напряму, а не як фінансувати війну, — це і є зміна стратегічної культури. Це перехід від ідеологічної “величі” до прагматичного “інтересу”.

Чому фрагментація можлива? Яку візію майбутнього можна запропонувати російським регіональним елітам? Пропоную розглянути це через “Трикутник майбутнього” – вправу, яку ми практикуємо з нашими слухачами в межах курсу “Робота з майбутнім” в Українській миротворчій школі.

Тягар минулого – “імперська суть”, безпосередньо пов’язана з міфом про “збирання земель”. Доки Росія єдина, цей тягар тягне її в минуле, змушуючи атакувати сусідів.

Тиск теперішнього, з яким стикаються російські еліти — це санкції, війна та технологічна деградація. Саме цей тиск створює тріщини. Він не розбиває моноліт одразу, але робить фрагментацію логічним виходом для виживання регіональних еліт.

Тягач майбутнього — можливість стати частиною глобального світу як окремі, зрозумілі та прогнозовані суб’єкти. Для Татарстану чи Сибіру “майбутнє” може виглядати привабливішим без московського посередництва.

Який аргумент може спрацювати для зовнішнього світу для просування ідеї російської фрагментації? Ми маємо проблему, яка підтверджується історичним досвідом: будь-яка демократизація єдиної Росії є лише короткою паузою перед новим витком імперіалізму (цикл “відлига — заморозки”). Це не лише наша проблема, дякувати Богу, це також розуміють на Заході. Звідси випливає рішення: тільки внутрішня конкуренція між фрагментами створює систему стримувань і противаг. Якщо ресурсна база імперії розділена між кількома центрами впливу, жоден із них не зможе самостійно кинути виклик світовому порядку.

Тепер питання: як це “продати”? Міркувати в парадигмі стратегічного реалізму, де бачити не те, що хочеться, а те, що необхідно для довгострокової безпеки, а саме: зміна форми мислення росіян можлива лише через втрату ними інструменту імперського домінування — єдиної, надцентралізованої держави.

Отже, зусилля потрібно спрямовувати на делегітимізацію центру та пропонувати світу ідею “безпечної фрагментації” як альтернативу “ядерному хаосу”.

Джерело

Про автора. Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.