СВАМ в Україні не працює за призначенням: що потрібно для цього

В Україні екологічний податок не виконує своєї основної функції – фінансування реальних природоохоронних та декарбонізаційних проєктів. Натомість у країнах ЄС ці кошти є складовою “зеленого переходу” і використовуються для модернізації великої промисловості.

Читайте також: Експерт роз’яснив, в чому полягає помилка відсутності винятку для України у запровадженні СВАМ

Україні також варто впроваджувати таку модель, якщо ми прагнемо стати членом ЄС. Державний фонд охорони навколишнього природного середовища був заснований в Україні ще у 1991 році. Протягом понад 20 років кошти, які підприємства сплачували за забруднення довкілля, мали чітке цільове призначення і могли використовуватися виключно на екологічні проєкти.

Проте наприкінці 2014 року, в рамках бюджетної реформи, більша частина екологічного податку була перенаправлена до загального фонду державного бюджету. Формально фонд залишився в законодавстві, але фактично перестав функціонувати як окремий фінансовий інструмент, а “екологічні” кошти почали витрачатися на будь-які бюджетні потреби.

Спробою частково виправити ситуацію стало створення у 2024 році бюджетної програми “Фонд декарбонізації та енергоефективної трансформації”, куди акумулюється частина податку за викиди CO₂. Однак, незважаючи на назву, фонд переважно фінансує проєкти з енергоефективності, а не безпосередньо зі скорочення промислових викидів. Серед підтриманих ініціатив – встановлення сонячних електростанцій на державних будівлях, енергоаудити, лізингові програми для ОСББ, а також інші заходи, які не пов’язані з промисловою декарбонізацією. Водночас великі підприємства, які є основними платниками екоподатку, не мають доступу до цих коштів для власної екологічної модернізації.

Експерти та аналітики вказують на ряд системних проблем. Українська модель екологічного оподаткування має обмежену базу і не охоплює всі значущі джерела забруднення, зокрема транспорт. Адміністрування податку ускладнене через відсутність чіткої методології вимірювання викидів, що призводить до заниження показників і недоотримання коштів бюджетом. Крім того, в Україні відсутні фінансові стимули для підприємств, такі як податкові пільги, гранти чи субсидії – які в інших країнах поєднуються з екологічними податками.

Окремою проблемою є розподіл і використання надходжень. Значна частина коштів розчиняється в загальному фонді бюджету, а на місцевому рівні екоподаток часто витрачається на ремонти, потреби ЖКГ або псевдоекологічні заходи замість проєктів, що дійсно покращують стан довкілля. Аналітики наводять приклади, коли під виглядом природоохоронних програм фінансуються обрізка дерев, прибирання вулиць чи ремонт каналізацій.

Фахівці підкреслюють: точкові зміни, такі як підвищення ставок або коригування звітності, не вирішують основну проблему. Екологічний податок в Україні потребує комплексного реформування: розширення податкової бази, посилення контролю, створення прозорого механізму розподілу коштів і реальних фінансових стимулів для “зеленого” переходу промисловості. Без цього він і далі залишатиметься суто фіскальним інструментом, а не рушієм екологічної трансформації, якої вимагають європейські норми та потенційне членство України в ЄС.