"Я веду звітність сам для себе, адже записую кожну гривню і намагаюся детально описати, куди вона пішла. Якщо б хтось попросив мене підготувати звіт за два роки, я зміг би це зробити за годину, оскільки все у мене записано по пунктах"
Я, Леся Вакулюк, у проєкті “Європейці” спілкуюся з людьми, які своїми діями змінюють світ на краще. Це громадські культурні діячі, політики, військові волонтери, представники різних професій і напрямків, але всіх їх об’єднує одне – європейські цінності.
Спочатку його знали як священника-паверліфтера, який встановлює рекорди. Тепер його знають як священника, який збирає рекордні суми на Збройні сили України. За два роки волонтерства він зміг передати нашим захисникам допомогу на понад 110 млн грн.
Отець Макарій Дутка, монах Свято-Успенської Унівської лаври з Львівщини, зазначає, що чим більше він збиратиме коштів на дрони, амуніцію чи інші необхідні речі для фронту, тим менше доведеться ховати тих, хто захищає нас.
Сьогодні отець Макарій у нашій студії, і я кажу йому: “Христос Воскрес!”
Воістину Воскрес!
Підозрюю, що багато людей можуть запитати: “Чому вона говорить: ‘Христос Воскрес!’, якщо Великдень вже давно минув?”.
Воскресіння триває до самого Вознесіння – це наші християнські традиції. В Україні та за її межами люди вітаються словами: “Христос Воскрес!” – це цілком нормально.
Роз’яснили.
Тепер щодо суми – понад 110 млн грн, а якщо бути точним?
113 млн грн вже зібрано.
І як ви це робите?
Це щоденна праця. Коли ти щось робиш, то з часом – через місяць чи два, або рік – приходить результат твоєї праці. І тому завдяки щоденній праці я здобуваю ці мільйони.
Коли ви кажете: “Я роблю щоденною працею”, – що ви маєте на увазі? Яка саме щоденна праця?
Щодня на своїх сторінках в Інстаграмі та Фейсбуці я публікую пости про те, на що я збираю. Наприклад, зараз триває мій збір на 155-ту ОМБР ім. Анни Київської, ми збираємо 30 дронів на суму 540 000 грн у співпраці з благодійним проєктом “Пташки перемоги”. Щодня я повідомляю: “Сьогодні ми зібрали 100 000-200 000 грн”, – скільки ще потрібно зібрати, які люди допомогли, роблю різні подяки. Так я намагаюся тримати руку на пульсі. Щодня я роблю від чотирьох до восьми постів. Це різні події, не лише про одну бригаду. Наприклад, я брав участь в аукціоні, де повідомляю, які лоти я представляв. Нещодавно в Бучі на Київщині відбувся аукціон та благодійна гастровечеря. З 25 лотів був також один мій, який організатори взяли. Всі лоти були призначені для військових, а один лот, який мав продатися, кошти з якого пішли на лікування Богдана Ільківа. Якраз за день до закриття збору мені його мама подзвонила і сказала, що мій лот – нагороди Української Народної Республіки – продали за 160 000 грн, і це був останній вклад у закриття збору.
А звідки ви берете ці лоти? Вам їх хтось дарує?
Більшість лотів мені дарують люди. Я працюю так, що ніколи не беру лотів. Іноді люди хочуть, щоб я повернув їм собівартість за їхню роботу – художники, митці. Я намагаюся цього не робити, бо не можу з цим впоратися. І людям приємно, коли вони чують, що на аукціоні отець Макарій продав лот за велику суму. Це для них є честю. Іноді я можу повернути гроші, коли знаю, що ця людина з того живе. Наприклад, якщо людина робить намиста. Я не можу часто брати в неї намисто і не дати їй якусь суму. Тому – ось так.
А в більшості випадків люди просто все дарують. Іноді буває, що я бачу в інтернеті, що колишній ветеран Михайло Дмитрів продає свої 138 нагород – Українські січові стрільці, Українська Народна Республіка, Українська повстанська армія, молодіжні спортивні організації “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”. Він виставляв їх за 170 000 грн. Я просто викупив це все за гроші, які зібрав на військовий збір. Колекція нагород складається з п’яти обрамлень в рамці під склом. Лише одну на Богдана Ільківа продав за 160 000 грн. У мене ще є в запасі – Івано-Франківська військова адміністрація планує провести аукціон десь у червні, я пообіцяв їм, що щось привезу. І 30 квітня знову аукціон – “Be Strong”, де ми з командою цього аукціону збираємо 5 млн грн для воїнів, які мають протези, але хочуть займатися спортом. Туди я також скерував свій лот. Біля 250 лотів я вже пустив у світ, які люди придбали за добрі кошти для Збройних сил України.
А чи є священники, які заздрять вам і кажуть: “От, той Макарій Дутка і блогер, і те, і се, і паверліфтер, і вже не знає, що придумати, щоб про нього весь час говорили.”
Я не є ідеальною людиною, такою, як всі. Я вважаю, що ця присутність, ця пристрасть чи гріх заздрості, напевно, завжди існує. Якщо люди успішні, то завжди знайдуться ті, хто може позаздрити. Я особисто не можу з цим стикатися, бо мені ніхто приватно не пише смс, що “Отче, я вам заздрю білою чи чорною заздрістю”, думаю, що це нормально. Нічого дивного.
Проте цікавий феномен, що під усіма моїми постами, я б сказав, що 99,9% коментарів є дуже позитивними. І це мене дуже радує, тішить, що я є такою незаплямованою особою, що люди мені реально довіряють на всі 100%. Якщо іноді з’являється якийсь негативний коментар, то вже не раз було, що я перевіряю цю аватарку чи сторінку, а це або заблокований профіль, або якась, видно, не зовсім адекватна людина. Тому я у серці дуже спокійний, що суспільство мені надзвичайно довіряє. Я дуже вдячний. І при цій нагоді також всім дякую, бо це також мене окрилює. Я тоді розумію, що я стою на дуже добрій дорозі, я стою в правді, і це мене радує, тішить.
Ми бачили, що була хвиля стосовно того, що не всі волонтери ведуть звітність. І запитували, наприклад, госпітальєрів про їхню звітність за велику кількість років, що вони працюють на благо фронту. Чи до вас зверталися, як ви звітуєте про те, куди пішли кошти, що вони не осіли в якійсь кишені?
Особливої звітності нема, бо я так кажу: “Я – господар грошей, які люди мені закинули”. Вся моя діяльність є на моїх сторінках і на картках. Я маю відкритих п’ять карток, я ніколи цього не боюся. Служба безпеки України може мене перевіряти вздовж і поперек. Але у своїй келії, у своїй кімнаті, в монастирі, в Унівській лаврі, де я живу, я веду звітність сам для себе, тому що я її веду і кожну гривню намагаюся описати, куди вона пішла. Якщо б хтось зараз сказав зробити звіт за цілих два роки, я це можу зробити за одну годину, тому що в мене все підписано по пунктах. Я добре знаю багатьох людей – хто мені і скільки дав, і за яких обставин. І я сам перед собою звітую.
Чому ви почали волонтерити, збирати гроші на військо два роки тому? Це нехарактерно для життя монаха – вести таку активну діяльність у соцмережах, підбивати людей на те, щоб вони скидали гроші. Що вас підштовхнуло?
Ці два повних роки, що я займаюся активним волонтерством, це ті два роки, коли я вже перестав бути настоятелем Унівської лаври.
У вас звільнився час.
15 років я був настоятелем Унівської лаври. А коли вже настоятелем став інший, то я вважаю себе активною особою. Я завжди кажу, що я – мажорна особа, яка любить активний спосіб життя.
Чекайте, ми мусимо уточнити значення “мажорний”.
Поясню.
Бо зараз подумають, що ви “мажорний” священник, який їздить на великій машині.
Ні, я часто користуюся “Ланосом”, якому 15 років. Мажорний – це радісний, активний спосіб життя. Завжди все має бути з усмішкою. І навіть всі мої відео – я намагаюся бути таким, не грати маску, що маю посміхатися людям. Якщо я сумний, це видно в моїх очах.
Знаєте, чому два роки тому я почав цим займатися? Бо я хотів знову бути активним. Коли я був настоятелем, то від ранку до вечора, це нон-стоп, від арматури до духовних розмов, сповідей, посвячень, поїздок, конференцій і так далі. Я майже два-три місяці вимолював Бога, щоб Господь послав мені якісь нові обов’язки, щоб я міг себе повноцінно задіяти, щоб не дармував час, бо дуже любив рухатися і працювати. Лавра велика, довкола церкви, довкола самого монастиря, і я намотував там тисячі кругів з Ісусовою молитвою. Я, як маленька дитина, просив: “Господи Ісусе Христе, допоможи мені”. Тобто дай мені якусь нову роботу, дай мені якийсь новий статус в монастирі, чи як.
І думка прийшла – що коли я поїду наступного разу на чемпіонат України, якщо виграю і встановлю рекорд України, я попрошу замість гарних коментарів, щоб люди мені задонатили. Мені це вдалося 14 квітня 2023 року. І за дві доби я зібрав одразу 500 000 грн. І тоді я зрозумів, що, напевно, двері для мене відкриті, і це є волонтерство. Тоді буквально за тиждень-два вже було мільйон. Так воно пішло з мільйона на мільйон. І так, що не хочу зупинятися, бо часто мені люди кажуть: “Отче, може, ви втомлені, може, вам треба відпочити?”.
Нещодавно мені пропонували благодійний проєкт “Пташки перемоги”, щоб я поїхав відпочити в Шарбель. І я кажу: “Ні, я не дозволю собі такого в час війни, не можу прийняти такий подарунок”. На день народження мені хотіли зробити подарунок, я від нього відмовився, бо не бачу себе у відпочинку. Я вважаю, що зараз мій найкращий відпочинок – молитва в монастирі. Мені сон і молитва в монастирі відновлюють усі мої сили.
Повертаючись до слова “мажорний”, і до того, що ви кажете, що не маєте права зараз дозволити собі відпочинок, навіть якщо його дарують. Чому є священнослужителі, яким війна не заважає? У них, наприклад, не такий хрест, як у вас – дерев’яний на звичайному ланцюжку – а з позолотою чи золотий, вони їздять на великих машинах, а не на “Ланосі”. Чому так трапляється?
Напевно, найперша різниця – я є священиком, але я є монахом. У нас у монастирі та й в інших монастирях заборонено носити позолочені чи срібні хрести, чи металічні, а тільки дерев’яні. Тобто отець Климентій Шептицький, засновник нашого монастиря, Андрей Шептицький казав, що монах-студит серед усіх інших, навіть монахів Української греко-католицької церкви, має мати найбільш упосліджений вигляд. Ми маємо себе вважати найбільш смиренним і найбіднішим монастирем у нашій церкві. Тепер трошки вже по-іншому, бо інший рівень, але на тих основах заснування нашого монастиря такі були постанови митрополита Андрея Шептицького. Вони були дуже вимогливі до монахів.
Пригадую один випадок, коли наші монахи в дочиному монастирі в Яремчі приймали колись до війни туристів, які приходили в гори кататися на лижах. І залишалася якась їжа, особливо м’ясо, а ми, монахи-студити, під час року не їмо м’ясо, крім вихідних днів – субота і неділя. А тоді монахи подивилися, скільки залишилося м’яса після гостей, і щоб не викидати, вирішили його з’їсти.