Я вперше зустрівся з Віталієм Червоненком, коли він зателефонував мені як журналіст. Не пригадую, про що йшлося в тому першому дзвінку
Згодом ми часто обговорювали питання заборони діяльності РПЦ та інші політичні теми. Мене тоді вразила людяність і громадянська позиція Віталія. Як журналіст, я розумію, наскільки важливо поєднувати ці якості з об’єктивністю та неупередженістю. Особливо це актуально для BBC, яке дотримується суворих стандартів у своїй роботі.
Коли я дізнався про онкологію Віталія, мені стало дуже боляче. Хоча ми не спілкувалися близько, я зустрічав його кілька разів і відповідав на його запитання по телефону. Але кожну людину, яка вміє любити, я запам’ятовую і ціную.
Віталій написав книгу. У ній йдеться про його хворобу, про рак. Рак — це такий персонаж, привид, дух, який оточує нас скрізь.
Вперше я зіткнувся з ним вдома, у Львові, у 1991 році. Тоді у мого батька в школі у вересні, на початку нового навчального року, відняло ноги. 19 грудня, на мої іменини, він відійшов у інший світ. Моя бідна мама тоді дуже схудла, зовсім змінилася, доглядаючи за нерухомим, страждаючим від болю батьком. Вона звернулася до знайомого друга нашої родини, видатного кардіохірурга, якого батько дуже хотів бачити. Онкологія батька не мала жодного відношення до кардіології, але він чомусь вірив, що його товариш, яким всі захоплювалися, зможе йому допомогти.
Тоді не було жодних КТ. Лише звичайний рентген, на якому чітко були видні метастази у кістках від раку 4 стадії. Наш друг, професор-кардіохірург, глянув на це і сказав: “Я не зможу йому допомогти. І обманювати його я не стану”.
Я пішов з цими знімками в Інститут раку у Києві. Тоді я жив поруч, у гуртожитку Київського університету, і щодня проходив повз мозаїчне панно на стіні інституту з фігурами лікарів, які щось опромінюють. Ми жартома називали його “Вони вбивають рака”. Але вони не могли його перемогти. Мені було 23 роки, і я дуже хотів допомогти батькові. Світило в Інституті раку подивилося на знімки і розвело руками: “Вже немає сенсу його до нас везти”.
Я пам’ятаю, як батько, вже прикутий до ліжка і на морфіні від болю, все ще прагнув жити. Дуже.
Відтоді я почав боятися онкології. Щоразу, коли стикаюся з якоюсь незвичайною хворобою, мені стає страшно. Лікарі завжди запитують про спадковість. Але я згадую розповіді покійного батька про те, що його бабуся прожила майже сто років, і заспокоююся.
Мені хотілося прочитати цю книгу. Віталій — людина добра, не зла, але водночас сильна. Мені було цікаво, як він пише, мені було цікаво, що насправді відбувається з людиною, коли їй ставлять такий діагноз. Я думав: може, і мені потрібно це знати? Потрібно. Я боюся, але вірю у спадковість від прабабусі. ))).
Прочитав. Читається легко, іронічно, життєствердно. І вам рекомендую.
Джерело
Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.