Повномасштабна війна стала для українців не лише трагедією втрат і випробувань, а й потужним каталізатором внутрішніх змін. Під тиском екстремальних обставин трансформуються індивідуальна та колективна свідомість, переосмислюються цінності, формується нова стійкість і здатність до відновлення. Психологиня, ректорка Українського вільного університету в Мюнхені та доцентка кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка Лариса Дідковська розповідає, як досвід війни запускає процеси посттравматичного зростання і чи може біль стати ресурсом для розвитку
Пані Ларисо, дякую, що завітали. Рада бачити вас у цій студії. Щодо того квантового стрибка, про який ми вже згадали. Чи це стосується лише нашої нації, чи може також впливати на кожну окрему людину? На вашому прикладі, як це відбувається для вас особисто? Як ви справляєтеся з чотирирічним періодом повномасштабної війни? Жахливі новини, постійне відчуття смутку, часто відчуття, що жити важко.
Це дійсно так. Це не найпростіші випробування. Це не легкі завдання. Це, знаєте, як у школі: спочатку були звичайні домашні завдання, а потім завдання з зірочкою, які призначені для тих, хто готовий до олімпіади. І тепер це завдання з зірочкою, як би це іронічно не звучало, стосується всієї нашої країни, а також світу в цілому. Тому відповідь є інтегративною – це стосується як нації, так і нашого українського народу. Але це також стосується кожного з нас у свій спосіб. У нас є універсальні характеристики, які нас об’єднують. Але також ми маємо свої унікальні риси, і кожен з нас має свої копінг-стратегії, свої способи подолання труднощів і випробувань. Важкі часи формують сильних людей. І це правда. Ми переживаємо важкі часи вже чотири роки, якщо врахувати ще пандемію та події 2014 року. Ці важкі часи тривають вже досить довго.
Чи зробили вони нас сильнішими? На щастя, так. Чому? Тому що ми знаємо про Збройні сили України, які тепер мають один з найефективніших бойових досвідів у захисті та обороні. Ми знаємо, що наша медицина та інші фахівці, які отримали військовий травматичний досвід, можуть ділитися ним з колегами за кордоном, які не мають такого досвіду. Можна говорити про те, що це випробування, і що, не дай Боже, жити в часи змін. Але можна також стверджувати, що якщо ми змогли з цим впоратися, якщо у нас є конструктивні копінги, то це робить нас сильнішими, впевненішими, компетентнішими і менш вразливими до таких випробувань у майбутньому.
Лариса Дідковська, фото: dzherelo.ua
Ви займаєтеся дослідженнями, аналізуєте, що відбувається. Я пригадую, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми щодня отримували деталі про те, що відбувається, хто куди просувається. Ми знали, де яка ракета прилетіла. Уся ця інформація була в головах людей, адже це була величезна трагедія, більша, ніж усе, що ми переживали раніше. Наші західні друзі, які були за кордоном, не так болісно це переживали, і вони часто говорили: “Кожна війна закінчується. Це не триватиме вічно”. Я завжди проводила аналогії з Другою світовою війною. Вона тривала шість років, і я з жахом думала: Боже, чи може ця війна тривати так довго? Як це витримати нашій країні? Ми вже чотири роки у війні. Це дві третини того часу. На якому етапі прийняття ми знаходимося? Чи ми вже сприйняли цю війну, осмислили її?
Стрес має свою динаміку. Так, це постійний стрес, який триває всі ці чотири роки, але починається він з фази фрустрації або тривоги, коли руйнується звичне і безпечне для людини, для країни. Наступний етап – мобілізація, коли потрібно зосередити всі ресурси, сили, можливості, щоб впоратися з ситуацією. Але ми живі істоти. Після фази мобілізації настає фаза демобілізації. Наші сили вичерпуються, можливості обмежені. Нам потрібно відпочивати, спати і бути неактивними. Тому зараз ми перебуваємо в цій четвертій фазі, яка є фазою виснаження. Вона означає спад психоемоційного рівня енергії людини, втрату сенсів і мотивуючих смислів, які раніше були дуже важливими для наших дій і прагнень. Але кожна з цих фаз має свої переваги і недоліки.
Про недоліки я вже згадала: це психоемоційне виснаження, втрата сенсів, депресивний настрій, відсутність бажань і спонук. Але що є позитивним? Наприклад, вибірковість, селективність. Ви абсолютно праві. Ми вже не реагуємо на будь-який подразник. У нас у гаджетах є локації небезпеки, і якщо це наш регіон, ми правильно дбаємо про свою безпеку. Якщо це нас не стосується, ми вже не відчуваємо страху чи напруження. Так, той потік інформації, який ми намагалися контролювати на початку, був необхідний. Чому ми скролили стрічки? Ми думали, що контроль дасть нам відчуття безпеки. Зараз ми живемо в невизначеності, і ця невизначеність стала нашим стилем життя. Тому контролювати будь-який подразник стало безглуздо. І ця адаптивність економить енергію, яку ми не витрачаємо на те, що не варто. Вона залишає пріоритети, які є найважливішими. Пам’ятаємо, коли люди рятували своє життя в перші тижні після початку повномасштабного вторгнення, вони не брали з собою останні моделі побутової техніки чи прикрас, а те, що було необхідним для життя. Найбільша цінність в житті – це саме життя. Тому, оскільки воно триває, ми навчилися його більше цінувати.
Ви також згадували, що в такі моменти іноді нам потрібно уподібнитися до тварин, тобто жити тут і зараз, не прогнозуючи, не аналізуючи, не думаючи наперед. І ви кажете, що зараз варто зупинитися. Це той етап, коли зупиняються. Чи немає загрози, що це призведе до інактивності, до того, що ми почнемо просто плисти за течією? От зупинилися, а так ніби добре балансуємо. Які можуть бути наслідки?
Ні. Тому я і сказала про селективність, тобто вибірковість. Ми просто не витрачаємо сили на зайве, не витрачаємо сили на всі подразники, але залишаємо ті пріоритети і завдання, які є найважливішими. А ми справді живемо проти вітру. Коли ми йдемо за вітром, він пришвидшує нашу швидкість. Але коли проти, він гасить її. І ми продовжуємо йти. Але енергії на це витрачається більше, тому її варто економити. На що я буду її витрачати, а на що – ні.
Ми вже знаємо, що це стосується кожного з нас. Так, те, як складеться наше життя, як ми будемо поводитися, як сприйматимемо все в дорослому житті, залежить від нашого дитинства. Якими є наші батьки. Чи можна досвід конкретної людини перенести на досвід нації? Якщо дивитися на українців, які мали дитинство в різних обставинах, ми дуже ефективно вміємо виходити на Майдани, починати революції і говорити: “Ні, нам це не подобається”. Ірану так не вдається. Можливо, там інші обставини, але в нас вже кілька разів це відбувалося за тридцять п’ять років незалежності. Але коли доходить до наступного етапу, виявляється, що на двох українців три гетьмани. Ми не можемо знайти спільну мову. У нас знову виникає корупція, чергові скандали. Як нам вийти на новий, наступний рівень, як у грі?
Абсолютно вірно. І з одного боку, ми маємо чим пишатися. Це правда. Так, у нас три гетьмани. Так, у нас немає правової держави, і це не підлягає запереченню. Але в нас також немає диктатури, немає царя, немає імператора, і навіть гетьманів ми обирали. Так, це анархія. Так, це безвладдя, але воно не зовсім безвладдя. Це особливе безвладдя. Тому що наш навик виживання – це також результат нашої історії. Наші сусіди праворуч розраховують на царя. Це рабовласницький лад, тільки трохи модернізований. Наші сусіди зліва мають правову державу, де панує закон. Тобто, ось Шенген, різні народи, різні країни, різні нації. Але всі вони керуються спільними законами, спільними правилами, наскільки це можливо. Ми посередині – ми виганяємо царів, імператорів, ви абсолютно праві, говорячи про Майдани, революції та інші соціальні протести. Проте правової, захищеної, прогнозованої, стабільної держави ми ще не збудували. І на кого ми розраховуємо? На царя – ні, на закон і право – ні, отже, на себе. Хтось має тримати нас на плаву, вирішувати наші життєві труднощі. Цей навик виживання, вміння покладатися на себе. Дивіться, почалася жахлива інтервенція. Як організувалися тероборони, як створилися блокпости на всіх дорогах, навіть найменших. Чи це було лише волею держави, чи спеціальними соціальними службами? Ні, люди самі організували свою безпеку, тому що вміють покладатися на себе. Люди самі вийшли на Майдан або зробили свою справу і повернулися додому, бо розраховують на себе. Чи йдемо ми в правильному напрямку? Сподіваюся, що так, адже соціально-визвольні революції в Європі почалися значно раніше.
Лариса Дідковська, фото: theukrainians
Говорячи про європейські приклади, пані Ларисо. Українці часто списують свої невдачі на історію. А в нас було так. Ми довго воювали, у нас були визвольні змагання, ми не мали своєї державності. І тому нам, наприкінці двадцять першого, на початку двадцять першого століття, важко. Але є прекрасний приклад Німеччини, яка стала успішною державою. Так, це було кілька сотень років з багатьох князівств. Ми маємо чудовий приклад сусідньої Польщі. Так, три рази Польщу розділяли, але вони змогли об’єднатися. І що зараз? Це країна, яка, напевно, найуспішніша в Європі і найкраще інтегрована в Європейський Союз. Це приклад для всіх країн. Чи можемо ми, українці, зробити цей крок?
Наша анархічність, яка, з одного боку, допомагає уникати королів чи імператорів, але, з іншого боку, не передбачає інтеграції, узгодженої підпорядкованості. Чи це взагалі можливо? Я великий оптиміст і вважаю, що так, але це потребує більше часу. Чому? Тому що приклади про те, що гуртом і батька добре бити, це також наш приклад. Уряди бувають революційними, які змінюють режими. Ті ж поляки. Спочатку був сантехнік Валенса, який зруйнував існуючий лад соціалістичної Польщі, очолив протести, перевороти і трансформації. Але потім приходять консерватори, які будують. Вони не вміють руйнувати, але вміють будувати. Нам бракує тих, хто вміє будувати.
Що робити, щоб вони з’явилися?
Слухати авторитетів. Наприклад, Японія, яка ще в шістдесяті була країною поламаних велосипедів, зараз є найвідомішою, найпрогресивнішою, технологічною, сучасною країною. Для своїх економічних реформ вони запросили професора Василя Леонтьєва, який написав їм, як правильно це робити. Тобто, довіра до фахівців, які можуть бути експертами в тому, в чому своїх експертів ми ще не маємо. І знову ж таки, трохи менше надії на когось. Тому що всі ці “Хто це зробить?” або “Якось буде” – це також про те, що ми беремо на себе відповідальність, яку вирішуємо брати самі, і не завжди беремо на себе ту відповідальність, яка є насправді потрібною. І тут наша провінційність, відсутність спільної мети на довгий термін. Зруйнувати це легко, але будувати – довго. І очікування швидкого результату або втома від зусиль – це також частина нас і нашої історії.
Чи готові ми взяти і запросити когось, хто знає краще, визнати? Ти знаєш краще, прийди, допоможи, навчи, ми навчимося і будемо це робити. Ми завжди кажемо: у нас така ментальність, і все на це списуємо.
Дивіться. Так, є те, що було нами і залишається. Але, зрештою, Мойсей водив чотири покоління по пустелі, щоб помер останній, хто пам’ятає рабство. І навіть якщо ми говоримо про молоде покоління, вони відображають той час, в якому ростуть і формуються. Зараз ці зміни відбуваються швидше. Так, можливо, вони не всі прогнозовані, але зміни динамічніші. Чому? Тому що екстремальні обставини працюють як каталізатори. Процеси, які займали б більше часу, відбува