П’ять нових видань, присвячених процесу збирання власної ідентичності. Огляд Ігоря Бондара-Терещенка.

Книжки в цій добірці – для тих, хто не може доторкнутися до реального світу без страждань, і для тих, хто не шукає втечі в альтернативній реальності, а живе “живим” життям, помираючи щодня. А також для тих, хто цікавиться питаннями ідентичності в контексті історії та сучасності, а також пошуками шляхів до формування національної єдності українського суспільства

Осаму Дазай. Негожий бути людиною. – К.: BookChef, 2026

Якщо раніше в сучасній японській літературі домінували містика, метафізика та сувора реальність, яку замінювали альтернативні світи, то в повісті “Негожий бути людиною” Осаму Дазая все починається відразу, швидко і без будь-яких втеч у глибини себе чи в паралельні реальності з двома місяцями на небі та полюванням на овець. “Я зовсім не розумію. Ніяк не можу збагнути, чому – і наскільки сильно – люди страждають, – бідкається головний герой. Якісь практичні переживання і муки можна позбутися дуже легко, варто лише поїсти. Чим більше я про це думаю, тим незрозуміліше стає. Мене лише охоплює тривога та жах від усвідомлення того, що я так відрізняюся від усіх. Я ледве можу поговорити з кимось зі свого оточення – я просто не розумію, що і як їм краще казати. То тут-то я і вирішив удавати дурника”. Таким чином, повість починається як тиха, але невідворотна сповідь людини, що намагається зібрати докупи власну зранену сутність. Через зізнання героя – талановитого, але зломленого молодого чоловіка – виникає історія боротьби з тягарем очікувань, самотності та невміння доторкнутися до реального світу без болю. Мистецтво стає притулком, жінки – тінями підтримки, алкоголь – тимчасовою паузою, а суспільство – стіною, з якою немає спільної мови. Тож на фоні описів міжвоєнної Японії розгортається трагічна сповідь про втрату себе, пошуки сенсу й падіння з фатальним присмаком передчуття. Загалом повість відкриває читачеві гострий погляд автора на людську вразливість і ту крихку межу, за якою починається внутрішня порожнеча.

Саша Ганапольська. Тепер доведеться думати. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2025

Ця книжка – дебютна повість солістки гурту Tember Blanche, але питання, які вона піднімає, мають давню історію. “Шкіряна куртка шоколадного кольору; кастомні конверси, джинси скіні, за які не соромно, – на перший погляд, усе в ньому виглядало чудово, – починається ця історія, – тому на пропозицію обговорити викладача фонетики за чашкою кави я погодилася без вагань. Старшокурсник, який курить не абищо, а самокрутки, та ще й стильно вдягається – це, повірте мені, раритет. Я вхопилася за нього, як дика пантера, аж поки не пройшов місяць, два, три. Я зрозуміла, що в мені досі нічого не йокнуло”. І це, варто зазначити, не дивно, коли ти вже студентка, але все ще відчуваєш, що твої рішення – не твої власні, а інших людей. Коли з дитинства тебе навчали, що потрібно бути в усьому найкращою і що любов треба заробити; коли навіть попри відмінні оцінки чи перемоги в балеті ти отримуєш більше критики, ніж визнання; коли підлітком ти пережила анорексію, і її привиди досі навідують тебе у студентському гуртожитку; коли ти творча особистість, закохана без взаємності. І навіть коли твоє серце лежить до музики, а найближчі люди повторюють, що це “непрактично”. І навіть коли в країні війна, а ти все одно хочеш залишитися в ній і жити своє найкраще життя, бо іншого не дано. Таким чином, авторка запрошує у непрості пошуки власного “я” не менш непростою героїнею її дебютної повісті.

Кіану Рівз, Чайна М’євіль. Книга інших місць. – Х.: Віват, 2026

Попри те, що книжка, написана головним героєм “Матриці”, відрізняється нетрадиційною композиційною структурою, нелінійністю оповіді й темною тональністю викладу, образ чергової легенди в ній залишається впізнаваним. “Високий чоловік із чорним волоссям простягнув долоню до грудей того, хто наближався, і заблокував його рух. Не вдарив кулаком, не відкинув назад, а просто спинив його. Мішень із сумним обличчям не озивалась ані словом і не робила жодних інших рухів, а просто тримала нижчого чоловіка на відстані простягнутої руки, а той намагався подолати відстань, що залишилась”. І так само, як в історії про Нео, “Книга інших місць” Кіану Рівза і Чайни М’євіль – це легенда про воїна, якого неможливо вбити, який бачив на власні очі розквіт і занепад тисяч цивілізацій, і якого навіть називали Самою Смертю, а тепер він прагне зрозуміти, що таке бути смертним. І сучасна організація в США, яка в альтернативній реальності виконує таємні операції, пообіцяла допомогу в реалізації його бажання. В обмін на це герою історії потрібно допомогти їм, але коли в той самий час звичайний смертний солдат раптом повертається до життя, ця неможлива подія свідчить про існування сили ще більш загадкової, ніж сам легендарний воїн. Чому ж звичайний чоловік здобув безсмертя? Чому він охоплений жагою насильства? Таким чином, трансцендентне у книжці розкривається не лише через природу головного героя, а й появу містичного ореолу та пробудження стародавніх могутніх сил – важливих епізодів, що слугують рушіями сюжету.

Ярослава Верменич. У пошуках ідентичності. Українсько-російське пограниччя в історії та сучасності. – К.: Кліо, 2026

Авторка цієї книжки зазирає ще далі, ніж її колеги, практичні українські жінки, які виїхали з дітьми за кордон, і на питання “коли ви повернетеся” відповідають: “Коли не стане Росії”, адже у своєму дослідженні вона вірить в альтернативну реальність не гірше за героя Кіану Рівза. Тож навіть попри слушність “жіночої” логіки, яка не вірить у жодні “перемир’я”, сприймаючи сусідню державу-агресора як світове зло і бажаючи їй зникнути, щонайменше розпавшись на десятки незалежних держав, а щонайбільше – канути в геєну вогненну, мова у книжці “У пошуках ідентичності” Ярослави Верменич все ж таки про “об’єднавчий потенціал”. Тобто про те, що ми будемо єднати і об’єднувати після війни, якщо, звісно, буде кому всерйоз цим займатися. Тож на думку авторки, її книжку можна розглядати як своєрідний пошук відповідей на сучасні виклики, пов’язані з воєнним протистоянням України та Росії, та усвідомленням специфіки українсько-російського порубіжного соціуму, який, перебуваючи на перетині цивілізаційних кордонів, має власну логіку розвитку, обтяжену потужним потенціалом конфліктності. Авторка також погоджується, що навряд чи у найближчому майбутньому можна сподіватися на зменшення українсько-російської конфліктної динаміки, знаходження взаємоприйнятних рішень, які задовольнили б кожну зі сторін, розв’язання проблеми “конфлікту ідентичностей” та нейтралізацію кризової ситуації, проте говорить про “об’єднавчий потенціал”, який буде базуватися не на ґрунті минулих травм, а на основі розуміння серйозності ідентифікаційних викликів часу і колективної відповідальності соціуму.

Генрі Кіссінджер, Крейг Манді, Ерік Шмідт. Генезис. Штучний інтелект, надія та людський дух. – К.: Stone Publishing, 2025

Про штучний інтелект, якому присвячена ця книжка, краще читати у наших письмаків, один з яких активно користується ним при написанні своїх творів, про що розповідає у соціальних мережах, другий давно вже покинув, бо виходить суцільний плагіат, який підсовує ШІ, а третій взагалі не знає, де його шукати в телефоні, але іноді варто послухати більш практичних людей. Хай там як, але остання книга досвідченого державного діяча Генрі Кіссинджера, написана разом із фахівцями у сфері технологій Еріком Шмідтом і Крейгом Манді, надає нам можливість скористатися перевагами, які пропонує штучний інтелект, не ставши жертвою не лише можливого плагіату українських письмаків, але й більш темних сил, які він вивільнив. “У цьому контексті доведеться обирати між тим, щоб зберегти традиційну роль людської діяльності (хоча й, ймовірно, поступитися лідерством ШІ у відкритті нових знань), – переконані автори, – і тим, щоб відмовитися від біологічно обмеженого людського розуму на користь потенційно переосмисленого партнерства з ШІ на інтелектуальному фронті. Чи обираємо ми свої цілі й використовуємо ШІ для їхнього досягнення, чи дозволяємо ШІ допомагати обирати частину цих цілей?” Так само у книжці розмірковують про те, як ШІ створює виклики, з якими ми ще ніколи не стикалися – узурпувавши нашу здатність до незалежного судження й дій, випробовуючи наші відносини з божественним і, можливо, навіть стимулюючи нову фазу людської еволюції. Хто стане провідником нашого виду в цих нетрях? Невже вищезгадані українські письмаки?