Практично немає військових, які б не мали легкої черепно-мозкової травми, – зазначила психологиня Руденко.

Протягом війни психологічна підтримка з обмеженої теми перетворилася на суспільну необхідність. Українські психологи займаються питаннями, з якими світ майже не стикався – багаторівневою травмою в умовах тривалої війни. Масштаби психологічних викликів, з якими стикаються військові, їхні родини та цивільні, постійно зростають.

Як змінювався запит на психологічну допомогу з 2014 року, чому український досвід роботи з травмою є унікальним і що насправді допомагає людям витримувати тривалу невизначеність, в інтерв’ю для Еспресо розповіла засновниця громадської організації, створеної у 2014 році “Психологічна підтримка та реабілітація Вільний вибір”, Тетяна Руденко.

Якими були перші запити від військових та їхніх родин, і наскільки вони відрізняються від сучасних?

Як і багато представників громадського сектору, ми почали працювати в цій сфері ще з 2014 року. Спочатку це була волонтерська ініціатива кількох осіб, що виникла на фоні подій Майдану. Вже у 2015 році ініціатива отримала офіційний статус, і була створена громадська організація “Вільний вибір”.

Фактично, робота з підтримки захисників, захисниць та їхніх родин розпочалася з початком російської агресії. Ми працювали як з подіями Майдану, так і з першою хвилею добровольців, які у 2014 році вирушали на схід України. Завдяки особистим зв’язкам та спільним знайомим почали надавати допомогу родинам військових.

На той час термін “запит” був досить умовним. Люди часто не усвідомлювали, що з ними відбувається, які психологічні наслідки це може мати і яку допомогу взагалі можна отримати. Йшлося скоріше про процес прийняття нової реальності. Тому наша діяльність була зосереджена переважно на стабілізації та базовій психологічній підтримці.

Після створення громадської організації наша діяльність набула більш системного характеру. Спочатку команда складалася з невеликої кількості, до п’яти–шести психологів. Для порівняння, сьогодні в організації працює вже 72 фахівці.

Не можна стверджувати, що психологічні реакції людей тоді і зараз кардинально відрізняються. Людська психіка залишається незмінною. Стрес і його наслідки були актуальними як у 2014 році, так і залишаються у 2025 році. Але суттєво змінилося ставлення до психотерапії. Зросла довіра до професійної допомоги, розуміння її необхідності та користі. Люди дедалі частіше усвідомлюють, що, підтримуючи власний ресурс і психологічну стійкість, вони можуть бути опорою і для інших.

Окремо хочу зазначити, що сьогодні ми значно частіше стикаємося з наслідками легкої черепно-мозкової травми. Це пов’язано з інтенсивнішою та агресивнішою роботою артилерії. Фактично майже не залишається військовослужбовців без симптомів ЛЧМТ, що суттєво ускладнює психологічну роботу.

Принципових відмінностей у самих реакціях між “тоді” і “зараз” небагато. Основні відмінності полягають у масштабах проблем і тривалості навантаження. Нервова система перебуває під постійним тиском протягом дуже тривалого часу без можливості відпочинку, що, безумовно, має серйозні наслідки.

Тривалість війни та її вплив на військових

Як з часом змінювались протоколи допомоги ветеранам в Україні? Що ми перейняли у світу, а в чому вже самі можемо давати майстер-класи?

Справді існує суттєва різниця між нинішньою ситуацією та періодом, який раніше називали АТО/ООС. Тоді були визначені хвилі мобілізації, певна прогнозованість і розуміння часових рамок. Сьогодні такої визначеності немає, і це стає додатковим стрес-фактором для військовослужбовців.

Невизначеність, неможливість впливати на обставини та тривале виснаження призводять до значної кількості клінічних розладів. Ми дедалі частіше маємо справу з наслідками саме цього тривалого стресу та емоційного виснаження.

Щодо терапевтичних протоколів, важливо розуміти, що сам термін “протокол” є досить конкретним. Наприклад, існують чіткі протоколи лікування депресії в межах когнітивно-поведінкової терапії. Проте український контекст значно складніший.

Ми часто стикаємося з коморбідністю, тобто поєднанням кількох запитів одночасно. У людини можуть співіснувати депресивний розлад, посттравматичний стресовий розлад та наслідки легкої черепно-мозкової травми. Особливість і сила українських терапевтів полягає в тому, що з таким рівнем коморбідності в умовах незавершеної травматичної події фактично ніхто у світі не працює.

Саме тому ми адаптуємо науково обґрунтовані методи до реалій, у яких живе країна. Це не виглядає як універсальний алгоритм “у випадку А – так, у випадку Б – інакше”. Йдеться про накопичений практичний досвід, який дозволяє розуміти, де з діючими військовослужбовцями слід діяти обережніше, а де насамперед зосередитися на стабілізації, підтримці чи роботі з окремими симптомами.

“Ми працюємо з тим, що ще ніде у світі не описано”

Ви згадували, що значна частина цієї роботи ще не описана в науковому чи методичному полі. Чому так?

Цей досвід поки що майже не зафіксований у вигляді досліджень чи методичних матеріалів. Дуже хочеться, щоб колеги більше приділяли цьому уваги й описували ту роботу, яку ми всі ведемо. Але реальність така, що наразі у нас просто бракує ресурсу і часу, адже є надто багато практичної роботи, яка потребує постійної включеності.

До слова, що є найскладнішим у цій роботі загалом для всіх психотерапевтів і зокрема для вас?

Уміння справлятися з цим навантаженням є частиною професійної компетенції. Саме тому психотерапія не може бути безкоштовною для фахівців. Я часто чую запитання, чому психологи не можуть працювати виключно як волонтери? Тому що це неминуче призводить до вигорання і втрати компетентних спеціалістів. А підготовка одного психотерапевта – це роки навчання і значні ресурси.

Коли йдеться про разовий кризовий епізод, волонтерський формат можливий. Але якщо ми говоримо про якісну, системну і довготривалу допомогу, то неможливо обійтися без опори на фахівця, який сам перебуває у відносно стабільному стані.

Зауважу, українські психотерапевти живуть у тій самій реальності, що й їхні клієнти. Багато з них працюють із військовою тематикою і водночас самі є членами родин військовослужбовців. У когось служать близькі, хтось переживає втрати. Вони знають, що таке обстріли, безсонні ночі, постійна тривога. І попри це щоранку збираються і йдуть працювати.

Особисто для мене найскладніше – це втрачати клієнтів. Коли люди, з якими ти працюєш, гинуть на фронті. Це дуже особливий і болісний досвід, з яким рідко стикаються наші колеги за кордоном, але який, на жаль, став частиною нашої професійної реальності. Це терапевтичний зв’язок, це контекст, це горе, яке ми також переживаємо і з яким маємо вміти справлятися.

Підтримка родин полонених і зниклих безвісти

Щодо роботи з родинами військових, які перебувають у полоні або зникли безвісти. Чи змінилися підходи до їхньої підтримки?

Якщо порівнювати з часами АТО/ООС, то родини полонених і зниклих безвісти існували й тоді. Але це не було настільки публічно визнаним явищем і не мало такого масштабу, як зараз. Сьогодні ми маємо справу з великою кількістю людей із цим досвідом.

Тут важливо розуміти, що не існує єдиного визначення підтримки. Вся допомога має будуватися на психосоціальному підході. Насамперед ідеться про соціальну складову – зрозумілі та прозорі державні сервіси, чіткі алгоритми дій у випадку зникнення безвісти або загибелі, адекватна комунікація з боку ТЦК, військових частин і державних органів.

І лише після цього психологічна та психотерапевтична допомога. Не всі люди звертаються по фахову підтримку, і не всім вона одразу потрібна. Якщо соціальні зв’язки достатньо сильні, якщо є підтримка з боку близьких і спільноти, людина може витримувати цей досвід.

Втім, інколи на тлі переживань з’являються тривожні, депресивні симптоми, панічні атаки. У таких випадках фахова допомога стає необхідною, і тоді вже підключаються психологи та психотерапевти.

Загалом доступність інформації й розуміння того, як правильно підтримувати людей із таким досвідом, зросли. Більше говорять про емоційну підтримку, про те, що варто і чого не варто говорити. Проте цього все ще недостатньо. Ми досі стикаємося з неадекватними реакціями з боку оточення, які можуть погіршувати стан людей.

Саме тому ми працюємо одразу у двох напрямках – безпосередня допомога людям із таким досвідом і робота з суспільством, щоб воно не шкодило, а ставало опорою.

Так, у держави з’явилися більш-менш відпрацьовані алгоритми щодо зниклих безвісти, але система часто дає збої – людей можуть інформувати в незрозумілий спосіб, що, звісно, додатково травмує. Це частково можна пояснити перевантаженістю системи, але проблему потрібно визнавати.

Ви згадали про роботу із суспільством. Як саме ви цим займаєтеся?

Готуємо методичні матеріали, активно публікуємо інформацію в соціальних мережах, використовуємо всі доступні нам канали, а це інтерв’ю, дописи, публічні роз’яснення. Наша мета – максимально поширювати інформацію про те, що є коректною підтримкою, а що ні.

На мою думку, ці знання мають бути закладені ще на рівні школи, починаючи з середнього, а подекуди й молодшого шкільного віку, у форматі, доступному для дітей. І, звісно, це відповідальність дорослого населення – навчатися, проходити курси, користуватися матеріалами, які вже є у відкритому доступі.

Коли людина переживає гостру стресову реакцію, їй не потрібна “армія психологів”. Часто достатньо простих, базових дій з боку оточення, щоб допомогти впоратися з ситуацією тут і тепер. Це значно знижує ризик розвитку подальших психологічних наслідків.

Натомість неадекватна реакція оточення може погіршити стан людини, приблизно так само, як неправильно надана домедична допомога може нашкодити фізично. 

Діти і війна: як говорити про складне

Як діти реагують на війну і повномасштабне вторгнення? Як вибудовується комунікація між батьками і дітьми?

Тут неможливо узагальнити, адже ситуації дуже різні. Є батьки, які свідомо говорять з дітьми про те, що відбувається, використовуючи мову, зрозумілу для конкретного віку. А є дорослі, які уникають розмов про війну, про те, що відбувається. Стратегія уникання не є ефективною. 

Діти живуть у цій реальності, вони чують сирени, бачать новини, спілкуються з однолітками, дізнаються про втрати. Вони, як і дорослі, лякаються, погано сплять, відчувають тривогу і потребують пояснень.

Майже всі діти в Україні перебувають у стані хронічного стресу, адже абсолютної безпеки немає ніде. Для дітей військовослужбовців це додаткове навантаження, вони знають, що один або обоє батьків служать, і розуміють, що це небезпечно. Вони постійно живуть з цим переживанням.

“Не знаємо, скільки це триватиме і які випробування чекають. Треба вчитися жити в моменті”

До чого нам, як суспільству, варто готуватися у сфері ментального здоров’я надалі?

Перш за все важливо усвідомлювати, що психічне здоров’я є невід’ємною частиною загального благополуччя людини. Дбаючи про нього, ми підтримуємо всю систему, як на індивідуальному, так і на суспільному рівні.

Ми й надалі житимемо в умовах великої невизначеності. Ми не знаємо, скільки це триватиме і які ще випробування на нас чекають. Саме тому нам потрібно вчитися жити в моменті, дозволяти собі відновлення там, де це можливо, зберігаючи водночас етичну чутливість до інших.

Псих