Автор Олег Покальчук Соціальний психолог, психотерапевт.
У середині 70-х років з’явилися сигарети з незвичайною назвою «Союз Аполлон». Їх виробництво було присвячене спільній космічній програмі СРСР і США. Це був період, відомий як розрядка. Проте, термін «епоха» тут не зовсім доречний, адже все тривало лише три, максимум п’ять років.
Коли Москва почала повномасштабну військову операцію в Афганістані, «розрядка» зникла, як і згадані сигарети. Компанія «Філіп Моріс» зупинила постачання віргінського тютюну, а Вашингтон — компліментів комуністичному режиму.
Згодом здавалося, що джинси, кока-кола та рок-музика, як елементи американського міфу, продаватимуться в кожному кіоску на вулиці.
Розглянемо американський та кремлівський міфи. Адже обидва ці вигадки починають з гуркотом руйнуватися, немов стіна Хотинської фортеці. Час такий, що географія вже не рятує від глобальних процесів.
Війни створюють міфи, а також руйнують їх.
Ми живемо в світі політичних казок з моменту виникнення придворної історії, фінансованої монархами чи іншими можновладцями.
Замовники історій про себе завжди мали виняткові чесноти, тоді як їхні вороги постали як виняткові негідники. Адже історію пишуть переможці. Якщо, звісно, вони вміють це робити.
Сюжет міфологічних звитяг завжди мав настільки зрозумілу драматургію та моралізаторство, що їх міг зрозуміти навіть найпростішій людині, і зробити висновки щодо свого місця у світі. Або ж щодо свого голосування на виборах.
Слово «міф» має таку ж історію, як і багато стародавніх термінів, які означали зовсім інше, ніж зараз. Наприклад, римляни називали «атеїстами» перших християн, які відмовлялися вірити в традиційних богів. Отже, колись «міф» був просто натхненною оповіддю, а згодом з’явилося раціональне слово «логос». Протягом багатьох століть людям не було до філософії, поки епоха Просвітництва не повернула античність на світло, щоб протиставити її, прекрасну у своїй дикості, собі, вченим і освіченим. Міф почав асоціюватися з наївною вигадкою.
Коли в ХХ столітті цивілізація почала тріщати по швах і її розпад здавався неминучим, знову звернулися до вивчення міфу як адаптивної культурної структури. Міф пояснював хаос, інтегрував суспільство, передавав норми. Практичної користі від цього не було, але такі інтелектуальні ігри мали самодостатнє культурне значення.
Політична пропаганда побачила в міфі чудові можливості для управління масовою поведінкою, і так виник міфодизайн. Серед міфів, які пережили злети ефективності та стрімке падіння, найпомітнішим є нацистський міф з його «Міфом ХХ століття» Розенберга. Падіння було й у буквальному сенсі — Розенберга повісили за вироком Нюрнберга. Цей міф вражає двома обставинами: кількістю безглуздих і безапеляційних суджень, еклектично зібраних в один конструкт, і кількістю людей, які в нього повірили.
Історію нацистського міфу вивчено до найменших деталей. Але коли цей механізм рефлексивного контролю над масовою поведінкою застосовують до інших країн і культур, часто виникає псевдоінтелектуальний спротив у стилі «ето другоє».
Можливо, не в нашому випадку (хоча це не факт), адже ми проводимо справедливу паралель між нацизмом і комунізмом через пакт Молотова—Ріббентропа, зважаючи на величезне зло, яке комунізм і нацизм принесли світу.
Але, як уже зазначалося, «ето другоє», адже світ пройшов через теорію конвергенції (про яку тепер незручно згадувати), де комунізм і капіталізм мали злитись і жити довго і щасливо. Після серії подальших криз, конфліктів і війн хотілося б сподіватися, що жахи минулого залишилися в минулому. Але стало зрозуміло, що люди не вчаться на жодних помилках, ані своїх, ані чужих.
На етапі стрімкого технічного прогресу та одночасного інтелектуального здичавіння євроатлантична частина людства повертається до міфів, які надихають, як точки опертя. Основна ж маса людства не кудись не повернулася, адже з цього стану й не виходила.
І тут є цікаве спостереження. У міру того, як на побутовому рівні активно розвивається найрізноманітніша конспірологія, державна міфологія руйнується. Тобто вона й далі надимається й самовихваляється, але перестає бути стимулом для зміни поведінки. Міф стає провінційним, локальним явищем. Енергія державних міфів переходить у різноманіття особистих маячень.
Пропаганда відрізняється від міфу, зокрема тим, що міф — це фантастичний погляд на щось ззовні. Наприклад, відома байка про те, що переляканий страус ховає голову в пісок, походить з текстів Плінія Старшого (І ст. н. е.), який цитував очевидців. Але особливість страуса в тому, що він у разі небезпеки зазирає у викопане ним у піску гніздо з яйцями, оскільки турбується про своє потомство. Хоча з боку, звісно, це виглядає інакше.
Один із політичних аспектів міфу — утопії. Ідеальні місця, яких ніколи не існувало, але було б добре, якби так було. Тож давайте поговоримо про американський міф у нашому сприйнятті.
І тут не обійдемося без вікопомного Тарасового в поемі «Юродивий»: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?».
Насильство, расизм і вихваляння нацистів: темна сторона чатів політиків у США — Reuters
Шевченко міг так писати не тому, що ідеалізував США як бездоганну країну, а тому що бачив у постаті Джорджа Вашингтона символ визвольної війни та створення нової республіканської держави на основі закону, а не деспотії. Для нього важливим був не лише сам Вашингтон як особистість, а й ідея «нового і праведного закону», тобто справедливого устрою, який протистоїть сваволі та імперській несвободі.
Тут доречно говорити про політичний «міф-зразок». Вашингтон у європейському уявленні XIX століття витіснив наполеонівський міф. Він був не просто історичною особою, а символом засновника республіки та морального авторитету нової держави.
У цього міфу також були потужні спонсори у вигляді Франції. Не забуваймо, звідки походить знаменита статуя Свободи, символ Америки. Повна офіційна назва — «Свобода, що осяює світ». Це — копія. Оригінал авторства Бартольді — в Парижі. Франція матеріально й фізично підтримувала будь-які дії, що ослаблювали її віковічного конкурента Англію. І навпаки.
Тому американський міф поширився в Європі через франкомовне середовище, зокрема франкмасонське. Він не був стабільним і відновився після Першої світової, але не як осередок вільнодумства, а як країна можливостей. Європа лежала в руїнах, а в Америці панували Голлівуд, ковбої, джаз і казки про маленьких чистильників взуття, які стали мільйонерами.
Отже, все рухалося по синусоїді, і наші покоління застали американський міф у новому розквіті завдяки «залізній завісі» комунізму. Ідіотизм радянських заборон і обмежень сприяв культу всього, що підпадало під заборони. Безвідносно до реальної якості продуктів чи послуг.
Охарактеризувати Московію значно складніше. Країни Старого світу та США в процесі становлення й розвитку періодично або впадали в якийсь маразм, або вибиралися з нього і самі про це писали. Соромилися, але визнавали — до наступного разу. Є циклічність міфологічних злетів і падінь, яка чітко корелюється з економікою, демографією, пандеміями тощо. Все це належить до сфери науки.
У Росії всього цього немає. Це якась безперервна багатовікова історія брехні, садомазохізму, нестримного психопатичного нахабства, злодійства та хабарництва в астрономічних масштабах. На цьому фоні окремі розумні постаті їхньої історії, які просто намагалися бути нормальними, сприймаються сьогодні як велетні духу.
Тому щойно ми починаємо описувати російський дискурс у термінах «антиміфу», як потрапляємо в пастку марних пошуків логічних закономірностей там, де їх немає. Ми створюємо контрнаратив і пишаємось цим. Але по суті просто вивертаємо московського кожуха назовні. У Росії не може бути свого міфу, адже міф є ненауковою, але принаймні спробою осмислення реальності. А де Росія і де реальність?
З’явився новий термін із сучасної української політології, який описує комплексно організовану брехню, що цілеспрямовано змінює суспільну свідомість, — «політичний тромплей». Тромплей — це французькою приблизно як «обман зору», коли двовимірний об’єкт виглядає як тривимірний. На мою думку, це надто культурно для опису російської реальності. Коли ми називаємо «русскій мір» міфом, то робимо їм велику послугу. Брехня — вона скрізь брехня. Є мала, середня, велика й російська.
Образ «чорної діри» з наукової точки зору більше підходить. Це область простору-часу з настільки потужною гравітацією, що жоден об’єкт, включно зі світлом, не може її покинути. Межу, за яку неможливо повернутися, називають горизонтом подій.
Єдине застереження стосовно цього терміна — він надто величний. Мені більше подобається добре українське слово «твань». Рідке багно, яке засмоктує й губить усе живе, булькаючи газовими пухирями отруйних продуктів розпаду.
Ось ключове — результатами діяльності Росії є рештки розпаду всього живого.
Хто нами керує, дурні чи хитрі?
Наступне руйнування американського міфу не є симетричним до того, що відбувається в Московії. Навпаки, твань поширює некрофільську ідею розпаду всього, до чого може дотягнутися. Ентропія, якщо вживати закони термодинаміки, їй лише на користь. Вона поглине рештки як американського міфу, так і іранського, і не вдавиться, бо не вперше.
Деміфологізація відбувається через верифікацію фактами. А звідки в російській історії можуть бути факти? Ти їм скажеш, що вони — огидні упирі, а вони тобі — що це добровільна здача крові для Червоного Хреста.
Що нам із цим усім робити?
Насамперед хай Господь благословить Америку, щоб її попустило. А джинси, кока-кола й рок-музика в нас уже є. Ціну власної свободи ми нарешті дізналися самостійно, не з рядків Кобзаря. Дуже висока, кривава ціна. Але так буває, коли нічого не робиш, а десятиліттями чекаєш на якогось «Вашингтона з новим і праведним законом». Ми на покоління в боргу перед полеглими. Якщо хтось не збирається платити — заплатить удвічі.
Про твань, про болото. Менше зазирати туди, бо надихаєтеся, а тоді привидиться «русскій мір» — і або самі втопитеся, або якась потороч вас туди затягне. Це тільки в Лесі України мавки прекрасні.
Менше страждати через існування болота та його земноводних. Болото не засипають, а осушують. (На засипання дронами це не поширюється!) А меліорація — це комплекс заходів. Відкритий і закритий дренаж, висадка рослин із високим поглинанням вологи. Охочі можуть знайти словесні відповідники в різних формах і методах розвідувальної та контррозвідувальної діяльності.
Ну й не впадати занадто у власну міфотворчість, бо воно ж заразне, а міф заміняє глузд.