Автор Андрій Магера Експерт Центру політико-правових реформ, заступник Голови Центральної виборчої комісії (2007-2018)
Нещодавно президент України Володимир Зеленський висловив думку: «Народним депутатам доведеться або виконувати свої обов’язки в парламенті відповідно до українського законодавства, або я готовий обговорити з представниками парламенту законопроект про зміни до мобілізації, щоб депутати могли вирушити на фронт».
Що саме мав на увазі глава держави, очевидно, найкраще може пояснити лише він сам. Проте його слова сприймаються з певною настороженістю. Особливо коли ставиться під сумнів незалежність і самодостатність парламенту в політичній системі держави, яка проголосила себе демократичною та правовою.
У цьому контексті йдеться не про окремі політичні заяви, а про поступове зменшення ролі парламенту як самостійного інституту влади.
Більше того, такі меседжі президента звучать на фоні очевидних ознак парламентської кризи. Йдеться, зокрема, про розслідування антикорупційних органів щодо можливих неформальних механізмів впливу на народних депутатів, які ставлять під сумнів самостійність парламенту як інституції та підсилюють сумніви щодо його реальної суб’єктності у процесі ухвалення рішень.
Таким чином, Конституція України чітко визначає парламент як основний і незамінний інститут державної влади, який не може бути замінений або витіснений іншими центрами ухвалення рішень — навіть в умовах воєнного стану. Втрата парламентом реальної суб’єктності не лише означає інституційну дисфункцію, а й ставить під загрозу саму модель демократичного врядування, в якій представницький орган має відігравати центральну роль.
Однак формальне закріплення цих повноважень ще не гарантує їхнього реального виконання. Ключове питання полягає в тому, наскільки парламент сьогодні здатен діяти як самостійний політичний суб’єкт, а не лише як інституція з визначеним, але фактично обмеженим обсягом повноважень.
Формальна більшість і втрата політичної суб’єктності
Не є секретом, що хоча кількісний склад депутатської фракції «Слуга народу» і надалі становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України та формально фракція має права парламентської коаліції, однак починаючи з травня 2022 року не існує жодного закону чи постанови, за які проголосували б 226 і більше членів цієї фракції. Це свідчить про те, що фракція «Слуга народу» є фактично недієздатною, оскільки останні чотири роки не здатна власними силами забезпечити результативні голосування без ситуативної підтримки з боку інших депутатських фракцій і груп.
Таким чином, формальна наявність монобільшості не забезпечує її реальної політичної спроможності, а свідчить про втрату нею політичної суб’єктності та залежність від зовнішніх і ситуативних центрів впливу. У цьому контексті парламент фактично перестає бути самостійним майданчиком ухвалення рішень, перетворюючись на інституцію, де рішення лише оформлюються, але не формуються.
Окремі розслідування антикорупційних органів щодо можливих неформальних механізмів впливу на народних депутатів під час голосувань лише підсилюють ці сумніви. На жаль, це стосується не лише партії влади, а й опозиції. Якщо всередині «Слуги народу», за даними слідства, інструменти підкупу могли використовуватися для консолідації більшості, то в інших політичних силах — навпаки, для її розбалансування.
Водночас політична реальність свідчить про інше. Публічно декларуючи відкритість до взаємодії, влада фактично не демонструє готовності до формування повноцінної парламентської коаліції. Зокрема, президент України прямо заявляв, що ситуація залишатиметься незмінною, а парламентські фракції голосуватимуть, виходячи передусім із власних інтересів. Це означає фактичну відмову правлячої партії від коаліційної моделі як інструменту політичної відповідальності.
При цьому і сам парламент не демонструє спроможності запропонувати альтернативу: практики неформального впливу на депутатів, які стали предметом розслідувань антикорупційних органів, лише підривають довіру до можливості чесного формування більшості.
У результаті виникає системне протиріччя: коаліція залишається єдиним інструментом, здатним забезпечити політичну відповідальність і повернути парламенту суб’єктність, але водночас саме цей інструмент дискредитований практиками його застосування.
Це створює відчуття інституційного глухого кута, в якому проблема суб’єктності парламенту не має швидкого рішення в межах чинної політичної конфігурації. Однак навіть за таких умов відмова від коаліційної логіки або її підміна популістськими заявами про «альтернативні» способи вирішення проблеми, зокрема через ідеї щодо усунення народних депутатів від виконання їхніх конституційних повноважень, лише поглиблює кризу.
Адже на практиці це вже призводить до ситуацій, коли парламент усувається від реалізації своїх прямих конституційних повноважень, а ключові кадрові та управлінські рішення ухвалюються в обхід передбачених процедур.
СБУ як приклад: коли парламент усувають від його повноважень
Очевидно, що неспроможність Верховної Ради України повноцінно здійснювати свої законодавчі, установчі та контрольні повноваження зумовлена не лише відсутністю коаліції, а й браком належної політичної комунікації між президентом і парламентом у межах Конституції. Показовим прикладом є ситуація з призначенням голови Служби безпеки України.
Попередній керівник СБУ Василь Малюк був звільнений понад два місяці тому, однак подання президента до Верховної Ради щодо призначення нового голови так і не внесене. Натомість було видано два укази, якими фактично визначено тимчасове виконання обов’язків — ці повноваження покладено на Сергія Хмару. При цьому першим заступником голови СБУ залишається Олександр Поклад.
Простіше кажучи, легітимне обмеження окремих конституційних прав і свобод під час воєнного стану має компенсуватися посиленням функції парламентського контролю за органами виконавчої влади, правоохоронними органами та військовими формуваннями.
Однак на практиці відбувається протилежний процес: разом із послабленням парламенту посилюється концентрація влади в руках президента, зокрема через розширення ручного управління силовим блоком. У результаті виникає небезпечний дисбаланс: обмеження прав і свобод не супроводжується адекватним посиленням демократичного контролю, що ставить під сумнів здатність існуючої моделі влади забезпечувати належні стримування і противаги.
Саме в цьому контексті питання суб’єктності парламенту виходить за межі суто інституційної дискусії та стає питанням збереження демократичної природи держави. Адже парламент — це не просто один із органів влади, а ключовий механізм представництва і контролю, без якого демократія втрачає свій зміст.
І якщо парламент втрачає здатність бути самостійним центром ухвалення рішень і контролю, то під загрозою опиняються не лише баланс влади, а й сама демократична модель держави.