Автор Віталій Білан Кандидат історичних наук, віце-голова комітету з конференцій ООН (2019-2020)
Кубинська сальса все активніше намагається зайняти своє місце на політичній арені. Хоча наразі вона виступає медійним «беквокалом» близькосхідної теми, зменшення надій на іранський «бліцкриг» і, відповідно, загроза залучення «нового шерифа в місті» у війну на виснаження на перському напрямку американо-китайського протистояння щодня надають кубинському режиму впевненості та зухвалості.
Ще на початку березня президент Куби Мігель Діас-Канель виглядав помітно збентеженим і, зрештою, визнав, що між Вашингтоном і Гаваною тривають переговори для «визначення двосторонніх питань, які потребують вирішення». До цього моменту офіційна Гавана стоїчно мовчала, хоча з лютого Трамп неодноразово заявляв, що США ведуть переговори з Кубою «на високому рівні», а на «латиноамериканській вулиці» розмови про це активно ширяться ще з січня.
Натомість останніми днями з вуст формального лідера Куби звучать заяви про готовність чинити «незламний опір». Інші посадовці, зокрема заступник міністра закордонних справ Карлос Фернандес та постпред Куби в ООН Ернесто Соберон, ніби змагаються у безкомпромісних заявах про «непохитну» позицію й про те, що політична система Куби, президент чи будь-яка інша посада не є предметом обговорення зі США.
Отже, ще місяць тому кубинський фронт боротьби за гегемонію між Вашингтоном і Пекіном вважався не надто складним для творців «нової золотої доби» Америки, навіть попри зростаючий інтерес до Куби з боку КНР, зокрема в питаннях розвідувальної співпраці з Гаваною. Нині ж ситуація виглядає не так безхмарно, а з огляду на початок виборчої кампанії до американського Конгресу існує ризик потрапити в цейтнот із відповідними наслідками.
Отже, ставки навколо кубинського кейсу зростають, напруга зростає. Залишається відкритим лише одне питання: чи настане довгоочікувана сценічна розв’язка?
Наразі команда Дональда Трампа довела ситуацію на кубинському треку до такого стану, коли «задній хід» буде сприйнято як фіаско. Адже вже понад рік правління «Трампа 2.0» чиниться системний тиск, спрямований на делегітимацію кубинського режиму.
Вже в перший день перебування на посаді 47-й президент США скасував рішення свого попередника Джо Байдена про виключення Куби зі списку країн, які підтримують тероризм. У березні минулого року Марко Рубіо назвав кубинський режим (а також венесуельський та нікарагуанський) «ворогами людства». Наприкінці червня Білий дім оприлюднив Меморандум президента з національної безпеки №5 про посилення політики США стосовно Куби з метою «створення стабільної, успішної та вільної країни для кубинського народу». А в першій половині липня Держдеп США запровадив візові обмеження для кубинських лідерів режиму — президента Мігеля Діас-Канеля, міністра революційних збройних сил (оборони) Альваро Лопеса Мієри, міністра внутрішніх справ Ласаро Альберто Альвареса Касаса «та їхніх поплічників за їхню роль у жорстокості кубинського режиму щодо кубинського народу».
А після ефектної венесуельської операції «Абсолютна рішучість» із січня цього року кубинська тема набула нового звучання. Наприкінці січня було оприлюднено указ Трампа про оголошення надзвичайного стану в Сполучених Штатах у зв’язку з тим, що «політика, практика та дії уряду Куби становлять незвичайну та надзвичайну загрозу національній безпеці та зовнішній політиці США».
Зрештою, американський лідер своїми подальшими заявами настільки знецінив кубинський режим (варто згадати хоча б його знамените «я збираюся поставити туди Марко Рубіо»), що успіх у кубинському кейсі нині сприймається як електоральний «мінімум мініморум» на латиноамериканському напрямку у світлі згаданих проміжних виборів до американського Конгресу в листопаді.
Інша справа — у якій формі ця кампанія відбуватиметься.
Аналізуючи можливі дії адміністрації Трампа щодо трансформації кубинського режиму, зазвичай беруть за основу дві кампанії: феєричну венесуельську та іранську, яка поки що незрозуміло чим завершиться, а головне — які матиме наслідки.
Венесуельська операція «Абсолютна рішучість», безперечно, є майже еталонною не лише за технічним виконанням, а й за точним аналізом внутрішньополітичної ситуації в державі: від урахування психотипів ключових фігур режиму (віцепрезидентки Делсі Родрігес, міністра внутрішніх справ Діосдадо Кабельйо та міністра оборони Владіміра Падріно Лопеса) до правильної побудови стратегії щодо керівного складу венесуельської армії — доволі монолітної касти, сформованої в одній військовій академії, глибоко фінансово пов’язаної з картельною мережею країни. Як наслідок, ніхто, крім кубинських охоронців, не чинив опору загону «Дельта» під час захоплення Ніколаса Мадуро.
Але Куба — не Венесуела. На відміну від Мадуро, непомірні амбіції якого «переплюнути» харизму Уго Чавеса й стати «над системою» відверто дратували як військових, так і бюрократичний апарат держави, внаслідок чого ця система фактично його і здала, Діас-Канель — це типовий функціонер, який є частиною системи й не претендує чи не може претендувати (принаймні наразі) на особливий харизматичний статус.
Власне тому точкова операція на Кубі за венесуельським зразком, вочевидь, не матиме такого ж приголомшливого ефекту. Натомість ризикує піти за «іранським» сценарієм. А з огляду на особливості сучасних воєн, а також відстань від Острова до берегів Флориди, медіакартинка потенційних дронових атак на «Сонячний штат» та інші території США матиме вкрай негативні електоральні наслідки для республіканців.
У Вашингтоні не можуть цього не враховувати. Саме тому на кубинському напрямку Білий дім повністю концентрується на економічному треку, прагнучи максимально уникнути військової фази.
Під цим кутом, власне, й варто розглядати інформацію про конфіденційні переговори, або «дискусії про майбутнє», між Рубіо та онуком і довіреною особою 94-річного Рауля Кастро (який по суті і є фактичним лідером держави) Раулем Гільєрмо Родрігесом Кастро, відомим як «Рауліто» чи «Ель Кангрехо» (Краб).
Окрім того, що «Рауліто» є впливовим представником нового покоління кубинських еліт, він має добрі зв’язки з найбільшим бізнес-конгломератом Куби — GAESA, контрольованим революційними збройними силами держави. У підпорядкуванні цього військово-комерційного гіганта — значний відсоток експорту товарів та послуг Куби (за оцінками — до 40%), більша частина інфраструктури чотири- та п’ятизіркових готелів, пункти обміну валют, заправні станції, будівництво та фінансовий сектор. А головне — він функціонує в умовах інституційної непрозорості, не підлягаючи публічному аудиту чи звітності перед парламентом.
Вочевидь, припускає видання Axios, саме на цю «державу в державі» Білий дім планує зробити ставку, щоб уникнути хаосу, подібного до іракського 2003 року, під час «переформатування» Куби.
Отже, до того моменту, як іранська кампанія почала «жити власним життям», загалом усе йшло за планом: нафтові танкери, що прямували на Кубу, тотально блокувалися, Острів дедалі глибше поринав у темряву, соціальна напруга сягнула «точки кипіння», переговори, схоже, велися з «правильними» людьми, й кубинський режим, відповідно, ставав дедалі поступливішим. І навіть ліберальні медіа наприкінці лютого змушені були констатувати, що це «перша ефективна блокада Куби з часів Карибської кризи».
Проте, користуючись цілковитою зануреністю команди Трампа в іранську тему, демократи, вочевидь, вирішили не гаяти часу й перехопити ініціативу на кубинському треку. Спочатку сенатори-демократи Тім Кейн, Рубен Гальєго та Адам Шифф розробили законопроєкт, який забороняє президенту США вдаватися до військових дій проти Куби без схвалення Конгресу. Далі «улюблена» газета Трампа The New York Times оприлюднила матеріал, у якому стверджувалося, що під час недавніх контактів із кубинською стороною США нібито наполягали на усуненні президента Мігеля Діас-Канеля, що спричинило жорстку критику з боку Рубіо.
Тож якщо принаймні в першій декаді квітня Білий дім не поставить логічної крапки в іранському кейсі й не зосередиться на кубинській темі, творці «золотої доби Америки 2.0» ризикують втратити ініціативу, а далі — й темп і перейти в режим реагування та дрібних міжпартійних передвиборчих перепалок.
Кубинський режим наразі знову демонструє дивовижну вдачу. Минулого липня на піку тиску на Гавану Вашингтон раптово переключився на Венесуелу, цього лютого — на Іран. Нині ж, хоч як це парадоксально, його існування може подовжити Демпартія, яку Трамп уже оголосив «найбільшим ворогом Америки після смерті Ірану».
А поки вже понад пів століття тривають ці навколокубинські внутрішньо- та зовнішньополітичні ігри, кубинці Флориди живуть омріяною «іншою Кубою без комуністів», а кубинці Острова існують від блекауту до блекауту мріями про світле (в конкретно-прикладному сенсі цього слова) майбутнє.