Причини, чому Путін не припиняє військові дії проти України, є складними та багатогранними. Серед них можна виділити політичні, економічні та військові фактори, які впливають на рішення російського керівництва. Важливу роль відіграє також стратегічне бачення та прагнення до зміцнення впливу Росії в регіоні.

Навіть незважаючи на те, що кремлівські посадовці вже готують підґрунтя для післявоєнної Росії, зверху все ще панує оглушлива тиша.

Минулого вікенду Київ надіслав понад 500 дронів на Москву та прилеглі території. Незважаючи на нові закони, що обмежують публікацію інформації про атаки безпілотників, мешканці Хімок, Митіщ та Красногорська активно ділилися у соцмережах відео зі стовпами диму та безпілотниками, що маневрували у небі над передмістями російської столиці, повідомляє The Telegraph.

Ці атаки — внаслідок яких загинули троє цивільних осіб і десятки людей отримали поранення — стали першою тривалою українською атакою на Москву з початку війни.

З огляду на будь-яку раціональну логіку, нова здатність України завдавати удари по найбільш захищеному місту Росії — а також численні нещодавні атаки на нафтопереробні заводи, трубопроводи та експортні термінали на тисячі кілометрів углиб РФ — повинні були стати серйозним сигналом тривоги для Кремля.

Особливо зважаючи на те, що українські далекобійні ударні можливості лише зростатимуть — зокрема завдяки вітчизняним крилатим ракетам з дальністю, що перевищує Tomahawk, і при цьому вдесятеро дешевшим виробництвом.

«Їхня кількість зростатиме, а маршрути й тактика змінюватимуться», — зазначив після атак на Москву сенатор від окупованої Росією Запорізької області Дмітрій Рогозін.

На його думку, українці «шукатимуть прогалини та вразливості у нашій обороні».

Проте наразі майже не видно ознак того, що Путін отримав цей сигнал.

Так, після параду 9 травня — який був принизливо скорочений через загрозу українських атак — Путін вперше натякнув, що війна наближається до завершення.

«Справа наближається до кінця», — сказав він журналістам, додавши, що «ще потрібно виконати велику підготовчу роботу».

Але що це означає?

Чи готовий Путін укласти мирну угоду, щойно увага Дональда Трампа переключиться з війни з Іраном і відновиться дипломатія на високому рівні?

Чи, навпаки, Кремль готує ще один літній наступ, щоб остаточно захопити ті 20% Донбасу, які Росія досі не контролює, влаштувавши нову бійню?

Внутрішня кухня Кремля залишається такою ж непрозорою, як і в часи, коли Вінстон Черчилль назвав Росію «загадкою, загорнутою в таємницю всередині ребуса».

Але одна річ, схоже, змінилася.

«Ключем є російський національний інтерес», — говорив Черчилль BBC 1 жовтня 1939 року.

Сьогодні ж важко зрозуміти, в чому полягає національний інтерес Росії у продовженні цієї безглуздої та, очевидно, непереможної війни проти України.

Єдиною рушійною силою виглядають одержимість і впертість однієї людини, яка прагнула провести коротку переможну війну, а натомість отримала катастрофічну помилку.

Війна не принесла очікуваної перемоги.

Відносини із Заходом не нормалізувалися.

А адміністрація Трампа — на яку в Москві покладали великі надії як на джерело «рятівної» угоди — так і не змогла її забезпечити.

У результаті система випромінює «роздратування та невдоволення» навіть серед лоялістів, але при цьому абсолютно не здатна щось змінити.

Так вважає колишній російський дипломат Боріс Бондарєв, який подав у відставку на знак протесту проти вторгнення.

За словами Бондарєва, російська еліта потрапила у «дивну пастку, яку сама ж і створила».

Система стеження ФСБ знищила довіру всередині самої еліти. А без довіри неможлива жодна змова.

Крім того, у Росії немає інституційних механізмів колективної влади — на відміну від СРСР чи Китаю, де партійні структури могли пережити диктатора.

Тому усунення Путіна тепер означає ризик повного колапсу системи.

Як зазначає Бондарєв, нинішня Росія більше нагадує нацистську Німеччину, ніж СРСР: легітимність усієї політичної системи тримається на одній людині. Забери її — і все розвалиться.

Втім ця картина паралічу навряд чи стане хорошою новиною для тих, хто сподівається, що війну можна швидко завершити новими санкціями, збільшенням поставок зброї Україні чи ще більшою кількістю ударів дронами.

Бондарєв вважає, що економічний тиск не розколов російські еліти, а навпаки — згуртував їх.

І головне: страх системного краху фактично захищає Путіна від внутрішнього бунту, оскільки еліти бояться хаосу більше, ніж затяжної війни.

Рідкісне уявлення про внутрішню кухню Кремля з’явилося минулого тижня після витоку робочого документа щодо планів для післявоєнної Росії.

Як з’ясувалося, команда чиновників під керівництвом заступника голови адміністрації президента РФ Сергія Кирієнка готує детальні пропагандистські тези для державних медіа про те, як подати «непереможну» війну, не визнаючи, що жодна з головних цілей Кремля фактично не була досягнута.

Також у Кремлі планують «перепрограмувати» або, за необхідності, силою нейтралізувати частину так званого «патріотичного» суспільства, яке може сприйняти завершення війни як поразку та зраду.

Але навіть попри те, що кремлівські чиновники вже активно готують ґрунт для післявоєнної Росії, згори все ще панує оглушлива тиша.

Путін настільки ідеологічно та особисто прив’язаний до війни, що керується вже не раціональним аналізом витрат і вигод, а фатальним поєднанням впертості та паралічу.

Ба більше, Путін і його найближче оточення, схоже, ізольовані не лише від суспільства, а й від власної еліти.

Після чотирьох років війна проти України ризикує обернутися для Путіна його крахом — The Guardian

Схоже, у Путіна немає плану завершення війни.

Але й у його підлеглих немає жодного способу вплинути на нього чи замінити його — навіть попри те, що під ударами вже опиняється сама Москва.

 

Мирні переговори — це не просто заяви «на телевізор» і не естетичні саміти під камери. Це жорстка боротьба за позиції, союзників, довіру та майбутнє держави.

Надзвичайний та Повноважний Посол України Костянтин Єлісєєв у статті «Що не так із переговорами про завершення війни в Україні» пише про основні помилки, яких Україна має уникнути, про те, чому без внутрішньої стійкості дипломатія не спрацює та чому прелюдією до будь-яких домовленостей має стати повне припинення вогню.