Розкопки в селі Угли: Кароліна Романовська про пошуки масових поховань.

Автор Олександр Шевченко політолог-міжнародник (Варшава) Інтерв’ю з ініціаторкою ексгумацій у селі Угли

З 23 по 27 березня в селі Угли Рівненської області проходив перший етап пошуково-ексгумаційних робіт, організованих за запитом польської сторони. Пошуки здійснювалися в місцях, де, за свідченнями місцевих жителів, могли бути поховані останки цивільних поляків та українців, убитих під час Другої світової війни. Незважаючи на ці свідчення, масових поховань не виявлено — за чотири дні робіт знайдено лише німецькі цивільні поховання початку ХХ століття та один чоловічий скелет зі слідами насильницької смерті.

Ми поспілкувалися з ініціаторкою пошуково-ексгумаційних робіт в Углах, активісткою та головою товариства «Польсько-українське примирення» Кароліною Романовською.

Кароліна РомановськаФото, надане інтерв’юйованим

— Пані Кароліно, березневі пошуково-ексгумаційні роботи в Углах не виявили масових поховань. Які ваші подальші плани?

— Ми провели в Углах лише чотири дні. Цього недостатньо для таких робіт. Наприклад, під час ексгумацій у Пужниках група здійснила п’ять виїздів, кожен з яких тривав мінімум десять днів. Загалом знадобилося близько п’ятдесяти днів пошукових робіт, щоб знайти одне масове поховання. І ці роботи тривають, щоб виявити друге поховання.

В Углах відбувся перший етап робіт, під час якого ми перекопали близько тисячі квадратних метрів. І те, що ми не знайшли поховання за чотири дні, не означає, що його там немає. Ми абсолютно впевнені, що жертви поховані десь там. Потрібно більше днів та додаткових досліджень, щоб знайти це масове поховання.

Фото, надане інтерв’юйованим

У моєму родинному домі з покоління в покоління передавалася історія про те, що прадід поховав цих жертв за каплицею. Наразі виявилося, що в Углах могло бути дві каплиці. Ми знайшли рештки однієї — спаленої. За нею — колишній євангельський цвинтар, а за його межами, неподалік від місця, де мешканці села Угли вказували на місце поховання, ми виявили останки лише однієї людини. Потрібно проводити подальші дослідження, знайти аерофотознімки цієї місцевості часів Другої світової війни. Це допоможе зрозуміти, як виглядало село 80 років тому.

— Тобто варто очікувати другого етапу робіт?

— Дозволи на пошуково-ексгумаційні роботи, які ми маємо зараз, дійсні до початку квітня. Але після того, як ми знайшли одну можливу жертву тих подій (іще мають бути дослідження, щоб ідентифікувати цю особу та причину її загибелі), можемо говорити про другий етап робіт. Гадаю, він відбудеться, щойно польські та українські спеціалісти матимуть на це можливість. Можливо, після завершення робіт у Пужниках.

Фото, надане інтерв’юйованим

Звісно, в ідеальному світі ми б поїхали, скажімо, на місяць і шукали, поки не знайдемо. Але все це потребує узгоджень і часу для дослідників, тому, найімовірніше, ми домовимося про чергові п’ять днів пошуків і перекопаємо ще тисячу квадратних метрів. Можемо легко підрахувати, скільки тисяч квадратних метрів має таке село і скільки виїздів може знадобитися. Це насправді складна робота. Намагатимемося знайти аерофотознімки, використовувати георадар. Але спеціалісти стверджують, що найефективнішим методом пошуку є просто копання. Можливо, була ще одна спалена каплиця, і ці люди поховані там. Але вони точно є в Углах. І рано чи пізно ми їх знайдемо.

Фото, надане інтерв’юйованим

— Хто з ваших родичів проживав в Углах і як ви дізналися про цю історію?

— Я чула цю історію з дитинства. В селі Угли жив мій прадід Александер Мосейчик із дружиною Вікторією Угоренко. У них були діти, один з яких — мій дід, Ян Мосейчик. Також там проживали всі сестри моєї прабабусі, деякі з яких вийшли заміж за поляків. І ще багато близьких і далеких родичів. Це було польсько-українське село, мешканці якого обрали солтисом мого прадіда. Він мав дуже добрі стосунки з українцями — настільки, що коли вони багато разів попереджали його, щоб забирав сім’ю та втікав, він відповідав: «Я несу українських дітей на хрещення, я добра людина, ми живемо усі разом у згоді, й ніхто не прийде вбивати мене та мою родину».

Анджей Мосейчик і Домініка Хомонт-Пажинська. Представники сімей, врятованих в Углах. Березень 2026 року.Фото, надане інтерв’юйованим

Прадід справді був хрещеним батьком для багатьох дітей — місцеві українці просили його про це — і просто не вірив, що щось таке може статися. Але 12 травня 1943 року стався напад на село Угли, під час якого загинули 18 членів моєї родини і загалом понад сотні місцевих жителів. Вбито було третину села.

Згідно зі спогадами полковника УПА Василя Левковича, це вони «очистили Угли від поляків» («Також ми очистили від поляків с. Угли» — Літопис УПА: Бібліотека. Том 4. Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини. Ред. П.Потічний, В.В’ятрович. Видавництво «Літопис УПА», Торонто—Львів, 2003, с.22. — О.Ш.). І хоча в подальших звітах він писав, що не було смертельних жертв, але ці люди не зникли безслідно. Третина мешканців села Угли просто зникла — їх ніколи не знайшли ні в Польщі, ні деінде. А мій прадід, якому вдалося врятуватися та який поховав цих людей, та й інші сім’ї врятованих цієї історії не вигадали. Це пам’ятають не лише поляки, а й українці. Адже ті особи вбивали й українців. Деяких — бо були зі змішаних польсько-українських родин. А деяких — можливо, через те, що протистояли цьому злу, або через те, що ховали поляків. У масовому похованні, яке ми шукаємо, є й українці — і їм, як і будь-якій людині, потрібне гідне християнське поховання. Національність тут не має значення.

Фото, надане інтерв’юйованим

— Ви згадали про інші сім’ї врятованих поляків із села Угли. Скільки цих людей?

— На першому етапі пошуково-ексгумаційних робіт в Углах була не лише я, а й інші представники сімей, що походять звідти. Якийсь час тому ми створили спільноту «врятованих із села Угли». Нині в ній вже понад сотня людей, а разом із їхніми сім’ями — понад 200. Багато з них знайшли нас завдяки фільму «Сад дідуся», і виявилося, що вони мають таку ж родинну історію. Не всі вони — моя родина по крові, але нас об’єднує те, що наші предки колись жили в Углах і в травні 1943 року їм вдалося врятуватися. Зараз це досить велика спільнота, і ми всі в контакті між собою.

— Як довго ви намагалися отримати дозволи на проведення пошуково-ексгумаційних робіт?

— Перший запит до президента України я склала у вересні 2024 року. До того я про це багато говорила в ЗМІ, ми зняли документальний фільм. Але в певний момент я зрозуміла, що лише слова справі не допоможуть, і почала діяти. Спочатку це був не формальний запит, а радше звернення до президента України. Потім ми почали шукати можливості скласти формальний запит. Ми були першими, оскільки раніше таким шляхом ніхто не йшов. Діяли, часто оминаючи польські інституції. Намагалися безпосередньо говорити з українською стороною самі.

2024 року товариство «Польсько-українське примирення» брало участь у конференції в Яремчі, там я познайомилася зі Святославом Шереметою і попросила його допомогти отримати дозволи. Адже це найважливіше. Відтоді минуло два роки, і зрештою нам вдалося отримати дозвіл та провести перший етап пошуково-ексгумаційних робіт.

— Чи впливав на процедуру отримання дозволів і перебіг пошуково-ексгумаційних робіт воєнний стан в Україні?

— Звісно. По-перше, ми не мали можливості користуватися дроном, який дав би нам змогу отримати зображення місцевості зверху. Оскільки Угли розташовані недалеко від кордону з Білоруссю, на це потрібні спеціальні дозволи. Надалі ми намагатимемося їх отримати, адже аналіз таких зображень може зробити пошуковий процес ефективнішим. По-друге, через війну польські спеціалісти не взяли із собою георадар, адже це дуже дорога техніка. По-третє, ускладнення під час перетину кордону, пов’язані з воєнним станом. За допомогою польського консульства в Луцьку нам вдалося пройти кордон без проблем. Зрештою, ми відчували певну делікатність ситуації, бо приїхали проводити пошуково-ексгумаційні роботи в час, коли на фронті гинуть люди. Але правдою також є те, що якби ми могли організувати ці роботи багато років тому, ще перед початком повномасштабної війни, та поховали б цих людей по-християнськи ще тоді, то сьогодні ця тема не мала б стільки розголосу в медіа й не викликала б стільки емоцій, перетворившись на таку собі бомбу сповільненої дії в польсько-українських відносинах. Те, що ми робимо, — це знешкодження цієї бомби.

Фото, надане інтерв’юйованим

Проведення пошуково-ексгумаційних робіт зрештою допоможе в нашій спільній боротьбі проти Росії, яка маніпулює та використовує цю тему проти наших народів. Лише повна співпраця та суто християнський підхід до цього питання нівелює можливість російських маніпуляцій. Маємо показати, що наші спільні християнські цінності — повага до померлих і гідне поховання жертв — це те, що нас об’єднує. Наголошу, що під час першого етапу робіт польсько-українська співпраця відбувалася без жодних проблем. Українська сторона прийняла членів сімей врятованих із села Угли з емпатією та доброзичливістю.

— Якщо на наступних етапах пошуково-ексгумаційних робіт тіла знайдуть, що має відбутися далі?

— Передусім маємо провести генетичні дослідження та ідентифікувати кожну жертву, повернути їй ім’я. З досвіду я вже розумію, що більшості жертв ми не знайдемо. Але маємо знайти тих, кого можна. Незалежно від витрачених на це ресурсів. Коли знайдемо й ідентифікуємо, ми гідно їх поховаємо. Сподіваюся, це відбудеться на державному рівні, за участю представників польської та української влади. Маємо стати разом і показати силу цінностей, які об’єднують