Розрив між США та Європою – чи буде 2026 рік вирішальним для НАТО.

Мюнхен стане випробуванням для НАТО: чи витримає альянс тиск з боку США.

62-га Мюнхенська безпекова конференція, також відома як «Давос із гарматами», проходить у критичний момент. Сполучені Штати ніколи раніше не вимагали від Європи стільки, а Європа ніколи не сподівалася на таку малу підтримку з боку Сполучених Штатів. Про це зазначає Майкл Б. Фроман — президент Ради з міжнародних відносин у колонці для The New York Times. Він обіймав посаду торгового представника США та заступника радника з національної безпеки з міжнародних економічних питань в адміністрації президента Барака Обами.

Конференція, що стартувала в п’ятницю, стала роздоріжжям для трансатлантичних зв’язків. Перед нами два варіанти. Перший — тривале перезавантаження альянсу НАТО з сильною Європою в його основі, здатною захищати себе, зберігаючи здорове, хоча й менш масштабне, партнерство зі Сполученими Штатами. Другий — подальші трансатлантичні суперечки щодо спільних цінностей, національних інтересів і справедливого розподілу обов’язків.

Союзники по НАТО вважають, що США більше не сприяють стримуванню ворогів — опитування 

Другий варіант вже не є просто дратівливим аспектом загалом міцного союзу. Він загрожує хаотичним розривом між США та їхніми ключовими союзниками, що негативно вплине як на європейську, так і на американську безпеку. У інтересах Сполучених Штатів, щоб держсекретар Марко Рубіо, який очолює делегацію адміністрації Трампа на конференції разом із конгресменами, обрав перший шлях. І незалежно від того, який тон задасть Рубіо, Європа повинна об’єднатися навколо змістовних реформ.

Американська сторона ускладнила це завдання. Рік тому в Мюнхені віцепрезидент Джей ді Венс фактично оголосив про кінець трансатлантичних відносин у їхньому звичному вигляді. Причиною, за його словами, була не Росія чи Китай, а «внутрішня загроза» — відхід Європи від власних основоположних цінностей. Він стверджував, що союзники не лише занедбали оборону, а й підірвали спільні засади альянсу через ліберальну міграційну політику та обмеження свободи слова.

Багато хто з обох боків Атлантики сприйняв цю промову як втручання на користь ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» напередодні виборів. Пізніше Стратегія національної безпеки США 2025 року підтвердила: слова Венса не були імпровізацією, а відображали курс політики. На думку адміністрації, «цивілізаційне знищення» Європи можна зупинити підтримкою «патріотичних європейських партій».

Напруженість зросла і після заяв Дональда Трампа на економічному форумі в Давосі, де він дорікав Європі за «недостатню вдячність» за роль США у Другій світовій війні, за низькі оборонні витрати та сумніви щодо готовності європейців захищати Америку.

Хоча напруга дещо зменшилася, загроза розриву залишається. Рубіо нещодавно зазначив, що «НАТО потрібно переосмислити з точки зору зобов’язань». Питання в тому, чи скористається він трибуною в Мюнхені для нових докорів, чи окреслить реалістичне бачення продовження трансатлантичної співпраці.

США повинні співпрацювати з НАТО навіть у разі зменшення власної ролі в забезпеченні європейської безпеки. Вашингтон має залишатися центральним гравцем у спільних зусиллях щодо завершення війни Росії проти України та забезпечення майбутнього України, зміцнення східного й північного флангів Європи, а також розширення військово-промислового партнерства.

Найважливіше питання — Україна. Якщо адміністрація прагне перекласти більшу частину тягаря безпеки на Європу, їй слід чітко визначити роль Європи у підтримці будь-якого майбутнього миру.

Водночас і Європа має ухвалити складні рішення. Ідея сильної, краще інтегрованої Європи, яку просувають президент Франції Емманюель Макрон та президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн, залишається радше теоретичною через бюрократичну інерцію.

Колишні прем’єр-міністри Італії Маріо Драггі і Енріко Летта окреслили цілі:

• єдиний ринок капіталу,
• загальноєвропейська інноваційна екосистема,
• спільна оборонна промислова база та управління, орієнтоване на продуктивність і інвестиції, а не надмірне регулювання.

Ця «стратегічна автономія» потребує політичних компромісів — мобілізації оборонних ресурсів, бюджетних дефіцитів, часткової втрати суверенітету й нерівномірних вигод, — що поки блокуються вузькими національними інтересами.

Обіцянок збільшити витрати замало. Європейські країни мають відмовитися від ізольованих національних оборонних проєктів і створити масштабовану континентальну оборонну індустрію. Необхідно інвестувати не лише в озброєння, а й у набір і підготовку військових. Це вимагатиме складних рішень у час, коли Європа відчуває брак сильного політичного лідерства.

Навіть успіх створить нові виклики — континент, що швидко переозброюється. Німеччина вже витрачає на оборону більше за будь-яку іншу європейську країну і посідає четверте місце у світі. Великій Британії, Франції та іншим доведеться адаптуватися до Європи з потужною німецькою армією — сценарію, який засновники конференції 1963 року навряд чи могли передбачити.

Побудова європейської стратегічної автономії та нового, стійкого партнерства зі США вимагатиме більше, ніж три дні в мюнхенському готелі Bayerischer Hof. Найгірший сценарій — чергові гучні заяви без реального поступу. Інакше конференція, створена для координації стримування Радянського Союзу, ризикує перетворитися на майданчик не для зміцнення безпеки, а для оформлення трансатлантичного розлучення.

Peacetime для Європи завершився, але це усвідомили не всі. Європа все ще намагається говорити мовою «діалогу», тоді як правила гри давно змінилися.

Чому обережність стала небезпечнішою за ризик, а превентивні дії — єдиний вихід, і яку роль у цьому відіграє Україна, Михайло Гончар пише у статті «Рубати лапи хижаку: чого вимагає нова безпека Європи».