Війна в Ірані: як проходитиме відновлення після конфлікту.

На сьогоднішній день немає міжнародних ініціатив для повоєнного устрою, як це було раніше.

В Ірані наразі функціонує коаліція “двох з половиною”: США та Ізраїль ведуть бойові дії за підтримки Великої Британії. Водночас немає перспектив для дружнього повоєнного відновлення, що обмежує можливості для Америки та відкриває шанси для Китаю, зазначає завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Іжак у статті “Що залишилося від “колективного Заходу”: чому союзники більше не поспішають допомагати США”.

“Сьогодні Сполучені Штати ведуть війну проти Ірану спільно з Ізраїлем за підтримки Великої Британії, яка, зокрема, допомагає у створенні міжнародної коаліції для відкриття Ормузької протоки. Проте немає міжнародних ініціатив для повоєнного устрою Ірану. Китай та РФ через ООН намагаються запобігти капітуляції Ірану, зокрема, просуваючи ідеї про припинення вогню та пом’якшення мандата на відкриття Ормузької протоки. Це може бути вигідно США, але це роблять не їхні союзники, й ціна підтримки може бути надзвичайно високою“, — пояснює він.

На його думку, після військової перемоги в Ірані для США відкривається перспектива продовжувати повоєнну ситуацію в рамках тієї ж коаліції “двох з половиною”. Інакше, підкреслює Іжак, Іран знову потрапить під вплив Китаю за підтримки РФ, що знецінить усі американські витрати на війну.

Як діяли раніше

Експерт розповів про ситуацію в минулих конфліктах. Наприклад, після першої війни у Перській затоці (1990-1991) США зберегли роль силового лідера, Японія стала основним невоєнним спонсором, а Британія, Франція, Бельгія, Італія, Німеччина, Нідерланди та Саудівська Аравія взяли на себе завдання з розмінування та забезпечення безпеки навігації.

Під час вже другої війни (2003) США та Британія швидко здобули перемогу у конфлікті, а Радбез ООН визнав їх окупаційними державами та визначив міжнародну роль у відновленні та розвитку. Іжак наводить й інші приклади союзної підтримки: 

• Балкани — після Дейтонських угод силовий компонент США інтегрували в ширшу міжнародну систему, де взаємодіяли ООН, НАТО і Євросоюз;
• Сомалі — після операції США в країні була створена стабілізаційна місія ООН;
• Афганістан — після повалення режиму талібів Радбез ООН заклав політико-правову основу, НАТО розгорнуло колективні сили, а Європа, Японія та Саудівська Аравія фінансували відновлення.

Водночас, як підкреслює Іжак, у західній півкулі (Куба, Гаїті, Панама) США брали на себе більше відповідальності, хоча й там Вашингтон часто прагнув принаймні формальної присутності міжнародних організацій.

“Проте в усіх випадках США мали варіанти: діяти, сподіваючись на власні сили, чи залучати коаліцію. Поточна війна в Перській затоці — можливо, перша в новітній історії, коли варіанти для США дуже обмежені. Китай отримав можливість скористатися цим, запропонувавши США допомогу там, де вони вже хотіли б, але не можуть її отримати від союзників“, — підкреслює Іжак.

Нагадаємо, президент США Дональд Трамп висловлював думку, що країни, які не можуть отримати пальне через Ормузьку протоку, мають діяти самостійно. Він порадив купувати пальне у США, а також набратися сміливості, вирушити до протоки та забезпечити контроль над нею самостійно, зазначивши, що Америка більше не буде надавати допомогу, як це відбувалося раніше.