Угода між США та Іраном: чому Трамп залишився без успіху.

Автор В’ячеслав Ліхачов член Експертної ради Центру громадянських свобод

«Ця угода є принизливою для Сполучених Штатів. Одна з найгірших угод, які я коли-небудь спостерігав». Саме так Дональд Трамп охарактеризував угоду, що передбачала призупинення санкцій, накладених раніше на Ісламську Республіку Іран в обмін на обмеження ядерної програми під контролем МАГАТЕ. Ці слова були сказані, проте, не в наш час, а приблизно десять років тому. Йшлося про Спільний всеосяжний план дій, підписаний, коли президентом США був Барак Обама. Під час першого терміну Трампа Сполучені Штати в односторонньому порядку вийшли з угоди, надавши Тегерану формальний привід не вважати себе зобов’язаним дотримуватись умов. Проте режим аятол продовжував стверджувати, що програма є виключно мирною. Однак збагачення урану до високих рівнів у необмежених обсягах викликало сумніви щодо щирості цих заяв. Занепокоєння також викликали обмеження доступу до ядерних об’єктів для інспекторів МАГАТЕ і, якщо вірити розвідувальним даним, паралельна діяльність, що стосується військових цілей.

Не бажаючи повторити сценарій Північної Кореї, під час другого терміну Трамп поставив перед собою завдання зупинити «ядерний прорив» іранського режиму. Спільні з Ізраїлем удари по інфраструктурі зупинили іранські центрифуги. Однак американському президентові цього здалося недостатньо. Важко сказати, що саме спонукало його до лютневої атаки — невпевненість у результативності точкових бомбардувань, захоплення успіхом у Венесуелі, переконливі запевнення Біньяміна Нетаньягу про слабкість іранського режиму чи бажання офіційно визнати перемогу американської зброї. Як відомо, незважаючи на безперервне вихваляння, на Білий дім чекало розчарування.

Сьогодні прийнято висміювати самовпевненість Трампа, критикувати його за недалекоглядність і цілком обґрунтовано звинувачувати в численних негативних наслідках його авантюр. Проте я, тим не менш, знайду кілька позитивних моментів для американського президента.

По-перше, у численних обережних скептиків, які завжди побоюються ескалації, немає відповіді на питання: як ще вони пропонували б зупинити божевільний фундаменталістський режим на шляху до ядерної зброї? Улюблений підхід обережних світових лідерів, які хотіли б вважати себе «відповідальними», полягає в тому, щоб нічого не робити. Трамп спробував усунути загрозу, яку всі ігнорували. Важко назвати його спробу вирішення проблеми успішною. Але він намагався.

По-друге, варто визнати, що президент США — після трьох місяців тритижневої за задумом військової операції — все ж усвідомив абсурдність її продовження. Не всі літні верховні головнокомандувачі мають достатньо здорового глузду в таких ситуаціях.

На цьому, однак, похвальне слово Трампу можна й завершити. Реальні результати протистояння з Іраном далекі від переможних реляцій президента у власній соціальній мережі.

Після публікації тексту «Меморандуму про взаєморозуміння» між США та Ісламською Республікою Іран стало зрозуміло, чому Білий дім до останнього моменту зволікав з його оприлюдненням. Попередні витоки, які Трамп характеризував як не пов’язані з реальністю, виявилися точними до найменших деталей. Інтерпретувати текст як збалансований або взаємовигідний неможливо, він явно перекошений на користь Ірану. Якщо «угоду Обами» Трамп колись трактував як «однобічну», то в цьому випадку така характеристика ще більш доречна.

Сполучені Штати не лише зобов’язуються «припинити дію всіх видів санкцій проти Ірану», включаючи санкції Ради безпеки ООН, і «забезпечити повний доступ до заморожених або обмежених засобів і активів Ірану», а й «разом із регіональними партнерами» виділити не менше ніж 300 млрд доларів на відновлення та економічний розвиток Ірану. Інакше як контрибуцією це важко назвати.

Зобов’язання Ірану в той же час мінімальні. У короткостроковій перспективі йдеться лише про відкриття Ормузької протоки в пробному безкоштовному режимі протягом 60 днів. Що стосується долі іранської ядерної програми, то єдиною зафіксованою в тексті опцією (хоча й із застереженням, що це мінімально прийнятне рішення) є «зниження рівня збагачення матеріалу на місці під наглядом МАГАТЕ». Іран, до речі, знову запевнив у відсутності наміру створити ядерну зброю, але заради чергового повторення цієї декларації явно не варто було починати регіональну війну. Ні ракетної програми, ні підтримки Ісламською республікою терористичних угруповань у тексті не згадано взагалі. Водночас Вашингтон, не змигнувши оком, пішов назустріч Тегерану і пообіцяв за Тель-Авів припинити бойові дії й у Лівані також. Біньямін Нетаньягу негайно заявив, що домовленості США з Іраном Ізраїлю не стосуються, чим неабияк зіпсував настрій Дональду Трампу. Продовження ударів Армії оборони Ізраїлю по Хезболлі в Лівані одразу дало Тегерану привід бойкотувати переговорний процес, що мав розпочатись у Швейцарії вже в п’ятницю.

Багато аспектів у меморандумі прив’язані до прогресу на подальших переговорах. Я вже згадував у цьому контексті торішній мирний план Трампа для Гази — у якому після припинення вогню та звільнення заручників не було виконано жодного пункту. Дуже ймовірно, що на меморандум чекає схожа доля.

Оскільки досягнення повноцінної угоди з Іраном у встановлений термін є сумнівним, а й пізніше також, цілком імовірно, що Тегеран не отримає ані своїх заморожених активів, ані, тим більше, величезних коштів «на відновлення». Проте це дозволить режиму аятол зберегти в товщі скель залишки високозбагаченого урану — а там і друга каденція Трампа завершиться, а разом із нею — й бажання західного світу вплутуватись у такі авантюри. До речі, після підписання меморандуму від імені Верховного керівника Ісламської республіки було оприлюднено заяву, в якій ішлося про те, що Моджтаба Хаменеї не згоден із його змістом, хоч і дозволив його укласти. Таке нехитре лукавство виглядає як збереження режимом шляху до відступу — у будь-який момент можна буде зробити з президента Масуда Пезешкіана, котрий підписав меморандум, «цапа-відбувайла» й відмовитися від будь-яких зобов’язань.

Та це у віддаленій перспективі. Наразі ж морську блокаду іранських портів американським військовим флотом уже знято. Танкери обережно поповзли через Ормузьку протоку. До відновлення довоєнного потоку, звісно, ще далеко. Про повноцінне відновлення судноплавства наразі не йдеться. Попереду — тривала робота з розчищення замінованої акваторії. Однак, схоже, Корпус вартових ісламської революції більше не атакуватиме кораблі. Після закінчення строку, обумовленого в меморандумі (або раніше, якщо переговори буде зірвано), Іран, імовірно, разом з Оманом почне стягувати з танкерів плату за прохід через протоку. Тому недоодержання коштів на відновлення від США та їхніх «регіональних союзників» не надто засмутить режим аятол.

Ціни на нафту, звісно, не повернуться на рівень довоєнних 65 доларів за барель марки Brent. Але все ж нинішні 80 доларів — це не 110, як у березні чи травні. Енергетичні ринки, безперечно, сприйняли укладання меморандуму між США та Іраном із полегшенням. Сумно зітхають через завершення кризи в Перській затоці, напевно, лише в Кремлі.

Укладання повноцінної угоди між США та Іраном вкрай малоймовірне. Однак війні покладено край. Світова економіка підраховує збитки й повертається до нормального режиму існування. Шкода, звісно, що за геополітикою забули про долю іранського народу, на допомогу якому нібито поспішав Білий дім. Але хто ж тепер про це згадує.