Тетяна Гриньова
В’ячеслав Греков
Ірина Споденець
Історія науки ніколи не є нейтральною. За формулами, експериментами та нобелівськими лекціями завжди стоять людські долі, інституційна боротьба та геополітичні обставини. Протягом багатьох століть український інтелектуальний внесок розчинявся у великих імперських наративах — спочатку Російської імперії, а згодом — Радянського Союзу. Українські імена ставали «російськими», українські інституції — «філіями», а унікальні технології — «надбанням центру».
Сьогодні ми знаходимося на етапі біфуркації. Саме тепер, на фоні війни за виживання та десятиліть тісної співпраці з Європою, настав час назвати речі своїми іменами, позбутися комплексу меншовартості та повернути українській фізиці її справжнє обличчя. Це питання завжди було важливим, а зараз воно постає особливо гостро з кількох причин.
2026 року виповнюється десять років, відколи Україна отримала статус асоційованого члена Європейської організації з ядерних досліджень (CERN). Це не просто формальна дата. Це десятиліття, протягом якого українські прапори офіційно майоріли над адронним колайдером як символ рівноправного партнерства.
Ця дата стала приводом не лише для формальних підсумків, а й для більш широкої дискусії про реальну роль України у світовій науці. Про те, що ми — не «бідні родичі» у великому міжнародному проєкті, а рівноправні партнери. Саме в такому контексті у гібридному форматі (Женева, CERN — Харків) відбулася наукова нарада «Український внесок у фізику елементарних частинок».
Інститут сцинтиляційних матеріалів НАН України / facebook
Повномасштабне вторгнення Росії 2022 року стало каталізатором переосмислення всього українського спадку. Війна продемонструвала, що привласнення історії — це також зброя. У світі фізики це проявляється особливо яскраво: поняття «радянська школа» досі автоматично сприймається у світі як «російська», що є фундаментальною помилкою.
Без відновлення історичної справедливості неможливо сформувати стратегію майбутнього. Втрата інституційної пам’яті призводить до нездатності критично мислити. Повернення імен — це не про минуле, а про основу для нових поколінь.
Механізми імперського стирання: як це працювало
Деколоніальні дослідження та аналіз усних історій виявляють цинічні, але ефективні механізми, якими імперія розмивала українську науку.
- Міф про «Радянський ядерний проєкт».
У масовій свідомості ядерна фізика СРСР найчастіше асоціюється з Курчатовським інститутом. Проте історія цього напряму є значно складнішою. Лабораторію №1 було засновано саме в Харкові — в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ), який відіграв важливу роль у розвитку ядерних досліджень.
Кирило Синельников та харківська наукова команда були не лише виконавцями окремих робіт, а фактичними співтворцями ядерної програми. А ще 1940 року харківські дослідники Фрідріх Ланге, Володимир Шпінель і Віктор Маслов подали патенти на ядерну бомбу та методи виробництва урану-235 — раніше, ніж аналогічні проєкти стали відомими у світі. Проте ці ідеї не отримали належної підтримки та розвитку, оскільки на той час сприймались як надто сміливі й малореалістичні. Лише після Другої світової війни, на фоні створення атомної бомби, стало очевидно, наскільки випереджальними були дослідження, проведені в УФТІ. Попри це, у підручниках і світових оглядах акцент ядерної історії поступово зміщувався до Москви, тоді як Харкову відводили другорядну роль.
- Кадрова політика та brain drain.
Існувала системна практика «викачування мізків». Талановитих випускників українських вишів (наприклад, учнів видатного Антона Вальтера) примусово розподіляли до російських наукових центрів (Москви, Ленінграда та інших). Натомість до українських інститутів часто направляли науковців з інших республік.
«Це сприяло стиранню національних відмінностей та формуванню «радянської» нації з домінуванням російських атрибутів», — зазначив у своїй доповіді В’ячеслав Греков, який протягом тривалого часу досліджує історію української науки.
- Технологічне відчуження.
Коли українські вчені розробляли проривні технології, заводи для їх реалізації часто будували в Росії. Це робило Україну залежною від центру й створювало ілюзію, що ми здатні лише на «сировинну» участь, тоді як високотехнологічний продукт народжується деінде.
- Спотворення історичних фактів.
Вислів «ленінградський десант» став заїждженим у публіцистиці. Історіографія довго просувала тезу, що фізику в Харкові створив «десант» учених із Ленінграда. Це класичний колоніальний наратив: «дикунам привезли цивілізацію». Водночас деякі вчені, що працювали в Харкові після Ленінграда чи закордонних стажувань, мали українське походження або повернулися сюди за власним вибором. Формування Харківської школи було складним процесом взаємодії, у якому важливу роль відігравали як місцеві кадри, так і вчені з українським корінням, що свідомо пов’язували своє життя та кар’єру з Україною.
- Роль КДБ у трансфері західних технологій та ідеологічному контролі.
Історик Сергій Жук розповів, що між 1965 і 1987 роками майже 90% усіх технологічних інновацій у науково-дослідних інститутах і на заводах «військово-промислового комплексу» Радянської України базувалися на інформації, викраденій із капіталістичних країн спеціально навченими агентами КДБ. Це підкреслює, що наука в СРСР ніколи не була вільною від політики терору. Але чи означає це, що в Радянській Україні не було власних інновацій? Для справжніх інновацій потрібні інвестиції, міжнародне співробітництво та свобода думки — а їх часто бракувало. Водночас, за словами Жука та київського історика Казакевича, радянське населення використовувало ці західні технології в неочікуваний спосіб, що в підсумку призвело до відкриття нових можливостей у науці й технологіях.
Наукова нарада-2026: повернення імен
Учасники наради — вчені Тетяна Гриньова, Максим Стріха, В’ячеслав Греков — підкреслили, що повернення українського виміру — це не переписування історії, а відновлення наукової тяглості.
Завдяки роботі істориків та фізиків із небуття повертаються постаті, які сформували світовий науковий канон, але чия українська приналежність залишалася в тіні.
Георгій Гамов, Дмитро Іваненко, Гліб Ватагін, Дмитро Волков — титани, без яких неможлива сучасна теорія поля та астрофізика.
Вoлoдимир Векслер, Герш Будкер, Едвард Гінзтон (Edward Ginzton) і Марвін Ходоров (Marvin Chodorow) — лідери розроблення нових прискорювачів не лише в Радянському Союзі, а й у Сполучених Штатах Америки, які започаткували експерименти з фізики елементарних частинок на своїх колайдерах.
Микола Боголюбов — його школа теоретичної фізики є світовим брендом.
Антон Вальтер і Кирило Синельников — батьки експериментальної ядерної фізики в Україні.
Хто такий український фізик? Нові критерії
Аби раз і назавжди припинити спекуляції навколо імен видатних українських фізиків, яких присвоїла Росія, наукова спільнота пропонує чіткі критерії ідентифікації учених, що відходять від імперського принципу «розмовляв російською — отже, росіянин».
Учасники наради запропонували орієнтуватися хоча б на одну з чотирьох ознак.
- Походження: народження на українських теренах.
- Афіліація: робота в українських інституціях під час здійснення відкриттів.
- Науковий внесок: створення наукових шкіл в Україні.
- Самоідентифікація: складний, але важливий критерій з огляду на тиск тоталітарної системи.
Застосування цих фільтрів дозволяє побачити, що левова частка «радянських» досягнень у фізиці високих енергій має українське коріння.
Більше, ніж наука
Дискусія, що розгорнулася навколо 10-річчя членства в ЦЕРН, виходить далеко за межі фізики. Це частина великого процесу деколонізації, що переживає наша країна.
Один із найемоційніших моментів наради в ЦЕРН стався під час доповіді про Миколу Боголюбова. Презентацію демонстрували у форматі слайдів через перебої з електропостачанням у Києві.
Цей епізод став символом сьогодення. Попри ракетні обстріли, попри блекаути та руйнування інфраструктури, українська наука жива. Вона не просто виживає, а генерує сенси, інтегрується у світовий простір і заслуговує на повагу.
Український внесок — це не лише архівні матеріали. Це «залізо», яке працює просто зараз у найбільших експериментах людства. Передові надлегкі технології міжз’єднань від науково-виробничого підприємства ЛТУ у Харкові дозволяють досліджувати стан нашого Всесвіту невдовзі після його створення в детекторі ALICE. Кристали вольфрамату свинцю та йодиду цезію з Інституту монокристалів НАН України є ключовими елементами детекторів ALICE і CMS у ЦЕРН та експерименту Belle/Belle II в Японії. Саме вони дозволяють фіксувати результати зіткнень частинок. Результати цих експериментів вже відзначені двома Нобелівськими преміями 2008 та 2013 року, тим часом дослідження тривають і дають нові дані. Без українського продукту вони були б неможливі. Це найкращий аргумент проти комплексу меншовартості.
Ми маємо право на власну історію успіху. Українська фізика елементарних частинок — це потужна, самодостатня традиція, яка дала світові імена першої величини й технології майбутнього. Визнання цього факту необхідне нам, аби будувати нову, сильну, інтелектуальну Україну, вільну від імперських тіней. Час комплексів минув. Час лідерства настав.