Постріл у ногу: як американська стратегія “плати або чекай” вплине на ринок озброєнь.

Анатолій Храпчинський Заступник гендиректора компанії з виробництва засобів РЕБ, авіаційний експерт

На початку лютого Сполучені Штати фактично скасували концепцію “Арсеналу демократії”, перевівши експорт озброєнь з категорії підтримки союзників у сферу жорсткої промислової політики. На папері це виглядає як “America First”, але на практиці – це загроза втрати глобального лідерства на ринку озброєнь у довгостроковій перспективі. Що змінилося і чому це може стати можливістю для європейсько-українського військово-промислового комплексу?

По-перше, тепер діятимуть нові правила: “Плати або чекай”. Вашингтон офіційно відмовляється від принципу “перший прийшов – перший отримав”. Бюрократичну чергу замінили на політично регульовану. Тобто, тепер пріоритет у отриманні зброї залежить від трьох чинників: скільки ти витрачаєш, чи відповідаєш ти географічним інтересам США, чи сприяє твоє замовлення американській економіці.

Це свого роду перехід від Pull (союзник запитує те, що йому потрібно) до Push (США змушують купувати те, що є в їхньому “Каталозі пріоритетних продажів”). Простими словами, хочеш захисту – фінансуй реіндустріалізацію США.

По-друге, чому це “постріл у ногу” для Сполучених Штатів? На жаль, вони не враховують ефекти другого порядку. Адже такі нові правила – це, наприклад, стимул для європейської автономії.

Коли доступ до критичних систем стає умовним, союзники починають хеджувати ризики. Тобто, Вашингтон сам надає Європі мотивацію, якої їй не вистачало протягом двох десятиліть: інвестувати у свої виробничі потужності, щоб не залежати від настроїв в Овальному кабінеті Білого дому.

Крім того, таке рішення США – це репутаційна пастка. Різницю між маркетингом і реальністю продемонструвала Україна: “дорога і складна” американська архітектура часто програє масовості та ремонтопридатності. А якщо до технічних питань додати ще й політичні бар’єри (“ви в черзі, бо недостатньо заплатили”), клієнти почнуть шукати альтернативи.

І ще один аспект – це вразливість у кризових ситуаціях. Будь-який союз, побудований на “прайс-листі”, розпадається, коли потрібно діяти швидко і ризиковано. Транзакційні відносини не передбачають “підставити плече”, вони передбачають “перевірити баланс рахунку”.

По-третє, для України та Європи це відкриває нові можливості. Поки США формують “елітний клуб покупців”, Європа опинилася перед вибором: або повна залежність, або створення власної суверенної оборонної промисловості.

Для України це взагалі ідеальний момент, і ми вже почали діяти прагматично. Відбувається відкриття контрольованого експорту, створюються спільні підприємства та виробничі лінії в Європі.

Отже, ситуація складається так: США залишають за собою сегмент наддорогих платформ (F-35, стратегічна ППО тощо). Але масовий сегмент – дрони, РЕБ, тактичні сенсори, боєприпаси – це ніша, яку може зайняти Європейсько-Український хаб. Ми надаємо технології, швидкість і бойовий досвід, а Європа забезпечує фінансування, масштабування та стандарти. Разом це дозволяє створити альтернативний контур безпеки, який не залежить від того, який “рівень” сьогодні присвоїли тобі у Вашингтоні.

Таким чином, перетворивши безпеку на “меню з пріоритетами”, США тактично отримують кошти на нові станки, але стратегічно самі вирощують собі конкурента в особі автономної Європи. І Україна в цій новій архітектурі повинна стати співавтором.

Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланням.