Останні інформаційні повідомлення про ситуацію на Близькому Сході важко узагальнити. Конфлікти від Кувейту до Лівану, взаємні загрози між США та Іраном, численні витоки інформації про можливі угоди та нові умови домовленостей — все це не складається в єдину картину, яку можна було б оцінити з боку.
Спробуємо все ж таки зрозуміти, яка динаміка визначає зміни в цьому інформаційному калейдоскопі. На мою думку, шлях відступу з близькосхідного лабіринту, який намагається прокласти Дональд Трамп, починає ставати зрозумілим.
Схоже, що переговорний процес безнадійно застопорився. Оптимістичні заяви, які періодично звучали з Білого дому, швидко спростовувалися в Тегерані, а нещодавно іранська сторона взагалі оголосила про припинення обміну повідомленнями з американцями через пакистанське посередництво. Раніше Дональд Трамп зробив низку несподіваних заяв про необхідність залучення монархій Перської затоки до «угод Авраама» — ініціативи щодо встановлення дипломатичних відносин між Ізраїлем та арабським світом. Американський президент висловив свої побажання в досить категоричній формі. Зокрема, він припустив, що майбутні американо-іранські угоди не поширюватимуться на країни, які відмовляться від його пропозиції, — що б це не означало. У іншому дописі у своїй соціальній мережі господар Білого дому взагалі пов’язав досягнення угоди з Іраном із готовністю країн Затоки визнати Ізраїль. У цьому контексті він згадав і Об’єднані Арабські Емірати, хоча вони вже давно беруть участь в «Авраамових угодах». Оман Дональд Трамп взагалі пообіцяв «знищити», якщо той спокуситься іранською ідеєю долучитися до збору коштів за прохід кораблів через Ормузьку протоку.
Якщо спробувати знайти сенс у цьому абсурдному потоці дивних заяв, складається враження, що американський президент заздалегідь шукає привід відмовитися від подальших переговорів з Іраном. Звинувачувати своїх союзників у регіоні, які вже найбільше постраждали від його недалекоглядних дій, у можливому провалі дипломатичних зусиль, вже не здається чимось неймовірним з боку американського президента.
Циніки, проте, вважають, що гучні заяви Трампа покликані насамперед впливати на ринки. Стимулюючи позитивні очікування або провокуючи паніку, головний шоумен світу просто дозволяє своєму близькому оточенню, включаючи родину, заробляти на своєчасних купівлях і продажах.
Певна політична логіка, на мою думку, все ж таки має визначати загальну лінію публічної стратегії американського виходу з кризи в Перській затоці.
Ризикну припустити, що поновлення повноцінних бойових дій у найближчій перспективі не виглядає привабливим варіантом для адміністрації Білого дому. Точкові атаки по об’єктах Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) явно не виглядають як прелюдія до масштабних бомбардувань чи підготовка до наземної операції. Характерно, що Пентагон не реагує на відповідні удари КВІР по американських військових об’єктах. Разові обміни ударами мають демонструвати рішучість і боєздатність сторін, але не більше.
Протягом майже двох місяців спостерігається це дивне перемир’я — довше, ніж тривали власне бойові дії. 7 квітня Дональд Трамп обумовлював відстрочення ударів, які мали «покласти край цілій цивілізації», негайним відкриттям Ормузької протоки. Цю ж саму вимогу американський президент висував і раніше, у березні, а далі кілька разів переносив обіцяні Ірану покарання за її ігнорування.
Два тижні, відведені на переговори, минули 21 квітня. Дипломатичного рішення щодо ядерної програми Ісламської республіки не видно й на горизонті. Про ракетну програму та підтримку проіранських терористичних груп у регіоні давно не згадує навіть американська сторона, а Тегеран від самого початку відмовлявся навіть обговорювати це коло питань. Свободи судноплавства в Ормузькій протоці не відновлено дотепер.
Якби Дональд Трамп дійсно хотів відновити бойові дії — приводів для цього було б цілком достатньо. Не можна, звісно, виключати, що він тягне час, обираючи сприятливий момент. Але, скоріше за все, Пентагон дійшов висновку, що швидке й ефективне досягнення якісного перелому є малореальним. Саме по собі поновлення бомбардувань навряд чи сприймуть у Тегерані як належний аргумент. Зі свого боку КВІР раніше демонстрував достатній ступінь спроможності та готовності асиметрично реагувати на загрози енергетичним об’єктам або критичній інфраструктурі. За будь-якої подібної ескалації аналогічні об’єкти в арабських монархіях регіону можуть постраждати ще більше.
Правдоподібним виглядає припущення, що плани десантної операції із захоплення експортного нафтоналивного терміналу на острові Харг, установлення контролю над іранським узбережжям Ормузької протоки або примусового вилучення залишків високозбагаченого урану були визнані надто ризикованими. У разі успіху щось подібне могло б стати ефектним завершальним акордом іранської авантюри, але невдача була б для Дональда Трампа справжньою політичною катастрофою. Чим ближче до проміжних виборів до Конгресу, тим менш імовірним є поновлення війни.
Не знаю, чи усвідомлює господар Овального кабінету, наскільки страждає його авторитет щоразу, коли він не виконує своїх погроз та ігнорує завершення строків власних ультиматумів. Політична культура Близького Сходу дуже чутлива до такого роду речей. Вважаю, у Тегерані лише посилюється впевненість у тому, що вперта наполегливість і терплячість — найкращий спосіб змусити американців відмовитися від своїх вимог.
Деякі сигнали свідчать про те, що Трамп схиляється радше до дипломатичного вирішення кризи в Перській затоці — або ж до її ігнорування. Щоправда, протягом останнього місяця сторони обговорюють уже не саму можливу угоду, а шлях до неї. Конфігурація, що вимальовується, — це укладання проміжного меморандуму про взаєморозуміння. Аналізувати в деталях усі його суперечливі положення, що час від часу з’являються в пресі, сенсу немає. Як і раніше, з усіх основних питань американська та іранська сторони демонструють надто різні позиції, щоб між ними було можливо відшукати точки дотику.
Взаєморозуміння, мабуть, можна досягти лише з двох питань — зняття морської блокади обома сторонами та формалізації продовження режиму припинення вогню. Утім, це вже чимало. Якщо тиск на світові енергетичні ринки зменшиться, а ризики невизначеності трохи знизяться, міжнародна спільнота зітхне з полегшенням. На довоєнний рівень ціни на нафту, звісно, не повернуться, але уникнути глибокої економічної кризи та глобальної рецесії, ймовірно, ще можна.
Про те, що Дональд Трамп справді прагне досягти хоча б такого взаєморозуміння, свідчить різкість його тиску на ізраїльського прем’єра Біньяміна Нетаньягу. Від початку квітня США та Іран мали різні трактування того, чи поширюється режим припинення вогню на Ліван. Армія оборони Ізраїлю розгорнула безпрецедентний із 1982 року наступ для зачищення південних районів Лівану від терористів Хезболли, зайнявши, зокрема, замок Бофор, який іще сорок років тому став символом безглуздих жертв у війні без стратегічних досягнень. Біньямін Нетаньягу віддав наказ поновити бомбардування Бейрута, припинені у квітні. Тегеран, протестуючи проти атаки на Хезболлу, заявив про припинення переговорів з американцями, і Трамп визнав за необхідне влаштувати скандал Нетаньягу, а не наполягати, як раніше, що на Ліван перемир’я не поширюється.
На мою думку, це свідчить про бажання американського президента досягти проміжної угоди, що дасть змогу заявити про завершення війни, і змиритися з тим, що складніші питання залишаться невирішеними. Власне, раніше в інших ситуаціях він саме так і чинив. Досить згадати торішнє велике зовнішньополітичне досягнення Трампа — можливо, об’єктивно найістотніше за його другу президентську каденцію. Я маю на увазі припинення бойових дій у Газі. Саміт миру в Шарм еш-Шейху помпезно проголошував настання нової ери на Близькому Сході. Після досягнення припинення вогню (насправді відносного) та обміну ізраїльських заручників на палестинських терористів, які перебували у в’язницях, жодного з пунктів «мирного плану Трампа» щодо Гази виконано не було. Здається, самого американського президента це анітрохи не хвилює. Він воліє просто більше публічно не згадувати про Газу. Якщо щось подібне станеться й з Іраном — мабуть, це буде не найгірший для всього світу варіант.