Сайт присвячений новинам України та Світу. Новини спорту. Тренди на новини туризму. Погода. Використання матеріалів дозволяється за умови посилання на «d.ua»
Олег Покальчук
Луснення будь-якої бульбашки — це серйозна справа. Кожен з нас, напевно, у дитинстві дмухав у соломинку в склянці з соком або молочним коктейлем і захоплювався пінистими бульбашками, але особливо — звуком. Адже кожен сам собі створював музику змін.
За це нас часто сварили, вважаючи таку поведінку невихованою. Але що може бути милішим для дитячого серця, ніж невихована поведінка? Проте те, що колись вважалося невихованістю, тепер стало культурною нормою. А заклики до дотримання якихось норм — це найшвидший шлях до цифрового обнулення.
Тобто технічно наша особистість залишається такою ж далекою від тих ідеальних розмірів, пропорцій, орієнтацій і правил, які ми запекло нав’язуємо іншим. Але наш «габітус», образ, втілений у консенсусній брехні соціальних мереж, зникає за кілька секунд до створення наступного, так само фальшивого.
Це був такий дисклеймер: нарікати на існування бульбашок, коли ти сам є її мешканцем і співтворцем, виглядає трохи безглуздо, чи не так?
Схожі публікації
Як наша вічна боротьба з корупцією. Вона також іноді виглядає як лицемірство. Що, втім, не означає, що потрібно потурати злочинцям. У цій ремонтній майстерні є лише такі інструменти. Не подобається — приходьте завтра.
Отже, про завтра, яке сформувалося вчора. Ми виховані в системі цінностей, яка прирекла нас тяжіти до певного ідеалу, що точно перебуває поза нами. Тобто ми, «маленькі українці», самі не здатні сформувати собі цілі, місії та шляхи досягнень. Завжди є якась мудра Європа, чи, прости Господи, Америка.
У цього меншовартісного наративу недоумкуватої вічної жертви — дуже довга історія. Від багатовікового насадження Московією репресіями та підкупом «малоросійщини» — аж до сучасних емісарів упокорення українців печеньками та грішми.
Прогрес очевидний. Принаймні печеньки (або їх обіцянки) всім. А гроші не всім, тільки слухняним.
Московська бульбашка зараз у процесі луснення. Ми ж спостерігаємо щирі (або не дуже) сльози стосовно того, що деякі частини цього болотного культурного коду просто стають анахронізмом. Шумерська мова колись також була культурним явищем, але ніхто вже не пише на глиняних табличках клинописом. Третій райх пихато називався «тисячолітнім», тобто вічним, — ну й де воно все тепер? Процес неминучий, але воно ще посмердить.
Євроамериканська бульбашка ще інерційно перебуває в процесі культурно-політичного надування. Вона історично була налаштована під таку динаміку інвазивного прогресу. Але й вона вже розділилася, як у згаданому молочному коктейлі, на європейську та американську бульки. Субстанція одна, звуки різні. Інструменти впливу на нас у рази приємніші за московські, принаймні з погляду естетики та стилістики. Виховання «корисних ідіотів» і просування їх у публічний простір і на державну службу. «Культура скасування» всіх, хто ідеологічно, релігійно, культурно, орієнтаційно не вписується у «прокрустове ложе» зручного стандартизованого політичного м’яса. Воно також починає дуже сильно буксувати, і теж з абсолютно об’єктивних причин зміни світової парадигми.
Далебі, те, що крайнощі сходяться і у москалів, і у наших друзів/сусідів можуть збігатися інтереси — таке завжди трапляється.
Як колись сказав перший голова ЦРУ Ален Даллес: «Не буває дружніх розвідок, бувають розвідки дружніх країн».
Отже, хороша новина в тому, що ця епоха закінчилася для всіх. Погана — не в тому, що нам втирають, що можна ще «впихнути невпихуване», а в тому, що ми несамохіть тримаємося за все колишнє як за точку опертя. Ну й воно впихується, а ми потім страждаємо від когнітивного дисонансу.
Погляньмо ширше.
Те, що ми звикли вважати спільною реальністю людства, насправді є витонченим когнітивним фільтром, а не універсальною істиною. Сучасна людина живе з відчуттям, що крізь екран смартфона бачить увесь світ. Насправді цей «глобальний цифровий світ» не є репрезентативним: цифровий простір не відтворює характеристик людства, а діє як фільтр, що підлаштовує картину під уже наявні уявлення користувача. Це ефект інформаційної бульбашки — об’єктивна картина непомітно підмінюється алгоритмічною симуляцією. Глобальний цифровий простір — передусім інфраструктурна оболонка американського походження, яка дедалі більше пропускає крізь себе локальний, а не уніфікований контент.
The Economist описує цей парадокс на прикладі великих спортивних подій: чемпіонат світу чи Олімпіада ще здатні ненадовго утримати планету біля одного екрана, але щойно трансляція завершується, аудиторія розпадається на локальні ніші. У Бразилії 96 зі 100 найпопулярніших артистів на стримінгах — місцеві виконавці, а дослідницька компанія Ampere ще 2023 року зафіксувала, що частка Північної Америки вперше становила менш як половину світової виручки від стримінгу.
І найважливіше для нас: решта планети вже не чекає сигналу від колективного Заходу, вона будує власні альтернативи — а Україні варто усвідомлювати, що цифровізація без демографічного фундаменту й реальної безпеки залишається вразливою конструкцією.
Є такий медіаеколог Ендрю Мір, якого називають «Маклюеном на стероїдах» (погугліть, хто такий Маршалл Маклюен). Його ключова теза: цифрові медіа досягли фізичних меж швидкості, охоплення й демографії, а досягнення меж технології саме і є умовою для її розвороту в протилежний бік.
Звідси відчуття, що все ніби перевернулося догори дриґом: інфраструктура залишається глобальною, а зміст усередині неї стає дедалі локальнішим. Мір додає важливу деталь: еволюція цифрових медіа робить жорсткіше регулювання онлайн-поведінки практично неминучим: фрагментація на локальні бульбашки — не тимчасовий збій, а майбутній стан мережі.
Бульбашка лускає за сукупності різних чинників, які спричиняють тиск: байдуже, чим саме ми дмухаємо в соломинку, хоч святим духом, хоч перегаром. Головне — тиск.
Демографічний колапс Євроатлантики зменшує частку населення, яке історично визначало культурну домінацію західного світу. Цифрові медіа вичерпали свій експансивний потенціал, охопивши вже майже всіх, держави активно проводять цифрові кордони, а користувачів дедалі менше цікавить уніфікований глобальний продукт.
Це не гіпотетичне майбутнє — процес уже розгортається: населення Європи, за прогнозом ООН, до кінця століття скоротиться приблизно на 150 мільйонів осіб від пікового рівня початку 2020-х.
Коли ілюзія глобального цифрового світу остаточно розвіється, перший удар буде завдано по економіці. Переоцінені технологічні активи впадуть у ціні, довіра до фінансових ринків похитнеться, регулювання онлайн-середовища посилиться (цензура).
Але важливішими є соціально-психологічні наслідки: соціальна ідентичність втратить уявну глобальну стабільність і стане фрагментарною. Повернення до локальних бульбашок виявиться природним станом психіки, не здатної нескінченно переробляти масштаб глобального хаосу. Ми захочемо назад, у печеру, до свого племені.
Як казав один український політик: «Це ж було вже».
Людям властиво уявляти кінець звичного світу як одномоментний вибух. Історія вчить іншого. Катастрофа бронзової доби приблизно 1200–1150 років до нашої ери і падіння Західної Римської імперії були тривалими процесами — і непомітними для більшості сучасників. Бронзова доба завершилася за історичними мірками швидко, приблизно за 50 років: зникла Мікенська цивілізація, розпалася Хетська імперія, Єгипет здувся. Але для тих, хто жив у той момент, колапс залишався непомітним — зміни відбувалися упродовж одного-двох поколінь.
Падіння Риму простяглося майже на 400 років, і саме через таку тривалість мешканці імперії не усвідомлювали, що їхній світ занепадає. Вони сприймали це як звичайну трансформацію з переходом до феодальних держав.
Сьогоднішня цифрова бульбашка демонструє ті самі симптоми, але з принципово іншою швидкістю: її активна фаза займає не століття, а шість–десять років — а проте цього колапсу так само не усвідомлюють ті, хто в ньому живе.
Поки Захід перебуває в полоні рефлексії щодо власної сніжинкової винятковості й незамінності, решта планети вже будує альтернативні центри сили.
Найпомітніший зсув відбувається в Африці: за прогнозом ООН, її населення зросте з нинішніх приблизно 1,5 мільярда до 2,5 мільярда до 2050 року, а частка континенту у світовому населенні підвищиться до 25–28%. Африканські уряди дедалі менше орієнтуються на колишні метрополії — формуються власні регіональні союзи й цифрові платформи, дедалі менш залежні від західної інфраструктури.
Гарна земля пусткою не стоїть? Чи загрожує Україні депопуляція
Колишні демографічні гіганти входять у фазу турбулентності. У Китаї 2025 року народилося лише 7,92 мільйона дітей — на 17% менше, ніж роком раніше, це найнижчий показник із часів заснування КНР 1949 року. Схожа динаміка зачепила й Індію, де народжуваність вперше в історії країни опустилася до 1,9 дитини на жінку — нижче за рівень простого відтворення популяції, хоча саме населення Індії, яке вже перевищило китайське, почне скорочуватися лише за кілька десятиліть.
Вектор зрозумілий: молода Африка, яка демографічно зростає, готує підстави для домінування у постглобальному світі, не чекаючи на завершення західної цифрової ери.
Окремий і значно сумніший варіант цифрового відокремлення демонструє Росія. Якщо Африка чи навіть Китай будують власні цифрові екосистеми як альтернативу західній інфраструктурі, Кремль рухається в протилежному напрямку — до ізоляції без заміни.
Від 1 березня 2026 року в Росії набрав чинності указ, що надає Роскомнадзору разом із ФСБ законні повноваження перенаправляти інтернет-трафік у реальному часі і за потреби повністю відключати Рунет від глобальної мережі. Це вже не тільки теорія: того ж місяця мобільний інтернет на кілька тижнів зник у центрі Москви, перестали працювати банківські застосунки й транспортні сервіси, а мешканці поверталися до рацій.
Рівень цифрової цензури в Росії вже перевищив китайський, але на відміну від Пекіна, який десятиліттями розбудовував власні платформи й технологічну базу, Москва обмежує доступ до чужого, не маючи розвиненої заміни.
Це шлях до моделі Північної Кореї чи Ірану: дедалі повніша інформаційна автаркія за відсутності власної конкурентної цифрової економіки, яка перетворює технологічну ізоляцію на інструмент внутрішнього контролю.
Україна перебуває в епіцентрі цього світового зламу, де надсучасні технології і війна на виживання переплелися. Рівень народжуваності внаслідок війни й міграції опустився значно нижче за критичну межу, і це зниження фіксується з 2013 року.
Водночас соціологія показує безпрецедентну консолідацію суспільства: 95% опитаних ідентифікують себе як етнічних українців, а 76% заявляють про приналежність до української культурної традиції — 2006 року цей показник становив лише 56%. Культурний фундамент міцніший, ніж будь-коли, але кількість носіїв цієї культури фізично зменшується.
Україна водночас продемонструвала помітні успіхи в цифровізації — від «Дії» до систем ситуаційної обізнаності й дронів, випередивши за цифровим комфортом чимало країн ЄС.
Звідси випливає