Дискусія про потенціал автономії європейської ядерної зброї виникла одночасно з її появою. На початку атомної ери, ще до підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), кількість європейських країн, які мали ядерну зброю, обмежувалася двома — Великою Британією та Францією — зокрема завдяки створенню системи розширеного стримування в рамках НАТО через розгортання американських засобів ураження в Європі. Цей механізм у межах Альянсу був свого роду американським «щепленням», здійсненим у 1950–1960-х роках для запобігання поширенню ядерної зброї в Європі на фоні зростаючої радянської загрози.
У сучасний період НАТО зазнало певних змін, внаслідок чого система американського ядерного «щеплення» почала втрачати свою ефективність.
Перший суттєвий зсув у підходах стався після обрання Дональда Трампа у 2016 році, коли в європейських столицях вперше системно підняли питання про безумовність гарантій безпеки з боку США. Цю тему обговорювали на експертному рівні, але з часом вона набула публічного розголосу. Це, ймовірно, відображало настрої в урядових колах європейських країн. У 2020 році дискусія отримала інституційний вимір: Франція запропонувала стратегічний діалог щодо ролі своїх ядерних сил у колективній обороні Європи.
Другий, ще більш потужний зсув відбувся після повернення Трампа до влади. Якщо раніше йшлося про теоретичну можливість альтернатив або доповнень до американського розширеного ядерного стримування, то тепер дискусія піднялася до рівня лідерів держав. Канцлер Німеччини публічно говорить про можливу участь німецьких носіїв у більш широкій європейській конструкції. Президент Польщі відкрито обговорює ядерні опції. Франція та Сполучене Королівство дедалі частіше згадуються не як абстрактні ядерні держави, а як потенційне ядро європейського стримування. Водночас вони публічно уникають конкретних зобов’язань перед неядерними союзниками, хоча підтверджують, що дискусії тривають, зокрема в рамках двосторонніх угод про безпекову співпрацю між європейськими країнами.
На сьогодні питання ядерної автономії Європи перейшло до обговорення форм реалізації, витрат і ризиків.
Американське ядерне щеплення для Європи
Сучасне європейське розширене ядерне стримування в рамках НАТО базується на Сполучених Штатах за обмеженої участі Великої Британії та максимальної автономії Франції, яка не входить до спільної системи ядерного планування Альянсу.
Сучасна система функціонує наступним чином. На шести авіабазах у п’яти країнах Європи розміщено близько 100 американських авіаційних бомб типу B61. Вони зберігаються під контролем США у спеціальних сховищах Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Італії та Туреччини; незабаром — знову у Великій Британії (після завершення холодної війни базування американської ядерної зброї в кількох європейських країнах було скасовано, але РФ докладає зусиль, аби воно відновилося). Бомби розміщені в захищених сховищах на базах із літаками як США, так і союзників. Зазвичай ядерний арсенал, розташований у певній країні, призначений для використання авіацією цієї країни, але може перекидатися з локації на локацію залежно від місії.
Існують градації залучення повітряних сил союзників. Наприклад, турецькі ВПС після політичних рішень останнього десятиліття, пов’язаних із закупівлею російських систем ППО, усунуті від виконання бойових місій із ядерним озброєнням. Тепер вони лише супроводжують відповідні місії авіації США на території Туреччини з використанням американських боєзарядів. Така модель участі Великої Британії та неядерних союзників у спільному використанні американського арсеналу відома як «ядерний шеринг» (nuclear sharing) — механізм спільного застосування цього потенціалу в НАТО.
Решта країн НАТО, окрім автономної в ядерному відношенні Франції, залучені до розширеного стримування через Групу ядерного планування Альянсу (один із ключових органів поряд із Північноатлантичною радою та Військовим комітетом). Навіть держави, на території яких відповідна зброя не базується й авіація не готується до її застосування, залучені до потенційних операцій і відпрацьовують свої ролі. Судячи зі структури сил щорічних навчань НАТО Steadfast Noon, хоча безпосередньо ядерні боєзаряди несуть менш як десяток літаків союзників, їх супроводжують ще кілька десятків бортів у різних ролях — від ППО й розвідки до дозаправлення в повітрі. Ці завдання охоплюються системою процедур, які в НАТО позначаються абревіатурою SNOWCAT (Support of Nuclear Operations With Conventional Air Tactics), що означає підтримку ядерних операцій звичайними повітряними засобами.
Наразі в Європі все ще є кілька варіантів B61, але поступово вони мають бути замінені версією B61-12 зі змінною потужністю. Авіапарк поступово уніфікується під F-35 — одну з основ трансатлантичної військово-технічної інтеграції. Із цим пов’язана певна деградація участі Туреччини в «ядерному шерингу». Закупівля російських систем ППО призвела до виключення цієї держави з програми F-35. Відсутність останніх означає неможливість використання B61-12. Водночас наявність F-35 не гарантує розміщення ядерної зброї. Проте їх закупівля знижує політичний і технічний бар’єр, як у випадку Польщі.
Носіями є літаки подвійного призначення Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Італії та Туреччини. Триває перехід на винищувачі F-35, сертифіковані для нової модифікації B61-12. Ця бомба має кілька варіантів потужності — від 0,3 до 50 кілотонн тротилового еквіваленту, — що дозволяє варіювати масштаб удару. Контроль застосування забезпечується спеціальною системою електронних дозволів (Permissive Action Links — технічний механізм блокування несанкціонованого використання), створеною для багатонаціональної моделі НАТО.
Повноваження Групи ядерного планування НАТО не поширюються на стратегічні сили США, які можуть бути застосовані на вищому рівні ескалації в Європі. Проте все, що планують у НАТО, спирається на цю можливість. Цей компонент американського арсеналу, за винятком B-2 із бомбами B61-12, малопридатний для «гнучких» сценаріїв у звичайній війні. Йдеться про засоби з потужністю вибуху понад 100 кілотонн, призначені для ураження великих і захищених стаціонарних об’єктів. Водночас із 2019 року США розгорнули на частині балістичних ракет підводних човнів боєзаряди меншої потужності (кілька кілотонн), розраховані на обмежені сценарії застосування. За відкритими оцінками, їх розміщено на двох із 14 підводних човнах класу Ohio. Їхня поява викликала різку реакцію російського керівництва.
Британські сили, інтегровані в систему ядерного планування НАТО, мають лише морський компонент — чотири підводні човни з ракетами Trident II. Загальний арсенал оцінюється приблизно у 225 боєзарядів. Він підсилює морську компоненту стратегічних ядерних сил США, але не призначений для нижчих рівнів ескалації у звичайній війні в Європі.
Франція має автономний стратегічний морський компонент — чотири підводні човни з балістичними ракетами, що можуть нести близько 240 боєзарядів, — а також повітряний компонент — літаки Rafale на суші й на авіаносці Charles de Gaulle, які несуть ракету ASMP-A з ядерною бойовою частиною дальністю кілька сотень кілометрів. Кількість таких боєголовок оцінюють приблизно у 50. Потужність боєзаряду ASMP-A перевищує 100 кілотонн, що відносить її до стратегічного рівня. Вона не призначена для «нижчих» рівнів ескалації, на яких США застосовують B61-12.
У межах окремих угод палубна авіація Франції може використовувати британські авіаносці. Проте це не є «ядерним шерингом» у сенсі американської моделі. Франція не передає контролю над своїми боєзарядами й не планує приєднуватися до Групи ядерного планування НАТО. Те, на що вона готова, — координація та можливе розширене розгортання власних сил під національним контролем.
Священне нерозповсюдження
Усе це, попри наполегливу російську риторику, не суперечить Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який був підписаний і набрав чинності після того, як було запущено й відпрацьовано систему «ядерного шерингу» НАТО. Під час ратифікації договору між США й СРСР відбувся обмін дипломатичними листами, які зафіксували, що попри незгоду з «ядерним шерингом», радянська сторона вважає ДНЯЗ чинним і дотримується його положень. Для РФ, яка проголосила себе правонаступницею СРСР, тут формально нічого не змінилося.
Однак варто надати деякі додаткові пояснення. Право володіння ядерною зброєю в межах НАТО не передається. Спеціально для розгортання на території союзників США створено систему запобіжників від несанкціонованого використання їхніх ядерних боєзарядів, яку в популярній культурі часто зображають у вигляді кодів і кнопок, що активуються за спеціальною процедурою. Реальна система не обов’язково виглядає саме так, але по суті ядерну зброю США неможливо використати без санкції їхнього найвищого керівництва.
Цю систему почали розробляти для розгортання в Європі ще у 1950-х роках. Нині вона вдосконалена до високого технологічного рівня й охоплює весь ядерний арсенал США, включно з розгорнутим на національній території, і в тій чи іншій формі відтворена іншими ядерними державами.
На питання, чи фізичне застосування авіацією неядерної країни НАТО американської ядерної зброї з дозволу США порушило б ДНЯЗ, відповідь — ні. Безстроковий ДНЯЗ має дві рівнозначні цілі: досягнення загального та повного ядерного роззброєння, коли для цього складуться умови, й недопущення світової війни. Якщо авіація неядерних союзників у НАТО застосує ядерну зброю США, це означатиме, що світова війна вже розпочалася, і режим ДНЯЗ фактично перестає діяти.
Водночас якщо, наприклад, Німеччина, Польща або Україна створять власну ядерну зброю, це буде прямим порушенням ДНЯЗ.
Маємо ситуацію, яка значною мірою визначає перспективи європейської ядерної автономії. Попри руйнацію світового порядку та відсутність, можливо, вперше, згадки про нерозповсюдження ядерної зброї в новій Стратегії національної безпеки США, ДНЯЗ залишається «священною коровою» міжнародних відносин. Можуть знайтися ті, хто принесе його в жертву, але наразі ніхто цього не робить.
Європейські опції
Сьогоднішня європейська дискусія про ядерну автономію виходить не з амбіцій, а з усвідомлення стратегічної потреби з огляду на зміну політики США, а також із тверезого визнання обмежень. У звіті Європейської групи з ядерної стратегії (European Nuclear Strategy Group, ENSG), представленому на полях Мюнхенської конференції з безпеки 2025 року, прямо зазначено, що простого варіанту ядерної автономії не існує. Жодного швидкого рішення, яке саме собою компенсувало б невпевненість у ядерних гарантіях США або їх можливе зникнення, немає.
Тому в короткостроковій перспективі найнадійніший варіант — і далі спиратися на розширене стримування США, усвідомлюючи його поступову деградацію. У цій логіці з’являється поняття «розрив стримування» — ситуація, коли безпекова архітектура формально зберігається, але політична надійність гаранта більше не сприймається як безумовна. Ключова зміна, за оцінками ENSG, стосується не техніки, а відповідальності