Життя на Шпіцбергені: як адаптуватися до умов полярної ночі та конфлікту – новини з усього світу.

Автор Петро Катеринич Доктор філософії з журналістики, член Національної спілки журналістів України та ECREA. Викладач навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Уявіть собі місто, де заборонено тримати котів, поховання не проводяться вже понад 80 років, а при виході за межі населеного пункту ви повинні мати при собі гвинтівку. Це Лонґ’їр — найпівнічніше постійне поселення на Землі, де сонце зникає на чотири місяці, а люди навчилися жити в темряві, сприймаючи це як норму. D.UA розповідає про те, чому це місто-парадокс має несподівано багато спільного з переживаннями мільйонів українців.

Прийняти темряву

26 жовтня на архіпелазі Шпіцберген відбувається те, що для звичайного європейця звучить як фінал постапокаліптичного фільму: сонце заходить за горизонт і не повертається до лютого. Чотири місяці, або 113 днів сутінкового напівсвітла, що опівдні лише злегка підсвічує горизонт, місцеві жителі називають mørketid — «темний час». Але для мешканців Лонґ’їра — найпівнічнішого міста світу, розташованого на 78-й паралелі, — це просто сезон року.

Лонґ’їрGetty Images

У Лонґ’їрі немає назв вулиць — лише номери. Тут заборонено помирати — остання поховання відбулося понад 80 років тому, оскільки вічна мерзлота не дозволяє тілам розкладатися, і вчені виявили в них віруси іспанського грипу 1918 року. Тут не можна тримати котів, оскільки вони становлять загрозу для місцевої популяції полярних птахів. А при виході за межі міста, ви зобов’язані взяти з собою гвинтівку калібру не менше ніж .308 Winchester (один з найпопулярніших мисливських набоїв у світі) — білих ведмедів на Шпіцбергені більше, ніж людей.

Останні дослідження показали, що місцеві ведмеді за останні 20 років стали візуально товстішими та здоровішими. Це пов’язано з тим, що вони успішно переключилися на полювання на північних оленів та колонії моржів.

У Лонґ’їрі та його околицях встановлено безліч знаків з попередженням про білих ведмедів / Getty Images

Білі ведмеді на ШпіцбергеніGetty Images

Пристосувалася й полярна лисиця (песець) — справжній арктичний хамелеон. Її хутро змінює колір двічі на рік, стаючи білосніжним узимку та коричнево-сірим влітку. Зимова шуба песця на 200% товстіша за літню, а 70% її складає тонкий підшерсток, що забезпечує найкращу теплоізоляцію серед усіх ссавців на планеті. Песець здатний витримувати температурний перепад у 90–100 градусів, загортаючись у пухнастий хвіст і знижуючи серцевий ритм. А його нюх настільки гострий, що тварина може відчути нору лемінга під півтораметровим шаром снігу.

Полярна лисицяGetty Images

Але головна зірка тваринного світу Шпіцбергену — шпіцбергенський олень, найменший підвид оленів у світі. Ці кремезні, присадкуваті тварини вагою 53–90 кілограмів (вдвічі менше, ніж у звичайного оленя) живуть на архіпелазі понад 5 тисяч років і є ендеміком — зустрічаються лише тут.

Стадо оленів на Шпіцбергені / Getty Images

Їхній метаболізм рекордно повільний навіть для арктичних тварин, що дозволяє їм переживати зиму на власних жирових запасах, втрачаючи до 54% маси тіла. Їхні очі змінюють клітинну структуру залежно від сезону — взимку адаптуючись до мінімального освітлення, а влітку — до цілодобового сонця. Нині їх на Шпіцбергені близько 22 тисяч, і вони спокійно блукають вулицями Лонґ’їра.

Саамська оленяркаGetty Images

Саамський оленярGetty Images

А ще є собачі упряжки — один із найпопулярніших способів пересування (після снігоходів) та розваг під час полярної ночі. Коли снігоходи затихають, а темрява огортає долини навколо міста, каюри (погоничі) випускають упряжки, й тиша арктичної ночі розривається гавкотом. Собаки мчать у суцільній пітьмі, орієнтуючись на запах та інстинкт, а єдине, що бачить мандрівник, — промінь налобного ліхтаря, зірки над головою та, якщо пощастить, танець полярного сяйва. Місцеві стверджують, що поєднання гавкоту хаскі та мерехтіння аврори — це досвід, який важко забути.

Собача упряжка прибуває на собачу ферму під час арктичної ночі на Шпіцбергені / Getty Images

На Шпіцбергені, на відміну від материкової Норвегії, полярне сяйво можна спостерігати навіть удень. Зелені, рожеві та фіолетові каскади танцюють над горами, відбиваючись у снігах, і це видовище перетворює спостереження на містичний досвід.

Біологічна ціна полярної ночі

Людське тіло запрограмоване на цикл «світло — темрява»: сонячне світло пригнічує виробництво мелатоніну вдень, темрява запускає його увечері. Коли сонце зникає на місяці, ця система втрачає головний орієнтир. Дослідження циркадних ритмів у полярних регіонах фіксують зменшену амплітуду мелатонінового ритму, фазові зсуви та явище, коли внутрішній годинник організму починає «дрейфувати» — десинхронізуватися.

За даними досліджень, проведених у норвезькому Тромсе (понад 70 тисяч мешканців), жителі взимку значно частіше повідомляли про проблеми зі сном, аніж мешканці південніших широт.

На аргентинській антарктичній станції Белграно II вчені зафіксували явище «соціального джетлагу» — коли графік (робота, спільні трапези) конфліктує з біологічним годинником, який дрейфує без сонячного якоря. У липні, коли сонце не сходить узагалі, хронотип зимівників зсувається на годину-півтори в бік «совиного» режиму — люди природно починають засинати й прокидатися пізніше.

Цікаво, що польські вчені на станції Хорнсунд на Шпіцбергені виявили, що настрій дослідників залишався стабільним протягом усієї полярної ночі, але погіршувався в перехідні періоди, коли світловий режим різко змінювався. Не власне темрява впливає на психіку, а раптовість змін.

Парадокс Лонґ’їра — не в екзотичності його заборон. Люди, які свідомо обирають життя в темряві, часто відчувають себе щасливішими за мешканців сонячного Провансу. Дослідниця зі Стенфорда Карі Лейбовіц провела рік у Тромсе, досліджуючи зв’язок між ставленням до зими та психологічним благополуччям, і виявила: позитивне сприйняття темного сезону напряму корелює з вищим рівнем задоволеності життям. Ті, хто не може прийняти темряву, зазвичай не затримуються на Шпіцбергені надовго.

Саами: народ, який танцює в темряві

Поки сучасна наука лише намагається зрозуміти, як людина може адаптуватися до місяців без сонця, народ саамів робить це понад чотири тисячі років. Саами — єдиний офіційно визнаний корінний народ Європи. Їхня земля Сапмі простягається через північні регіони Норвегії, Швеції, Фінляндії та Кольський півострів Росії. За різними оцінками, саамів налічується від 50 до 100 тисяч, і приблизно 10% із них досі займаються оленярством — практикою, що вимагає налаштованості на ритми природи. Секрет саамської адаптації — у повному підпорядкуванні життя її циклам.

Олені мігрують — саами йдуть за ними. Настає полярна ніч — ритм життя сповільнюється, але не зупиняється. Саамська музична традиція йойк — одна з найдавніших у Європі — є не лише мистецтвом, а й своєрідним психологічним якорем: пісня-присвята конкретній людині, тварині чи місцю, що виконується низьким гортанним голосом а капела в темряві лавву — традиційного конічного намету.

Лавву зовні нагадує індіанський типі, але має більш нахилену конструкцію, що робить його стійким до арктичних вітрів. Це інженерне рішення, випробуване тисячоліттями: в тундрі, де немає дерев для укриттів, саами створили портативне житло, яке можна зібрати за лічені хвилини.

Саамська мова містить сотні слів для позначення різних станів снігу та льоду. Дослідник Клеметті Няккялаярві з Університету Оулу впевнений, що традиційні знання саамів про сніг — це ключовий чинник для розуміння майбутніх кліматичних змін в Арктиці. Але сама Арктика тепер нагрівається вчетверо швидше за середньосвітовий показник, і традиційне знання починає втрачати актуальність, оскільки сніг стає непередбачуваним.

Арктика як поле бою

Арктика перетворюється на одну з найгарячіших геополітичних точок планети. Регіон містить, за оцінками, 13% світових запасів нафти й 30% нерозвіданого газу — більше, ніж усі відомі поклади Саудівської Аравії.

Росія контролює понад 53% арктичного узбережжя й оперує найбільшим у світі флотом криголамів, включно з ядерними, що забезпечують цілорічну навігацію Північним морським шляхом. Путін неодноразово заявляв, що «майбутнє Росії — в Арктиці», й ці слова підкріплено діями: відновленням радянських військових баз, розгортанням радарних систем, нарощуванням підводного флоту.

Але війна проти України послабила російські позиції в Арктиці. «Елітну» 80-ту арктичну мотострілецьку бригаду, створену спеціально для захисту арктичного узбережжя та супроводу суден Північним морським шляхом, кинули на фронт в Україні, де вона зазнала серйозних втрат. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО кардинально змінив баланс сил у високих широтах — тепер сім із восьми арктичних держав є членами Альянсу. Росія опинилася в опозиції одна проти всіх, і ця вразливість робить її непередбачуваною.

Тим часом російські дрони регулярно тестують повітряний простір скандинавських країн, GPS-глушіння паралізує цивільну авіацію над кордонами Норвегії та Фінляндії, а рибальські судна й танкери «тіньового флоту» картографують підводну інфраструктуру. В лютому НАТО оф