«Це завжди був чотиритижневий процес. Ми вважали, що це триватиме приблизно чотири тижні. Це завжди був процес на чотири тижні, тому, незважаючи на всю її силу — а це велика країна, — це триватиме чотири тижні або менше», — у своїй характерній манері оцінив Дональд Трамп ймовірну тривалість військових дій проти Ірану в інтерв’ю 1 березня. Судячи з інтенсивності взаємних атак, наразі немає жодних реальних підстав вважати, що до кінця поточного — четвертого тижня з початку бойових дій варто очікувати завершення операції. Мабуть, констатація того, що ситуація пішла не за планом, вже не виглядає передчасною.
Останнім часом з’являється все більше інформації, яка проливає світло на міркування Вашингтона й Тель-Авіва, що визначали їхню стратегію. Згідно з розслідуванням The New York Times, союзники сподівалися, що початок атаки на Ісламську республіку та ліквідація її керівництва викличе повстання в країні. Гадаю, немає потреби пояснювати, чому ця ідея з самого початку була нереалістичною, — достатньо зазначити, що вона не спрацювала. Проте, якщо вірити цьому повідомленню, стає зрозумілою помилковість мого припущення, що американці принаймні заздалегідь мали на увазі або вже почали попередні переговори з окремими представниками іранської еліти, які мали перехопити кермо управління країною й надалі задовольнити побажання Вашингтона. Схоже, ставка робилася на те, що нові договіроздатні лідери ще тільки мали з’явитися на передній план після фізичного знищення перших осіб і гіпотетичної зміни режиму.
Однак на практиці транзит влади в країні контролюють найрадикальніші елементи, які не готові до жодних поступок. Це яскраво продемонструвала історія з ультиматумом Трампа. Нагадаю: минулої суботи американський президент пригрозив Ісламській республіці знищити електростанції, якщо Ормузьку протоку не буде розблоковано протягом двох діб. Корпус вартових Ісламської революції (КВІР) у відповідь оприлюднив список цілей у країнах регіону, які можуть бути атаковані з боку Ірану, якщо Трамп виконає свою погрозу. Окрім об’єктів енергетичної інфраструктури, в переліку були опріснювальні станції, від роботи яких повністю або значною мірою залежить постачання питної води мільйонів жителів арабських монархій Перської затоки. На спробу американців натиснути ще сильніше КВІР відповів декларацією про готовність до ще нищівнішого протистояння.
Як відомо, у понеділок Трамп «здав назад» і «відклав» на п’ять днів удари по електростанціях і енергетичній інфраструктурі Ірану. Своє рішення він обґрунтував «гарними та продуктивними» переговорами, що нібито відбулися протягом попередніх двох днів. Американський президент анонсував їх продовження на цьому тижні.
Офіційний Тегеран зі свого боку спростував повідомлення про переговори, змусивши спостерігачів губитися у здогадах, з ким саме в керівництві Ісламської республіки контактував Білий дім, якщо такі контакти взагалі мали місце. Деякі експерти припустили, що йдеться про Мохаммада-Багера Галібафа, спікера Меджлісу. Згідно з «витоками» в медіа з посиланням на анонімні джерела в американському керівництві, Білий дім розглядає його як можливого нового лідера Ірану. Сам Галібаф, однак, спростував контакти з американцями. У публічному просторі останніми днями він відомий зовсім не закликами до миру, а навпаки — гучними погрозами.
Можна, звісно, припустити, що американський президент у своєму повідомленні взагалі не мав на увазі нічого конкретного, як зазвичай напускаючи туману, аби приховати свої плани після того, як його ультиматум було відкинуто. Привертає увагу те, що погрозами сторони обмінялися на початку вікенду, а допис Трампа про переговори з’явився в його акаунті у соцмережі Truth Social перед самим початком робочого тижня — тобто до відкриття торгів на біржах. Це змусило спостерігачів припустити, що американський президент насамперед прагнув заспокоїти ринки — і певною мірою йому це вдалося. Пізніше, в інтерв’ю CNN, Трамп добалакався до того, що «вже незабаром» відкриє Ормузьку протоку й далі сам її контролюватиме «разом із аятолою — хоч би хто був цим аятолою…». Такі заяви просто неможливо сприймати серйозно.
Хоч би хто був іранським переговірником, зміст пропозицій американської сторони, нібито переданих через пакистанських посередників, у ніч на середу було оприлюднено в пресі. 15 пунктів мирного плану передбачають відмову Ірану від ядерної програми та передачу залишків високозбагаченого урану, припинення фінансування проксі-сил у регіоні та забезпечення вільного судноплавства через Ормузьку протоку. Питання про обмеження ракетних озброєнь запропоновано відкласти. Натомість американці обіцяють зняти всі санкції, включно з накладеними через Раду безпеки ООН, і надати допомогу в розвитку цивільної ядерної енергетики. Неназвані іранські представники зі свого боку нібито висувають як умову для припинення бойових дій закриття американських баз у регіоні та виплату компенсацій. Можливість обмежити ракетну програму відкидають, однак питання про долю запасів високозбагаченого урану в пропозиціях Ісламської республіки залишається без відповіді.
Найімовірніше, і Трамп у своїх заявах мав на увазі контакти, які міністри закордонних справ Туреччини, Єгипту та Пакистану мали у вихідні з іранським колегою Аббасом Аракчі та спецпосланцем Трампа Стівом Віткоффом. Журналісти кількох видань, включно з Axios і Politico, стверджують, що нині обговорюється можливість провести наприкінці тижня в Ісламабаді зустріч іранських і американських переговірників.
Пакистан останніми днями дійсно активізував дипломатичні зусилля. У понеділок прем’єр-міністр країни Шехбаз Шаріф провів переговори з іранським президентом Масудом Пезешкіаном, а де-факто лідер країни, головнокомандувач збройних сил фельдмаршал Асім Мунір — із Дональдом Трампом. Повідомляли також, що іранський урядовий літак вирушав напередодні до Ісламабада. Якщо це справді так, можливо, на борту був Аббас Аракчі. Ізраїльське видання Ynet навіть стверджувало, що він мав телефонну розмову з Віткоффом і нібито передав сигнал про конструктивну позицію нового рахбара Моджтаби Хаменеї. З огляду на те, що від початку війни міністр закордонних справ навряд чи мав шанс «отримати благословення», як він нібито висловився, від Верховного керівника, важко робити будь-які висновки з таких повідомлень.
У те, що Сполучені Штати зацікавлені знайти вихід зі стратегічного глухого кута, куди загнала їх логіка протистояння, легко можна повірити. Також очевидно, що країни регіону готові докласти всіх зусиль, аби цей Армагеддон якнайшвидше закінчився. А ось те, що Тегеран має причини шукати миру — сумнівно. Нині складається враження, що командири КВІР, які керують Ісламською республікою, впевнені: час працює на них.
Утім, чутки про переговори можуть бути й прикриттям для підготовки американської операції, покликаної переломити хід бойових дій. Принаймні на тлі дипломатичної активності США стягують до регіону сили, які можуть бути призначені для обмеженої сухопутної операції. Навряд чи йдеться про спроби взяти під контроль узбережжя Ормузької протоки. Це занадто складна й витратна операція, яка вимагала б значних ресурсів і часу й однаково не змогла б гарантувати безпеку судноплавства, оскільки КВІР зберігав би можливість обстрілювати кораблі на відстані. Білий дім радше націлився на захоплення острова Харг, де зосереджено майже всі нафтоналивні потужності Ісламської республіки. Із суто військового погляду, це завдання значно простіше. Якщо це справді так, імовірно, Вашингтон сподівається примусити Тегеран до угоди з позиції сили. Щодо реалістичності цього плану є сумніви.
Наразі на демонстрацію Америкою та Ізраїлем готовності посилити військовий тиск на Тегеран останній рішуче відповідає підвищенням ставок. Окрім атак на арабські монархії Перської затоки, які можуть, без перебільшення, спричинити масштабну гуманітарну катастрофу та завдати непоправної шкоди енергетичній інфраструктурі, в іранських «яструбів» є й інші, ще не використані козирі. До протистояння поки не підключилися єменські хусити. Якщо почнеться сухопутна операція, вони можуть не лише перекрити Червоне море, а отже, й Суецький канал, посиливши тиск на світову економіку, а й атакувати інфраструктуру Саудівської Аравії, яка дає змогу відвантажувати певну кількість нафти в обхід Перської затоки.
Розпочати війну завжди простіше, ніж закінчити. Ймовірно, Білий дім був би радий згорнути операцію, зберігши обличчя. Проте не схоже, що нове керівництво Ісламської республіки готове піти йому назустріч у цьому питанні. Контролюючи Ормузьку протоку, Тегеран знайшов точку опори, яка дає йому змогу якщо не перевернути, то неабияк розхитати ситуацію, і явно не збирається так просто випускати з рук цього потужного важеля.