Конфлікт між США та Ізраїлем проти Ірану: хто насправді здобув перемогу та які наслідки це матиме для глобальної спільноти.

Автор В’ячеслав Ліхачов член Експертної ради Центру громадянських свобод

Оголошення про перемогу кожної зі сторін після завершення бойових дій не є чимось незвичайним. Той же Іран у червні минулого року після дванадцяти днів війни також стверджував про повний розгром «сіоністського агресора». Проте минулого року сторонньому спостерігачеві був очевидний реальний баланс сил. Ісламська республіка втратила можливість наблизитися до створення ядерної зброї в найближчій перспективі, не кажучи вже про серйозне ураження систем ППО та знищення значної кількості високопосадовців. У відповідь було символічно обстріляно порожню американську базу, а в Ізраїлі зруйновано кілька житлових будинків.

Сьогодні ситуація не така очевидна. Результати війни мають різні виміри. У військовому аспекті Іран явно зазнав поразки. Вбито все вище керівництво, завдано величезної шкоди оборонному потенціалу, військово-промисловому комплексу та інфраструктурі. Літаки противника почувалися в іранському повітрі абсолютно вільно. Незважаючи на кілька досить відчутних ударів по американських базах у регіоні, які призвели до знищення дорогого обладнання, серйозної загрози для американців ці удари не становили. Ще більше це стосується Ізраїлю. Усі загиблі внаслідок іранських обстрілів були цивільними особами. Було уражено кілька другорядних військових і військово-промислових об’єктів, але реальні результати суттєво відрізняються від переможних реляцій пропагандистів Ісламської республіки, які в захваті повідомляють про стертий з лиця землі Тель-Авів.

Історія порятунку пілотів збитого винищувача свідчить про те, що іранські збройні сили не змогли контролювати ситуацію навіть на власній території. Американці за підтримки Ізраїлю провели зразкову операцію. Нічого подібного до провалу 1980 року, про який згадували скептично налаштовані аналітики. Проте справді складних завдань, таких як захоплення острова Харг або встановлення контролю над Ормузькою протокою, Вашингтон перед собою не ставив. Очевидно, що спроба реалізації таких сценаріїв призвела б до значно більшої кількості жертв серед американських військових — і не факт, що була б успішною.

Незважаючи на низьку ефективність у військовому протистоянні (про інші аспекти йтиметься нижче), іранські збройні сили продемонстрували вражаючу стійкість. Незалежно від того, яка частка знищених пускових установок і ракетних складів порівняно з довоєнними запасами, з першого до останнього дня війни Іран зберігав можливість продовжувати обстріли. Ймовірно, підтримувати таку інтенсивність бойових дій Ісламська республіка могла б ще місяцями. Як наслідок, у Тегерані виникло відчуття, що час працює на них. Тиск союзників, економічні наслідки та непопулярність війни в американському суспільстві впливали на адміністрацію Білого дому ефективніше, ніж незначні іранські контратаки на американські військові об’єкти. У підсумку Вашингтон виглядав як сторона, яка була б рада першою припинити цей жах. Багаторазове перенесення Дональдом Трампом термінів виконання ультиматуму лише підсилює це враження. Іран не поступився ні в чому — принаймні згідно з позицією, яку озвучують публічно. Єдиним кроком Тегерана назустріч Білому дому була згода на переговори. Дональду Трампу для припинення вогню цього виявилося достатньо. Слабкий привід для реляцій про «всепереможну перемогу», особливо після оголошення про намір «знищити цивілізацію».

Це не те, про що ми домовлялися! — Трамп знову погрожує Ірану

Спроби американського президента подати війну та її результати як черговий власний успіх виглядають непереконливо. Про досягнення якихось цілей можна вже й не згадувати — зокрема через невиразність і неконкретність формулювання цих цілей раніше. Трамп проявив себе як імпульсивний, ненадійний лідер, готовий без чіткого плану підставляти під удар союзників і завдавати величезної шкоди всім навколо. Можна сказати — вкотре, але цього разу градус безвідповідальності просто зашкалював.

Тому в політичному сенсі, напевно, перевага «за очками» на боці Ісламської республіки. Режим не лише вистояв. Він навіть зміцнів, незважаючи на фізичне знищення ключових лідерів. Колективне керівництво вищих офіцерів Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), яке прикривається картонним зображенням формального рахбара Моджтаби Хаменеї, зосередило у своїх руках владу. Ні розколу в елітах, ні масових протестів, ні повстань у містах, населених етнічними та релігійними меншинами, не відбулося — не кажучи вже про зміну режиму. Конкуренти КВІР — від обраного президента до клерикалів, від ветеранів ісламської революції до бюрократів — були відсторонені від процесу ухвалення рішень. Будь-яке можливе невдоволення тепер придушуватимуть без жодних сантиментів.

Керівництво Ізраїлю, напевно, також може записати результат війни на свою користь. Для єврейської держави це був ще один раунд війни, яка триває з 7 жовтня 2023 року — і цей раунд, здається, завершився на користь Армії оборони Ізраїлю. Її участь в операції була більш вагомою та рішучою, ніж американська. Ізраїль скористався американською допомогою, щоб максимально ослабити потенційну спроможність Ірану завдавати шкоди єврейській державі. В принципі, результат усіх успішних для Ізраїлю війн, починаючи з Війни за незалежність, саме в цьому й полягав. Тель-Авів, звісно, хотів би й далі завдавати ударів по Хезболлі. Проте якщо США наполегливо попросять згорнути бойові дії й у Лівані, Ізраїль буде готовий задовольнитися досягнутим.

Арабські монархії Перської затоки також постраждали від конфлікту. Їхня інфраструктура виявилася вразливою. Союз із Америкою, що забезпечував безпеку, перетворився на чинник ризику. Регіон тепер матиме справу з ще більш радикальним і мілітаризованим новим керівництвом Ісламської республіки, яке відчуло, що може диктувати умови всім навколо. Ще довго замість чемпіонатів із футболу та горизонтальних хмарочосів у пустелі країни регіону будуть змушені вкладати величезні кошти в будівництво альтернативних Перській затоці шляхів транспортування нафти та газу, а також зміцнювати й модернізувати свої збройні сили. Україна завдяки проактивній позиції має шанс стати вигодоотримувачем нових близькосхідних перегонів озброєнь. Проте потенціал військово-технічного співробітництва з арабськими нафтовими монархіями ще потрібно буде реалізувати.

В економічному плані від війни програли практично всі — окрім Росії. Шкода, завдана Ірану, величезна. Ізраїль і США також, звісно, зазнали значних витрат. Всі країни регіону серйозно постраждали. За авантюризм Трампа розплачується, без перебільшення, весь світ — і платитиме ще довго. Можливо, головним підсумком війни стало встановлення іранського контролю над Ормузькою протокою. Тегеран від неї тепер не відмовиться. З екстраординарної асиметричної реакції на агресію він перетворюється на інструмент постійного політичного тиску, шантажу та збагачення. Навіть якщо формально новий режим проходження суден через протоку зведеться до збору одного долара за барель нафти, очевидно, що світові ціни не повернуться до довоєнного рівня не лише через цей долар, а й через відчуття постійної штучної загрози стабільності ринку. Ніхто не готовий сьогодні намагатися розблокувати Ормузьку протоку силою. Жодна коаліція на чолі з Великою Британією чи Францією не розпочне через неї нову велику війну.

У перспективі жадібність тегеранських рекетирів може призвести до перегляду всього світового режиму морської торгівлі. Наприклад, Малаккська протока, що з’єднує Тихий та Індійський океани, формально перебуває в такому ж становищі, що й Ормузька протока — її вузькі ділянки повністю розташовані в смузі територіальних вод Індонезії та Малайзії. Навряд чи, звісно, просто зараз усі почнуть наслідувати божевільних іранських фанатиків, але можна з тривогою констатувати, що міжнародне право та порядок, що ґрунтуються на правилах, і далі розхитуються. І це не обіцяє нічого доброго.