Конфлікт в Ірані – Сполучені Штати намагаються сформувати широку коаліцію для забезпечення стабільності в регіоні.

Автор Олексій Іжак завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД)

Якби США мали союзників в Ірані в тому форматі, в якому вони існували до приходу Трампа, то на даному етапі війни американці вже готувалися б до повернення додому з перемогою. Натомість у регіон вже вступала б міжнародна структура стабілізації та відновлення за участю ООН — з перехідною адміністрацією та системою правосуддя, місіями з підтримання миру, гуманітарними організаціями, міжнародними донорами. Так було раніше: коли військовий результат, досягнутий США на чолі коаліції, ставав незворотним, Рада Безпеки ООН затверджувала правила нового життя й легалізовувала міжнародну присутність, а дружня до США невоєнна коаліція брала на себе наслідки війни та відповідальність за відновлення. Роль Європи була суттєвою на етапі військових дій та визначальною на етапі повоєнного відновлення.

Наступна війна в Перській затоці могла б вписатися в відпрацьовану логіку союзної взаємодії. Проте цього не сталося: спочатку — через відмову США, тепер — через відмову традиційних союзників. Можливо, вже настав час знову зібрати пазл коаліційної перемоги.

Союз двох із половиною у пошуках широкої коаліції

Війна в Ірані відкриває можливість краще зрозуміти, що сьогодні означають союзники для Сполучених Штатів. Можна спостерігати військовий компонент, геополітичне партнерство та політичну сумісність, які раніше мали спільний знаменник у стійкій групі країн, що вважалися союзниками США та формували те, що часто називали «інтересами Заходу». Наразі таких інтересів не існує. В Ірані є американська коаліція, що складається з двох із половиною країн, без перспектив дружнього повоєнного відновлення за участю Європи та Японії, хоча, можливо, за участю країн Перської затоки.

Гірше за Чорнобиль: Удар по АЕС в Ірані накриє радіацією всю Перську затоку — Bloomberg

На даний момент Сполучені Штати ведуть війну проти Ірану спільно з Ізраїлем за підтримки Великої Британії, яка, зокрема, допомагає створити міжнародну коаліцію для відкриття Ормузької протоки. Проте міжнародних проєктів повоєнного устрою Ірану не існує. Китай і РФ через ООН намагаються не допустити капітуляції Ірану, зокрема просуваючи припинення вогню й пом’якшення мандата на відкриття Ормузької протоки. Це може бути в інтересах США, але це роблять не їхні союзники, й ціна сприяння може бути надвисокою.

Після воєнної перемоги США й Ізраїлю над Іраном, яка може бути ближчою, ніж здається, проглядається перспектива продовжувати повоєнну ситуацію в тому ж складі двох із половиною. Інакше Іран знову опиниться в обіймах Китаю за російського сприяння. І це знецінить всі американські витрати на війну.

Як було раніше. Під час першої в новітній історії війни в Перській затоці 1990–1991 років, що полягала у звільненні Кувейту від іракської окупації, після успішної фази військової операції під проводом США на рівні ООН було встановлено режим припинення вогню, запроваджено прикордонний моніторинг і механізм міжнародної відповідальності Іраку. США зберегли роль силового лідера й оператора негайної стабілізації, Кувейт відновлював власне державне управління та інфраструктуру, Японія стала головним невоєнним спонсором, направивши, окрім фінансування, ще й мінні тральщики, а Велика Британія, Франція, Бельгія, Італія, Німеччина, Нідерланди та Саудівська Аравія взяли на себе розмінування й відновлення безпеки навігації. У другій війні в Перській затоці 2003 року з повалення режиму в Іраку США та Велика Британія швидко виграли воєнну фазу, а далі Рада Безпеки ООН визнала їх окупаційними державами й визначила міжнародну роль у відновленні та розбудові. Союзники взяли на себе частину стабілізації на місцях, фінансування відбудови та підготовку нових сил безпеки.

На Балканах трансатлантична логіка врегулювання проявилася ще чіткіше. У Боснії і Герцеговині після Дейтонських угод 1995 року американський силовий компонент було вбудовано в ширшу міжнародну систему, в якій взаємодіяли ООН, НАТО і ЄС. Дуже схожою була схема в Косові до та після Кумановської угоди 1999 року.

У Сомалі після американської військової місії 1992–1993 років кризу було переведено у формат стабілізаційної місії ООН. На Гаїті 1994 року багатонаціональні сили під проводом США створили умови для міжнародної поліції та стабілізаційних механізмів.

В Афганістані після повалення режиму Талібану 2001 року ця сама схема виявилася набагато складнішою й зрештою зламалася, але починалося все за знайомим сценарієм: після активної воєнної фази відбулася Боннська конференція, Рада Безпеки ООН створила політико-правову основу, НАТО розгорнуло колективні сили ISAF, а ЄС, Японія та Саудівська Аравія долучилися до фінансування відновлення.

На Далекому Сході також не все вкладалося в західну коаліційну модель. Камбоджа стала прикладом величезної міжнародної місії, яка, втім, виросла не з американської воєнної перемоги, а з політичного врегулювання під егідою ООН. Події в Індонезії 1965 року взагалі належали до іншого типу втручання — опосередкованого геополітичного впливу через проксі, без інституціоналізованої американської коаліції та міжнародної стабілізаційної машини.

Ця схема ніколи не була універсальною. У західній півкулі США часто брали на себе більшу частину відповідальності: Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, пізніше — Панама. Проте й тут Вашингтон часто прагнув принаймні фасадної присутності міжнародних організацій.

Однак скрізь США мали опції: рухатись, розраховуючи на власні сили, чи залучати коаліцію. Поточна війна в Перській затоці — можливо, перша в новітній історії, коли опції для США дуже обмежені. Китай отримав шанс скористатися цим, запропонувавши США допомогу там, де вони вже хотіли б, але не можуть її отримати від союзників.

Індивідуальні американські союзи

Американське бачення союзів формувалося десятиліттями після Другої світової війни і, як видно з практики колективних дій, включало як воєнний, так і ширший геополітичний складник. Із приходом Трампа до влади в США загальна логіка не зникла, проте втратила політкоректність, без якої накопичені проблеми почали загострюватися на різних рівнях союзних комунікацій.

Стратегія національної безпеки США від листопада 2025 року називає широку мережу союзів одним із головних наявних засобів американської сили, але стверджує, що союзники й партнери занадто довго перекладали витрати на власну оборону на Сполучені Штати. Указ президента США від 6 лютого 2026 року про Стратегію передачі озброєнь «Америка передусім» встановлює, що пріоритет у відносинах надається тим партнерам, які вже інвестують у самооборону й мають критично важливу роль або географію для реалізації американської Стратегії національної безпеки, а самі продажі озброєнь мають працювати на реіндустріалізацію США.

25-та поправка чи імпічмент: у США заговорили про усунення Трампа

Проблема в тому, як порахувати внески й прибутки в усьому комплексі союзних відносин — від купівлі озброєнь до геополітичної взаємодії. Тут у США очевидні провали. Відмова від політесу мала підштовхнути союзників до більшої спільної ролі, але коли Сполучені Штати справді почали діяти, виявилося, що без спільних інтересів і узгоджених дій союзи не просто деградують, а розриваються відцентровими силами й на суто військовому, й на ширшому геополітичному рівні.

Воєнний вимір союзів США добре ілюструється географією. Дослідницька служба Конгресу США регулярно публікує дослідження стану військових баз і установ. За найсвіжішими оприлюдненими даними від 2024 року, Сполучені Штати мають щонайменше 128 закордонних баз і військових об’єктів доступу мінімум у 51 країні, з них 68 постійних баз і 60 інших військових об’єктів. Найбільший масив припадає на Індо-Тихоокеанський регіон: 24 постійні бази й 20 інших об’єктів доступу з 81 тисячею американських військовослужбовців, зокрема 54 774 у Японії і 24 234 у Південній Кореї. У Європі США мають 31 постійну базу й 19 інших військових об’єктів із 67,2 тисячі військовослужбовців. На Близькому Сході — вісім постійних баз і 11 інших об’єктів доступу з 5,4 тисячі американських військовослужбовців. Окрім цих постійно розміщених військ, станом на 2024 рік США мали за кордоном значну кількість військ на ротаційній основі або тимчасових завданнях, зокрема близько 3,8 тисячі у Йорданії і 2,3 тисячі у Саудівській Аравії. В Африці розгорнуто дві постійні бази й сім інших об’єктів доступу, в Центральній і Південній Америці та Карибському басейні — три постійні бази й три інші об’єкти.

Ця система військової присутності підтримується угодами про статус військ та про доступ. Ці угоди як такі не є договорами про взаємну оборону, але створюють правові умови для ширшого безпекового механізму. Таких угод із різними країнами і в межах альянсів у США понад сотню.

Формально у Сполучених Штатів є шість чинних договірних систем взаємної або колективної оборони: Північноатлантичний договір, Міжамериканський договір про взаємну допомогу, АНЗЮС (пакт США, Австралії та Нової Зеландії), а також двосторонні договори з Японією, Республікою Корея та Філіппінами. Північноатлантичний договір залишається головною багатосторонньою системою колективної оборони. Міжамериканський договір формально чинний, але його реальна політична та воєнна вага давно значно слабша; з нього в різний час вийшли Мексика, Нікарагуа, Болівія й Еквадор, Венесуела згодом повернулась, а Уругвай 2020 року відкликав повідомлення про денонсацію. АНЗЮС формально існує, але в практичному сенсі давно працює насамперед як зв’язка США й Австралії, бо з 1986 року американську безпекову гарантію для Нової Зеландії призупинено. Договори з Японією, Південною Кореєю та Філіппінами — це повноцінні двосторонні договори взаємної оборони.

Арабські держави Перської затоки посідають у системі партнерств США окреме місце. Йдеться не про класичні союзні договори зі спільною обороною, а про поєднання різних форматів безпекового зближення — статусу основного союзника США поза НАТО для частини країн, постійної військової присутності США, доступу до баз, продажів озброєнь, інвестицій і спільних регіональних інтересів. Зараз формальний статус основного союзника поза НАТО серед держав Затоки мають Бахрейн, Кувейт, Катар і Саудівська Аравія; Катар отримав його 2022 року, Саудівська Аравія — у січні 2026 року, водночас Об’єднані Арабські Емірати й Оман у цій категорії офіційно не значаться. Це не дорівнює оборонному союзу, але такої системи двосторонніх зв’язків і партнерств виявилося достатньо, щоб США у 1990–1991 роках вступили у війну з Іраком для звільнення Кувейту від окупації. На той момент Кувейт іще навіть не мав статусу основного союзника поза НАТО.

<img