Конфлікт з Іраном – який його вплив на держави Перської затоки.

Незважаючи на невдоволення, держави регіону потребують американських та ізраїльських технологій для забезпечення своєї оборони.

Протягом останнього місяця керівники країн Перської затоки були вражені масштабами та нахабством атак Ірану на таких посередників, як Катар і Оман, його ударами по фінансовому центру Дубая та готовністю зірвати процес зближення з Саудівською Аравією.

Однак держави Перської затоки також відчувають розчарування щодо США. У 2015 році, коли президент Барак Обама укладав ядерну угоду з Іраном, Вашингтон не провів з ними жодних серйозних консультацій. Цього року, знову ж таки, обговорення перед атакою на Іран були мінімальними.

Вони також обурені тим, що Ізраїль може остаточно мілітаризувати регіон у той час, коли країни Перської затоки відчайдушно потребують стабільності, необхідної для залучення іноземних інвестицій та внутрішньої стабільності, зазначає Джонатан Панікофф, директор Ініціативи з питань безпеки на Близькому Сході при Атлантичній раді, який працював у Національній раді з розвідки США з 2015 по 2020 рік.

Уряди країн Перської затоки можуть не дійти згоди щодо того, чи повинні США швидко завершити війну, чи продовжувати її доти, поки Іран більше не становитиме загрози, але всі вони, ймовірно, після конфлікту ще більше зміцнять свою оборону. Це пов’язано з тим, що вимальовується болісна стратегічна реальність.

Якими б злими й розчарованими вони не були, їхня безпека все ще залежить від партнерів, до яких вони відчувають неприязнь. Успіх Тегерана в ударах по цілях у Перській затоці може, насправді, стати каталізатором для більшості цих країн, щоб поглибити свої безпекові зв’язки між собою, зі США і, непомітно, з Ізраїлем.

Виробництво систем протиповітряної оборони у США є недостатнім, щоб задовольнити попит країн Перської затоки, але їхні системи залишаються найефективнішими. А потенціал передових ізраїльських досліджень і розробок перевищує те, що мають самі країни затоки.

ЄС може бути важливим партнером, але внутрішні розбіжності завжди обмежуватимуть його роль. Пакистан може виступати альтернативним постачальником озброєнь, але це створює проблеми сумісності та означає більшу залежність від Китаю.

“Туреччина може використати свої технології безпілотників, але самих дронів недостатньо. Україна може й надалі допомагати країнам затоки з можливостями протидії безпілотникам, але Київ також має забезпечувати власну оборону”, — додає Панікофф.

Закриття Ормузької протоки призвело до різкого скорочення потоків нафти, премії за ризик стрімко зростають, і країни Ради співробітництва держав Перської затоки (GCC) вже думають не про те, чи скоротиться їхній ВВП, а про те, наскільки саме він впаде. Країни затоки не можуть дозволити собі ще одну таку війну.

Ця реальність має спонукати їх після завершення війни переглянути підхід і створити більш потужну інтегровану регіональну систему оборони, яка спиратиметься на пов’язані між собою сенсори, системи перехоплення та скоординоване планування. У центрі цієї мережі будуть США, але вона також включатиме Ізраїль.

“Протягом багатьох років країни затоки обговорювали ширшу регіональну архітектуру безпеки, однак недовіра, різні уявлення про загрози, перевага двосторонніх угод і ідеологічні розбіжності роблять створення аналога НАТО в регіоні нереалістичним. Водночас тепер усі країни затоки усвідомлюють необхідність більш надійного захисту від майбутніх регіональних воєн”, — стверджує автор.

Ця війна підсилює ще одну неприємну істину для лідерів країн Перської затоки: коли ракети й дрони вражають їхню територію, Китаю ніде не видно. Пекін допоміг Саудівській Аравії розвинути власні балістичні ракетні можливості, але нічого не зробив, щоб підтримати оборону королівства під час цієї війни.

Китай і ОАЕ посилили оборонну співпрацю у 2024 році, але в умовах реального конфлікту Пекін відсутній. Позиція Китаю, що він не несе відповідальності за захист Перської затоки у війні, яку розпочали США та Ізраїль, навряд чи додає впевненості.

Стратегічні союзи можуть формуватися у мирні часи, але по-справжньому закріплюються в часи випробувань. Це усвідомлення матиме непропорційно великий вплив на майбутні розрахунки країн затоки.

Мета Ірану — затягнути війну, оскільки він упевнений, що зможе витримати більше втрат, ніж США, Ізраїль та країни Перської затоки. Він завдає ударів по економічній та торговельній інфраструктурі країн регіону, а також по морських шляхах, від яких залежить світ, щоб змусити президента США Дональда Трампа припинити війну.

“Це особливо болісно для країн Перської затоки, які прагнуть диверсифікувати економіку за допомогою туризму, штучного інтелекту, цифрових технологій та зеленої енергетики, але все ще значною мірою залежать від нафтових доходів, які наразі перебувають у заручниках у Ормузькій протоці”, — вважає Панікофф.

Власні інтереси в ім’я самозахисту зрештою підштовхнуть ці країни до більшої інтеграції. Ворожість до Ізраїлю глибоко вкорінена серед населення країн затоки, але координація, обмін розвідданими та співпраця вже відбуваються між Тель-Авівом і деякими державами затоки за лаштунками.

І хоча розчарування США як непередбачуваним і ненадійним партнером зберігатиметься, ця війна показує, що у вирішальні моменти США все ж з’являються. Дії Тегерана змушують країни Перської затоки зробити вибір: залишатися роз’єднаними й вразливими до майбутніх атак чи посилити оборонну співпрацю з Ізраїлем, США та між країнами затоки.

“Такий крок підірве майбутні спроби Ірану проєктувати силу в регіоні, незалежно від того, наскільки жорстким буде наступний режим”, — підсумував автор.

Нагадаємо, рада оборони Ірану пригрозила встановити морські міни та повністю перекрити Перську затоку, якщо буде атаковано узбережжя країни або її острови. У раді оборони Ірану додали, що “будь-яка спроба ворога атакувати узбережжя або острови Ірану призведе до мінування всіх шляхів доступу та комунікацій у Перській затоці різними морськими мінами”.