Криза безпеки в Європі – чому Європейський Союз втрачає можливість до спільного протистояння.

Автор Валерій Примост Письменник, історик, аналітик, автор методики аналізу ефективності держав через п’ять ієрархічних принципів «П’ять Принципів Ефективності»

Сучасна європейська дискусія щодо великої війни є інтелектуальною пасткою. Вона наполегливо зосереджується на помилковому, майже дитячому запитанні: чи буде війна? Правильне питання має звучати інакше: в який момент Європа остаточно втрачає здатність до колективного опору і що відбувається в наступну секунду?

Історія вчить нас, що цивілізації та системи безпеки не руйнуються в момент першого пострілу. Справжній крах відбувається набагато раніше, коли система безпеки втрачає довіру своїх учасників. Сьогодні Європа підійшла до цього критичного моменту небезпечно близько. На папері все виглядає бездоганно: штаб-квартири НАТО функціонують, статті угод залишаються юридично чинними, а з трибун лунають ритуальні заяви про непохитну підтримку. Але стратегічні системи існують лише доти, поки є віра в те, що в критичний момент правила будуть дотримані. Ця віра вже починає розмиватися.

Ми звикли сприймати Україну як фінальну битву за старий порядок. Проте насправді Україна є лише прологом. Будь-яке припинення війни, навіть без формальної угоди, означає лише одне: Росія вивільняє величезні ресурси — людей, техніку та стратегічну ініціативу. Ці ресурси не зникнуть безслідно. Їм потрібно буде знайти нове застосування. Європа стикається з найгіршою з можливих реальностей: вона не готова до великої війни і не здатна на консолідовану модель опору.

Ілюзія, яка ще тримається, або Чому папір більше не захищає

Головна трагедія поточного моменту полягає в тому, що стратегічні системи безпеки ніколи не існували на папері. Вони функціонують виключно в площині віри. Система стримування працює лише доти, поки агресор вірить у неминучість відплати, а учасники альянсу вірять у те, що в критичний момент правила будуть дотримані понад усе — понад національний егоїзм, понад економічну вигоду і, головне, понад страх.

Ця криза віри має цілком конкретне числове вираження. Соціологія є вироком для системи, яка звикла покладатися на угоди, але забула про людей. Найсвіжіші дані липневих опитувань 2025 року в Німеччині та Італії вражають своєю відвертістю: лише 16% громадян провідних економік ЄС беззастережно готові захищати свою землю зі зброєю в руках.

Поки Україна демонструвала 62% готовності, що є природним для нації у вогні, ядро Європейського Союзу фактично перебувало в стані термінального пацифізму. У Німеччині два роки тому лише 23% громадян були готові взяти до рук зброю. В Австрії цей показник падає до 20%, а в Італії — до катастрофічних 14%.

Слід також врахувати, що в таких опитуваннях респонденти намагаються виглядати краще і відповідають більш позитивно, тобто насправді відсоток готових воювати може бути нижчим.

Ця ерозія віри створює вакуум, який Росія моментально відчуває. Кремль воює не з танками НАТО, він воює з волею західної людини.

Технологічний аспект: кремнієва Ахіллесова п’ята

Сучасна європейська безпека — це не лише товщина броні танків Leopard чи кількість винищувачів у небі. У світі «Американського Технату» та глобальної «Чипової війни» безпека континенту зосереджується на кількох ключових технологічних хабах.

Головним із таких хабів є екосистема навколо компанії ASML у Нідерландах. Це єдине місце у світі, де виготовляються машини для фотолітографії у глибокому ультрафіолеті, без яких неможливе виробництво найсучасніших мікрочипів. Саме тут проходить справжня лінія фронту, про яку не пишуть у щоденних зведеннях.

Вразливість цих технологічних хабів автоматично перетворює Європу зі стратегічного центру на територію колосального ризику. Старий Світ сьогодні нагадує власника унікального скарбу, який не має ні власної охорони, ні навіть міцних дверей.

Німецький генерал: Путін готується до агресивної війни проти НАТО в Європі

Усе це робить європейську кризу надзвичайно вигідною для зовнішніх гравців, причому не лише для Росії. Мова йде про тих, хто хотів би бачити критичні технології майбутнього переміщеними у більш безпечні, з їхнього погляду, регіони — подалі від «лінії вогню» з РФ.

Якщо Східна Європа стає зоною нестабільності, а Західна — зоною страху, то капітал та інтелект починають шукати іншого притулку. Для США, які зараз активно будують суперчипові заводи в Аризоні (TSMC) та Огайо (Intel), європейський хаос може стати каталізатором великої евакуації технологій. Це логіка виживання: якщо систему неможливо захистити, її потрібно релокувати.

Таким чином, Європа опиняється в подвійній пастці. З одного боку, російський тиск, що випробовує на міцність фізичні кордони. З іншого — технологічна деградація, спровокована вимиванням критичних індустрій. У цій грі територія, яка не може гарантувати безпеку власним мізкам і кремнієвим цехам, неминуче перетворюється на об’єкт, а не суб’єкт історії.

Ми звикли думати про Варшавський договір як про блок, що спирався на ідеологію, але нова його версія може бути побудована на руїнах технологічного суверенітету Європи, яка просто не втримала ключів від свого майбутнього.

США та ілюзія гарантії: стратегічний відступ «Технату»

Для багатьох європейських столиць розрахунок на автоматичне втручання США у разі кризи досі залишається непорушною аксіомою, своєрідною релігійною догмою. Але реальність така, що стара Америка світового поліцейського стрімко трансформується в «Американський Технат».

Це держава нового типу, якою керують не ідеологи демократії, а прагматики з «пейпалівської мафії» та оточення Дональда Трампа. Для цієї нової еліти стратегічне невтручання в європейські справи — це не прояв слабкості чи ізоляціонізму. Це раціональний, холодний і в багатьох аспектах цинічний вибір.

У світі, де головна битва розгортається за штучний інтелект (AGI) і контроль над найпередовішою інфраструктурою напівпровідників, Україна та Східна Європа банально заважають США. Трамп і його команда дивляться на світ через призму транзакцій: якщо актив приносить лише збитки та ризики, його списують.

Розрахунок на те, що Вашингтон пожертвує своєю стабільністю заради захисту Нарви чи Жешува, більше не працює. В умовах транзакційної політики стратегічне невтручання стає інструментом керованого хаосу. США цілком можуть дозволити Європі зануритися в турбулентність, якщо це допоможе вирішити внутрішні американські завдання:

• релокація капіталу та критичних технологій (як ASML) до США;
• зосередження всіх ресурсів на протистоянні з Китаєм;
• використання Росії як тимчасового інструменту для стримування Пекіна (де Росія для США є важливою, а Україна — ні).

Це не означає прямого союзу Вашингтона з Москвою. Це означає пріоритет власних інтересів ціною хаосу в Європі. Коли Трамп говорить про зупинку війни, він має на увазі звільнити собі руки. Для Східної Європи це звучить як вирок: безпекова парасолька США стає платною, вибірковою і, зрештою, негарантованою. У світі, де Америка займається будівництвом власного майбутнього, європейські союзники ризикують перетворитися з партнерів на «пальне для керованої турбулентності».

Якщо колективний Захід більше не є монолітом, то Східна Європа залишається віч-на-віч із воєнною загрозою, якій США більше не приділятимуть уваги, бо це «нерентабельно». Це і є кінець епохи ілюзій.

Чотири обличчя катастрофи: сценарії поглинання

Східна Європа сьогодні — це головний тестовий полігон системи. Тиск на регіон не обов’язково має бути тотальним. Достатньо створити один «військовий факт», який неможливо скасувати без ризику ядерної ескалації, і механізм XXI століття — очікування слабкої реакції — зробить усе інше.

Коли колективна відповідь виявляється символічною, стається не військова, а психологічна поразка. Після цього еліти та бізнес починають діяти поодинці, шукаючи сепаратного миру з хижаком. Це і є точка неповернення.

Ось вам чотири конкретні сценарії цього процесу.

Сценарій 1. Заморозка в Україні = пряма експансія в Європу

Це найбільш імовірний сценарій за умови корейського варіанта або перемир’я. Росія вивільняє сотні тисяч обстріляних солдатів, а її ВПК і надалі працює на повну потужність, не відчуваючи тиску фронту.

Хід подій. Гібридна операція в Нарві чи Білостоку, створення локальних «народних республік» (за прикладом «ДНР/ЛНР»). Паралельно — диверсії проти технологічних вузлів (як-от ASML) та енергетичного сектору (пам’ятаєте блекаут в Іспанії та Португалії), низка терактів і спровокованих громадянських заворушень, щоб паралізувати волю ЄС.

Наслідок. НАТО відповідає символічно, боїться ескалації. Східна Європа де-факто переходить під контроль Москви: не прямо, а через прихід до влади на місцях проросійських політичних сил. Альянс зберігається на папері, але перестає бути фактором стримування.

Сценарій 2. Політична капітуляція без великої війни

Цей сценарій розгортається не в окопах, а в кабінетах Берліна та Парижа.

Хід подій. На виборах у ключових країнах ЄС перемагають партії компромісу. Вони блокують рішення НАТО, припиняють допомогу Україні та оголошують війну «не нашим конфліктом».

Наслідок. Окремі держави починають двосторонні переговори з Москвою. Виникає м’яка версія Варшавського договору — система лояльних режимів з обмеженим суверенітетом під ковпаком російського тиску.

Сценарій 3. Падіння України = відкладена експансія

Якщо ресурси України будуть вичерпані, а фронт обвалиться, Росія отримує не просто територію, а гігантський військовий ресурс.

Хід подій. Українська інфраструктура стає військовою базою РФ. Армія агресора посилюється трофейною технікою та мобілізаційним ресурсом з окупованих територій.

Наслідок. Європа стикається вже не з виснаженою Росією, а з переможцем, який відчув смак крові. Формування нового проросійського блоку стає лише питанням часу.

Сценарій 4. Колапс Росії: хаос замість безпеки

Заради об’єктивності розглянемо сценарій, у якому Росія не перемагає, а входить у фазу неконтрольованого розпаду, яким ніхто — ні Захід, ні Китай — не здатен керувати.

Хід подій. Розпад силових структур, мільйони біженців, кримінальний терор і ядерні ризики.

Наслідок. Європа отримує іншу форму катастрофи, до якої вона не готова: російська армія, російський кримінал, національні збройні формування (наприклад, із Північного Кавказу), перетворені на зграї бандитів і мародерів, шукатимуть беззахисні території зі здобиччю, і це точно буде не колишня Росія. Тобто російське вторгнення однаково відбудеться, просто в дещо іншому вигляді. І країнам Західної Європи доведеться закривати кордони зі Східною Європою, щоб захиститися від цього нашестя. Формується нова регіональна архітектура, але вже поза межами старих інститутів, які виявилися не готовими до такого масштабу викликів.

Наразі цей сценарій виглядає найменш імовірним. Передусім через те, що ніхто з головних акторів — ні Америка, ні Китай, ні Європа (кожен зі своїх власних причин) —