Кризові явища в геополітиці: чому концепції великих держав втрачають свою ефективність та яку роль відіграють Збройні сили України у спростуванні міфів про Російську Федерацію.

Автор Сергій Корсунський Надзвичайний і Повноважний Посол України

Після Другої світової війни жоден з військових конфліктів не завершився захопленням і контролем великих територій, як це було в колоніальні часи, якщо населення чинило опір. Єдине виняток — інтервенція Китаю в Тибет. Проте історичні паралелі не стримують диктаторів. Черговою спробою йти проти течії стало захоплення Криму, частини сходу України та масштабна агресія, що триває досі. У 2014 році, в 360-ту річницю Переяславської ради, після століть наполегливих спроб знищити українську ідентичність і історичну пам’ять народу, Росія вирішила продовжити деукраїнізацію України, яка в різних формах державного устрою існує на своїй землі значно довше, ніж божевільний сусід. Не вдалося раніше, не вдасться й зараз.

У номері провінційної газети штату Теннессі (США) від 11 жовтня 1981 року в статті, присвяченій підтримці сімей анонімних алкоголіків, згадувалися певні «12 кроків», які необхідно пройти жертві алкогольної залежності для одужання. Під час обговорення один з учасників зустрічі зауважив: «Божевілля — це робити одне й те саме знову і знову, сподіваючись на інший результат». Хоча ця фраза не належить Ейнштейну, як вважають деякі, вона має значно прозаїчніше походження. Однак у наш час вона цілком актуальна в контексті спроб повторити минулі помилки, сподіваючись на нову еру в сучасній геополітиці. Деякі лідери дійсно діють так, ніби під впливом сильних речовин, але самі не бажають ставати на шлях лікування.

Від авіаносців до алгоритмів: як змінюється поняття «величі» держав

Професор Брендан Сіммс, директор Центру геополітики Кембриджського університету та автор книги «Повернення великих держав», у свіжій статті для Foreign Affairs зазначає, що сьогодні у світі фактично існує лише чотири великі держави — це США, Китай, Росія та Велика Британія. Звісно, саме вони мають найбільший вплив на світові справи. Організація Global Fairpower, яка складає рейтинг армій світу, протягом усіх років війни ставить Росію на друге місце після США, незважаючи на практично щоденні докази помилковості цього твердження. Що ж, один із кроків анонімних алкоголіків до оздоровлення звучить так: «Ми прийшли до переконання, що тільки сила, могутніша за нас, може повернути нам розсудливість». Ми знаємо цю силу — це ЗСУ.

Спроби пояснити глобальні процеси взаємодією сильних держав і висловити співчуття долі середніх і менших тривають вже кілька століть. Ні провал «концерту Європи» після Наполеонівських війн, ні коротке існування Ліги націй після Першої світової, ні параліч нинішньої РБ ООН, ні навіть тихий відхід від справ «сімки», яка значною мірою перетворилася на «двійку», не змінили стандартного бачення геополітики як арени взаємодії «великих» за рахунок «середніх» і «малих». Існує легенда з 1960-х: коли перед матчем збірних Бразилії і СРСР радянський журналіст запитав Пеле про прогноз результату, той відповів: «Ви заб’єте, скільки зможете, а ми — скільки захочемо». Так і з «великими державами»: вони можуть на власний розсуд починати війни, ігнорувати рішення міжнародних судів і організацій, трактувати міжнародне право на свій лад, примушувати інших до певних рішень і не нести жодної відповідальності за свої дії. Водночас середні та менші мають шукати або прихистку в багатосторонніх альянсах, або асиметричних аргументів у відповідь. Якщо саме такий світ — майбутнє людства, то чим він кращий за технофашизм «Палантира» у виконанні Карпа й Тіля?

Насправді не все так безнадійно. Теорія демократичного миру стверджує, що демократії майже не ведуть війни одна з одною, а якщо беруть участь у конфліктах, то значно частіше здобувають перемогу. З 1815 року демократії перемогли у 76% війн, у яких брали участь, тоді як автократії були успішними лише у 47% випадків. Залишаються відкритими питання, чи завжди демократії ведуть справедливі війни, а автократії — несправедливі; що вважати перемогою і які критерії автократичності та демократичності варто застосовувати в аналізі. У наші дні це особливо яскраво проявляється на прикладі окремих держав — кандидатів у «великі» та їхньої взаємодії між собою. Якби геополітика була фізикою, все було б очевидно — позитивні і негативні заряди притягуються, а однакові відштовхуються. Ми є свідками того, що закони електрики у міжнародних відносинах не працюють: країни притягуються й відштовхуються часто в невизначеному порядку, більше того, вони вміють «переодягатися» у процесі взаємодії всупереч законам людським і природним.

Так само, як погляди Фукуями, Гантінгтона та Кіссінджера, теорія демократичного миру сьогодні не здатна пояснити суцільний хаос, що охопив людство. Водночас цікавим у практичному застосуванні виглядає бачення засновника японської школи політичного аналізу Косаки Масатаки, який стверджував, що держава складається з трьох систем — системи влади, системи інтересів і системи цінностей. Саме цей підхід дозволяє виявити справжні причини війни в умовах, коли навіть наші симпатики продовжують говорити про Україну як «буферну зону Росії» і втрату нею «стратегічної глибини» у процесі європейської інтеграції Києва. Насправді причинами є унікальний фашистський режим, що захопив владу в Росії, її спотворена система цінностей та інтереси корумпованих олігархічних кланів, які розповсюдили свої метастази по всьому світу.

Так само стають зрозумілими мотиви США й Китаю, які мають різні цінності, але дедалі більше схожі інтереси у майбутньому світовому порядку, і наближаються до гомотетії систем влади.

Відбувається фрагментація геополітики, локалізація безпеки та політичної взаємодії. Середні й малі держави дедалі наполегливіше шукають аргументи проти реальних і уявних зазіхань великих, навіть якщо досі залишаються у їхній політичній орбіті. «Великі й прекрасні» альянси поступаються меншим за розміром, але заснованим на правилі «тільки для запрошених» угрупованням, до яких беруть не лише за «цінності», а й за спроможність формулювати й відстоювати спільні інтереси. Раніше вважалося, що наближення до влади не кращих, а відданих, уперте небажання визнавати помилки й вести чесний діалог про це, примус до слідування певним ідеологічним і суспільним наративам є ознакою автократій. Нині з’ясовується, що і зразкові колись демократії демонструють аналогічні тенденції, і більшість виборців, хоч як дивно, їх підтримує. Ба більше, саме автократії виявили неабияку майстерність створювати умови для власної незамінності. Агресивні деспотії не мають прив’язки до виборів, які, якщо й відбуваються, завжди демонструють передбачуваний результат; здатні жорстко контролювати інформаційну сферу і тим самим унеможливлювати альтернативний дискурс; ухвалюють рішення швидше й ефективніше, навіть якщо вони ведуть країну до катастрофи. Складається враження, що настав час створювати «червону книгу» справжніх демократій і оберігати їх для майбутньої пересадки у сприятливий ґрунт.

Насправді є вагомий запобіжник для найгіршого сценарію. За вкрай рідкісним винятком (КНДР, Куба) диктатури не переживають своїх диктаторів, хіба що ті, які функціонують на сімейному підряді. Тобто в довгостроковій перспективі системи, засновані на справедливій конструкції влади, спільних цінностях та інтегрованих у міжнародний простір інтересах, мають значно кращі перспективи для виживання, ніж ті, що базуються на узурпації влади, пригніченні свободи й нехтуванні інтересами інших. Питання лише в чиннику часу.

Путіну доведеться обирати між війною та збереженням Росії — Волкер

Війна Росії проти України несподівано стала унікальним прикладом збройної агресії, що відбувається наче одночасно в минулому, теперішньому й майбутньому. Неприхований колоніалізм минулого став її причиною, а спроби досягти перемоги у традиційний спосіб і у найкоротші терміни відбувалися в теперішньому часі. Проте пошуки асиметричної відповіді та перехід війни на виснаження у війну дронів однозначно відкрили нову еру війн майбутнього. Ця трансформація завершиться інтеграцією технологій ШІ в автономні системи, які зможуть самостійно вирішувати завдання будь-якої складності, на великій відстані та з використанням мінімальних ресурсів. Стратегічна глибина втратить сенс, як і створення «буферних зон» і територій, а завдання захисту цивільної, промислової й економічної інфраструктури вимагатиме зовсім інших архітектурних і будівельних рішень.

Варто очікувати нової хвилі боротьби за енергетичні ресурси та воду, жорстких заходів із захисту даних. Дійде черга й до трансформації соціальних відносин, систем освіти й охорони здоров’я. Все це і є тією радикальною зміною світового порядку, паростки якої ми спостерігаємо сьогодні в усіх сферах життя. Сухостій для цієї пожежі збирали всім західним світом: коли не зрозуміли, що війна, холодна чи гаряча, — це форма існування Росії; коли загравали з Єльциним і благословляли Путіна; коли брехали про причини трагедії 11 вересня 2001 року і не зупинили агресії проти Грузії; коли мовчали або зв’язували нам руки 2014-го і тягнули до останнього після 24 лютого 2022 року.

Але загасити те, що підпалив Путін, підливаючи у полум’я керосин корупції, нездатності до професійних системних рішень, без дискусії навколо того, що нас об’єднує, неможливо. Успішні країни роблять усе, щоб досягати спільних цілей, неуспішні діють в інтересах окремих осіб і груп. Ціна вибору — майбутнє.