Марко Рубіо оголосив про завершення порядку, що базується на правилах, під час Мюнхенської конференції 2026.

Автор Олексій Іжак завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД)

Рік потому після мюнхенської промови Джей Ді Венса, яка стала сигналом до хаосу, цього року Марко Рубіо представив світу своє бачення нового порядку. Він охарактеризував концепцію порядку, заснованого на правилах, що реалізується в структурі ООН, як небезпечну ілюзію. Водночас Рубіо не закликав до знищення міжнародних інституцій, а акцентував на їх реформуванні та перебудові. У новій архітектурі правила залишаються, але підпорядковуються інтересам та спроможностям.

Порядок, що базується на правилах, не витримав конкуренції великих держав. Однак і порядок, заснований на силі, який існував протягом століть, вичерпав себе після двох світових воєн і появи ядерної зброї. Статут ООН забороняє продовжувати політику сили та її загрози, окрім випадків, коли це вирішується інституційно оформленою Радою Безпеки ООН. Сьогодні ми спостерігаємо новий етап віри в силу та скептицизму щодо інституцій. При цьому жодна країна — навіть США чи Китай — не здатна самостійно створити ані новий порядок, заснований на правилах, ані, за іронією долі, порядок, заснований на силі. Саме тому США запрошують Європу приєднатися до формування правил світу, заснованого на силі. Інакше це зробить Китай разом із Європою.

Це має важливі наслідки для умов припинення російської агресії проти України. Запит на деструкцію світового порядку з боку політичних сил, які нині формують стратегію США, багато років успішно використовувався РФ. Але цей запит вичерпався. Зараз, з завершенням руйнації попереднього світового порядку, заснованого на правилах, у США, схоже, виникла потреба у створенні нового, заснованого на силі. З цією метою Марко Рубіо відвідав Мюнхен і отримав оплески.

Від Венса до Рубіо — один Трамп

Марко Рубіо представив у Мюнхені картину світу, в якій порядок, заснований на правилах, більше не вважається ефективним, поступаючись системі національних інтересів, підкріплених силою, зокрема військовою. Він різко розкритикував ефективність Організації Об’єднаних Націй та, ширше, механізмів багатосторонньої дипломатії. Держсекретар стверджував, що ООН не змогла зупинити війну в Україні, не надала відповіді на кризу в Газі, не стримала ядерних амбіцій Ірану й не впоралася з загрозами з боку венесуельського режиму. Натомість, за його словами, результатом стали 14 авіабомб, скинутих бомбардувальниками B-2 на ядерні об’єкти Ірану, та операції американських сил спеціального призначення проти венесуельського кримінального угруповання при владі.

Водночас Рубіо зазначив, що Сполучені Штати не мають наміру демонтувати міжнародні інституції, але вважають їх такими, що потребують реформування за критерієм спроможності (якби тільки хтось знав, як це реалізувати). Не було зрозуміло, чи сприймають США Європейський Союз як неефективну міжнародну інституцію, що підлягає рішучій перебудові, чи як неефективну конфедерацію, що потребує рішучого посилення. Із посилу Венса рік тому випливало перше; тепер із посилу Рубіо — радше друге. Можливо, США більше не планують руйнувати Європейський Союз, тим більше з залученням РФ.

Рубіо підкреслив, що тільки США мають силу змусити Україну та Росію вести переговори про припинення війни

Держсекретар багато говорив про цивілізаційну спорідненість США та Європи. Новий порядок подається не як розрив із Заходом, а як його переосмислення. Європа має слідувати за США в новому будівництві або ж залишитися на узбіччі історії. Рубіо зазначив, що Сполучені Штати воліють діяти разом із союзниками, хоча й готові робити це самостійно. У тіні залишилося питання: чи не опиняться самі США на узбіччі історії, якщо будуватимуть свій новий світ без союзу з Європою?

Європейська автономія, але разом зі США

Мюнхен-2026 зафіксував зсув у тоні й амбіціях європейських лідерів. Фрідріх Мерц відкрив конференцію закликом «перемкнути ментальну передачу» й прямо пов’язав нову реальність безпеки з необхідністю посилити європейські спроможності. Він публічно підтвердив консультації з Емманюелем Макроном щодо європейського виміру ядерного стримування, підкресливши, що це відбувається в межах чинної архітектури НАТО, а не поза нею. Мерц також оголосив про намір зробити Бундесвер найсильнішою звичайною армією в Європі. Макрон у Мюнхені повторив свою тезу про те, що Європа має стати геополітичною силою у власному праві, здатною визначати власну безпекову архітектуру, й закликав до нарощування спроможностей без розриву із союзниками. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте зазначив, що в Альянсі ніхто не говорить про заміну американської ядерної парасолі — дискусія ведеться про посилення європейського внеску (але ж вона ведеться).

Урсула фон дер Ляєн у Мюнхені заявила, що оборонні витрати Європи протягом останніх років зросли приблизно на 80%, і окреслила плани мобілізувати на оборону до 800 млрд євро, зокрема через інструмент SAFE, з акцентом на протиповітряну та протиракетну оборону, дрони й військову мобільність. Вона закликала до більшої незалежності Європи в обороні, енергетиці, критичних сировинах та цифрових технологіях. Борис Пісторіус зауважив, що навіть США не можуть діяти самостійно у світі нової конкуренції великих держав, а отже, Європа має нарощувати відповідальність насамперед щодо здатності вести звичайну, неядерну війну.

Реалістичні опції щодо ядерної автономії Європи звужуються до трьох: поглиблення чинної системи спільної ядерної відповідальності НАТО з опорою на американську ядерну зброю; політично оформлене розширення французьких гарантій за участю партнерів; або ж довгострокова, наразі концептуальна модель більш інтегрованого європейського стримування. Усі вони впираються в матеріальну базу — системи раннього попередження, розвідку, протиракетну оборону, командні ланцюги, промисловість і довгострокову політичну довіру. Політичні коливання у Вашингтоні не означають браку технологій і ресурсів у США; симетрично наявність рішучості у частини європейських столиць не дорівнює готовій альтернативі американським можливостям.

Мюнхенські перспективи миру

Мюнхен-2026 аплодував системній критиці порядку, заснованого на правилах, коли її озвучив державний секретар США, — і це той самий сюжет, який роками звучав із вуст Лаврова й викликав у Європі радше іронію. Саме тут може бути відповідь на частину системних питань про майбутнє України в американському та європейському баченні.

Можна припустити, що в Кремлі ще багато років тому «почули дзвін» із Вашингтона — запит на руйнацію порядку, заснованого на правилах. Можливо, навіть не до кінця зрозуміли, про що той дзвін, — але використали його. Вчинивши агресію проти України, що демонстративно порушувала всі правила, Кремль міг сподіватися, що це сподобається у Вашингтоні. Можливо, це і є те, що в РФ розуміють під «духом Анкориджа». З боку Росії це була смілива геополітична операція, але вона себе вичерпала. Послуги з деструкції світу США вже не потрібні. Вони самі зруйнували старий порядок — і Рубіо в цьому фактично підтвердив. Тепер США потрібні партнери для будівництва нового. І тут навряд чи потенційні партнери, які доводять свою цінність агресією проти України, можуть вразити Вашингтон. США це вже не потрібно, навіть якщо колись здавалося протилежним. Європі це не було потрібно ніколи.

Рубіо пояснив, чому Трамп накинувся на Європу

Мюнхен-2026 зафіксував формулу: поки Україна стримує РФ, Європа перебуває у відносній безпеці. Це зовсім не про готовність жертвувати Україною, а радше констатація того, що боротьба України за свою свободу відповідає інтересам Європи, і європейці готові до масштабної допомоги. Але постає питання: чи готові США та Європа докласти максимальних зусиль для вичерпання ресурсів російської агресії, навіть з огляду на ризики такого вичерпання для стабільності РФ? Для США вибір полягає в тому, чи й далі змушувати Україну до капітуляції «в дусі Анкориджа» — у російській інтерпретації — і тим самим дати РФ ресурс для повномасштабної атаки на Європу, чи сприяти інтеграції України в Європу в інтересах європейської оборони від РФ.

Шальки терезів, здається, нарешті схиляються до другого варіанта, зокрема через вичерпання запиту на деструкцію світового порядку з боку США. Та чи готова Європа бачити Україну не лише буфером, який, воюючи за власну свободу, водночас захищає і її, а своєю інтегральною частиною? Наразі це питання залишається дискусійним.