«Він не уявляв, що йому доведеться цілувати мене в дупу. Він справді не вірив… Він вважав, що я буду черговим американським президентом-невдахою, за якого країна опиниться в кризі. Але тепер він змушений бути зі мною ввічливим. Скажіть йому, що краще зі мною не конфліктувати. Він повинен бути чемним». Ці надзвичайно грубі навіть для Дональда Трампа публічні коментарі на адресу принца-наступника Королівства Саудівська Аравія (КСА) Мухаммеда бін Салмана привернули увагу аналітиків до сучасного етапу американо-саудівських відносин, змушуючи задуматися: що це означає? Просто ще одне невдале самопохвалювання схильного до нарцисизму американського президента чи ознака проблем у стратегічному альянсі? Недавній візит Володимира Зеленського на Близький Схід робить актуальним для України розуміння відносин між Вашингтоном і Ер-Ріядом.
Саудівська Аравія є основним політичним партнером США на Близькому Сході. Незважаючи на певні тертя, що виникали у відносинах між країнами та їхніми лідерами раніше, з початку своєї другої каденції Дональд Трамп наполегливо створював враження, що стратегічне партнерство досягає нового рівня. Війна з Іраном, однак, стала перевіркою відносин на міцність, а її наслідки можуть призвести до переформатування конфігурації регіональних альянсів. Чого варто очікувати світу й Україні від цієї динаміки?
Союз «нафта в обмін на безпеку»
Щоб правильно зрозуміти нинішній етап американо-саудівських відносин, доцільно згадати про їхнє становлення. Вони не завжди були безхмарними. Проте досвід попередніх криз може підказати їхню подальшу динаміку.
Партнерство США й КСА має коріння, що сягає кінця Другої світової війни. Вашингтон зблизився з королівством, оскільки прагнув мати власного «контрагента» у стратегічному регіоні, де ще домінував британський вплив. У 1943 році у Філадельфії з американського срібла карбували саудівські ріали. У 1945 році король Абдул-Азіз ібн Сауд зустрічався з Франкліном Рузвельтом, а наступного року відкрилася американська військово-повітряна база Дахран. США активно інвестували у видобувну галузь та інфраструктуру королівства. Звісно, передусім американський інтерес полягав у доступі до нафти. У період Холодної війни саудівська монархія виявилася природним союзником проти амбітного нового арабського націоналізму, який тяжів до Радянського Союзу.
Одночасне зміцнення американо-ізраїльського альянсу стало випробуванням для партнерства з КСА. У жовтні 1973 року арабські країни — експортери нафти ввели ембарго на постачання до США та інших держав — союзників «сіоністів» після перемоги Ізраїлю у війні Судного дня. Ціни зросли вчетверо. Водночас було скорочено видобуток. Саме ця криза призвела до різкого зростання впливу Радянського Союзу на західну, передусім європейську, економіку. За деякими оцінками, саме потік нафтодоларів в обмін на енергоресурси дозволив комуністичному експерименту, який розвалювався через тотальну неефективність усіх галузей «народного господарства», протривати років на десять довше. Ця історична паралель, звісно, передусім спадає на думку в контексті обговорення середньо- й довгострокового впливу кризи в Перській затоці на російську економіку.
Однак Саудівська Аравія прагнула вплинути на зовнішню політику Сполучених Штатів, а не розривати з ними відносини. У геополітичному контексті тієї доби це означало б переорієнтуватися на СРСР, що було б для королівства безумством. Ер-Ріяд усвідомив ступінь свого впливу, а Вашингтон, хоч би яким болісним було це усвідомлення, — свою вразливість.
Подальший розвиток геополітичної ситуації в регіоні лише зміцнив альянс. Після Ісламської революції в Ірані КСА ще більше потребувала гарантій безпеки. Причому йшлося не лише про суперництво з Тегераном за вплив в ісламському світі, а й про виклик з боку власних релігійних радикалів, які надихнулися іранським прикладом. Можна згадати про захоплення 1979 року Великої мечеті аль-Харам у Мецці озброєними фанатиками, які серед іншого вимагали припинити продаж нафти США та видворити іноземних радників. Штурм святині призвів до загибелі сотень людей, а королівський дім усвідомив потенційну силу мобілізованого релігійного почуття. Радянська інтервенція в Афганістан, що почалася того ж року, дала саудівським спецслужбам можливість «каналізувати» молодих радикалів на джихад за кордон, що згодом, як ми знаємо, також призвело до певних ускладнень.
Взаємовигідний союз «нафта в обмін на безпеку» ще більше зміцнився в 1990–1991 роках, коли Саддам Хусейн продемонстрував уразливість заможних арабських монархій Перської затоки, які не подбали про створення власних боєздатних армій. Сполучені Штати стали зовнішнім гарантом їхньої незалежності, очоливши зразкову операцію з припинення збройної агресії. Однак посилення американської військової присутності прискорило внутрішню радикалізацію ісламістських елементів, які шукали нових ворогів після втечі радянської армії з Афганістану.
Теракти 11 вересня призвели до кризи довіри між Вашингтоном і Ер-Ріядом. Американці підозрювали, що саудівські спецслужби потурають поширенню підбурливої пропаганди й недостатньо перешкоджають екстремістській активності, якщо вона спрямована на зовнішній світ. Королівський дім був змушений посилити контроль над діяльністю численних релігійних благодійних фондів, а співпраця у сфері безпеки лише посилилася.
Протягом останніх десятиліть під впливом сланцевої революції в технології видобутку викопних вуглеводнів залежність США від близькосхідної нафти відійшла в минуле. Однак альянс зберігся. Ер-Ріяд залишається ключовим гравцем на глобальному енергетичному ринку, що, як і раніше, є критично важливим для Вашингтона. Америка фізично не потребує постачання, однак і далі залежить від цін, які визначаються світовим балансом.
Тривожні сигнали
Багатство арабських монархій зробило їх привабливими партнерами в найрізноманітніших сферах економіки. Тепер уже вони інвестували в американські підприємства. Дональд Трамп, який завжди надавав пріоритет економічним відносинам, доклав чимало зусиль, аби вивести відносини із Саудівською Аравією на новий рівень. Обидві свої каденції він починав із поїздок на Близький Схід. Можна припустити, що, крім прагматичних міркувань, емоційно він отримував величезне задоволення від атмосфери розкоші, лестощів і подарунків, яку для нього майстерно створювали.
Під час своєї першої каденції Трамп відверто підтримував Мухаммада бін Салмана, якого підозрювали в причетності до вбивства опозиційного журналіста-емігранта Джамаля Хашоггі. Коментар Трампа з цього приводу: «Цей світ — дуже небезпечне місце» надовго став квінтесенцією його цинічного ставлення до міжнародної політики. На відміну від нього, Джо Байден публічно поклав відповідальність за вбивство Хашоггі на аравійського принца-наступника. Не варто дивуватися, що лідеру демократів не вдалося порозумітись із Ер-Ріядом. Це дало змогу Дональду Трампу розпочати свою другу каденцію «на контрасті». Зокрема він відмовився від вимоги до КСА визнати Ізраїль, що раніше було умовою для стратегічних американо-саудівських угод в оборонній і енергетичній сферах.
Однак настільки близькій серцю Дональда Трампа ідеї «заробляти разом» стала на заваді війна проти Ірану, яку він сам і розпочав. Причиною атаки іранських дронів і ракет на арабські монархії Перської затоки були насамперед непередбачувані й не узгоджені заздалегідь із партнерами дії Білого дому. Американські військові бази, покликані гарантувати безпеку арабських союзників, стали формальним приводом для іранських обстрілів. Тим часом господар Овального кабінету, схоже, насолоджується ситуацією, в якій відчуває залежність партнерів. Йому явно подобається думка, що тільки від американського постачання залежить, чи зможуть союзники захистити себе.
Певні тривожні сигнали свідчать про потенційні проблеми в перспективі американо-саудівського альянсу. Ер-Ріяд так само, як і деякі інші арабські країни регіону, активно цікавиться українськими технологіями і вочевидь хотів би диверсифікувати джерела засобів для ефективної самооборони. Від підписаних минулого тижня угод з Україною до втрати Сполученими Штатами ексклюзивного статусу провайдера безпеки, звісно, величезна дистанція. Та навряд чи у Вашингтоні в захваті від активності Володимира Зеленського в регіоні.
Інтерес до технологій інших країн сам по собі не в змозі похитнути американо-саудівський союз. Екскурс в історію переконливо свідчить, що відносини цих країн переживали й серйозніші випробування. Не варто очікувати від дому Саудів і різкої емоційної реакції на нетактовне просторікування Трампа. Принаймні в арабських медіа, що орієнтуються на КСА, промову американського президента або проігнорували, або акцентували увагу на інших висловлюваннях, де він хвалив принца-наступника. Це, напевно, публічний сигнал про те, що Ер-Ріяд не схильний роздмухувати скандал.
Водночас у стратегічній перспективі багато чого залежатиме від подальшого розвитку війни з Іраном та її наслідків. Подейкують, що непублічно Саудівська Аравія разом із Об’єднаними Арабськими Еміратами лобіює продовження військової операції для завдання максимальної шкоди військовому потенціалу Ісламської республіки. Якщо Трамп дослухається до тих, хто, навпаки, радить припинити бойові дії якнайшвидше, і просто залишить своїх регіональних союзників розгрібати наслідки війни, довіра до Вашингтона буде підірвана. Якщо США й американська армія припинять бути гарантами безпеки союзників, стратегічне партнерство із Саудівською Аравією втратить підґрунтя.