Розпочався другий місяць американо-ізраїльської «спеціальної військової операції» проти Ірану. Місячний термін, на відміну від «трьох днів», — це період, що дозволяє зробити невтішний висновок: бліцкриг зазнав невдачі. Режим в Ірані, незважаючи на його ослаблення, демонструє свою стійкість і здатність адаптуватися до умов тривалої війни на виснаження. Більше того, діючи в деяких аспектах асиметрично, а в інших — дзеркально, він перетворив регіональну війну в Затоці на конфлікт глобального масштабу. Ця стаття не має на меті охопити всі аспекти війни в Затоці. Автори прагнуть заглибитися в різні економічні виміри, стан і потенційні наслідки, які загрожують світові після того, як Трамп і Нетаньягу відкрили скриньку Пандори в Затоці.
2026 vs 1973
Арабське нафтове ембарго проти Заходу, яке було оголошено 20 жовтня 1973 року через підтримку Ізраїлю, призвело до майже чотирикратного зростання цін на нафту, що викликало глобальну економічну кризу та тривалу перебудову економіки в напрямку ощадливого використання енергоресурсів. Це, в свою чергу, призвело до тривалого періоду низьких цін на нафту (1985–1999 роки).
Якщо взяти початок нинішньої кризи в Перській затоці за дату початку американо-ізраїльської війни проти Ірану 28 лютого 2026 року, то можна помітити цікаву календарну симетрію між цими двома датами відносно 1 січня 2000 року. Обидві дати майже однаково віддалені на 26 з невеликим років від новорічного дня. У днях це виглядає ще більш вражаюче: 9569 : 9556, тобто різниця лише в 13 днів.
Ми не маємо наміру шукати прихований сенс у цій симетрії, проте варто зазначити, що кризи зазвичай символізують завершення певних циклів розвитку та початок нових. Обидва розглянуті періоди 1973–2000 та 2000–2026 років містять по два менші періоди високих і низьких цін на нафту: 1973–1985 та 1985–1999, а також 2000–2014 та 2014–2026, відповідно.
Коли зараз точаться суперечки про те, як довго триватиме криза, викликана війною в Затоці, важливо задатися іншим питанням: чим стане ця війна — прискорювачем чи уповільнювачем переходу до нового циклу Кондратьєва? Війна може надати додатковий імпульс енергетичному переходу від викопних до відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), який розпочався з формування кліматичного дискурсу 1990-х років і прискорився на етапі зростання цін на нафту в нульових роках. Енергетичні переходи є тривалими інерційними процесами і не передбачають одномоментної заміни одного ресурсу іншим. Енергетичні кризи викликають глобальну економічну кризу, адже різке і тривале подорожчання енергії для всіх імпортозалежних економік означає інфляційний шок і падіння ВВП. Саме так сталося в 1973 році внаслідок арабського нафтового ембарго, викликаного арабо-ізраїльською війною Судного дня.
Можливі два основні варіанти. Перший — вуглеводні через високу ціну нададуть додатковий стимул розвитку ВДЕ, і частка відновлюваної енергетики в глобальному енергобалансі й надалі зростатиме, а викопних джерел — скорочуватиметься. Враховуючи, що понад 53–54% світового попиту на нафту забезпечує сектор транспорту (автомобільний, авіація, судноплавство), можна з упевненістю стверджувати, що тривалий період високих цін на нафту означатиме додатковий імпульс для масштабування технологій електротранспорту і зменшення частки споживання нафти в глобальному енергоміксі.
Другий варіант — навпаки, нетривалий період реваншу вуглеводнів — своєрідний контрнаступ проти дорогої енергії ВДЕ, коли нафта, досягнувши цінових висот, згодом обвалиться, як це сталося в середині 1980-х, і викопні джерела енергії на короткий час збережуть свою частку в енергетичному міксі. Наприклад, Японія цими днями відкриває давно закриті вугільні електростанції, очікуючи загострення енергетичної кризи, Італія готова перезапустити вугільні ТЕС у разі енергокризи, Румунія та Польща переглядають плани відмови від вугільної генерації!
Проте в будь-якому випадку, схоже, що попереду серйозна мультикриза, не лише військово-політична, викликана війною в Затоці, але й економічна. Тим більше що Перська затока, на відміну від її ролі виключно нафтового хабу планети 53 роки тому, зараз є мультимодальним хабом.
Третя війна в Затоці
Розглядаючи воєнно-політичну ситуацію, можна зазначити, що нинішній виток конфлікту на Близькому Сході виглядає як продовження низки геополітичних процесів, пусковим імпульсом яких стала операція «Буря в пустелі» коаліційних сил на чолі зі США з мандатом ООН 1991 року, спрямована на звільнення Кувейту від іракської окупації. Вона відома як Перша війна в Перській затоці, за якою наступного десятиліття послідувала Друга війна в Затоці, метою якої було усунення агресивного режиму в Іраку. Саме тому сьогоднішнє американо-ізраїльсько-іранське протистояння описується як Третя війна в Перській затоці. З цього ракурсу нинішня ескалація — не ізольований епізод, а частина більш тривалого стратегічного циклу. По суті, США сьогодні мають на меті скоригувати непередбачені свого часу геополітичні наслідки Першої і Другої війн у Затоці — обмежити здатність агресивної сили домінувати в регіональній геополітичній системі. У 1990-х і 2000-х це був Ірак часів Саддама Хусейна, зараз — Іран часів правління аятол, який є значно більш небезпечним з огляду на створені ним мережі проксі, ракетну та ядерну програми й незмінну мету знищити Ізраїль. Але нинішній Іран — не Ірак і не Афганістан, де США не тільки не досягли поставлених початкових цілей, а й зазнали фіаско. Перська затока зараз не та, що була навіть на початку ХХІ століття.
Вода
Коли звертаємо погляд на Затоку, то передусім слід звернути увагу не на проблему нафти та газу, а на проблему водних ресурсів у широкому контексті. Усе, чого досягли арабські монархії Затоки, — це, звісно, завдяки нафті та газу, але тримається все це на воді. Опріснена вода зробила аравійські пустелі Руб-ель-Халі та Нефуд придатними для життя. Тому на першому місці вразливостей регіону — водна вразливість країн Затоки. Критично важливі системи водопостачання — в зоні воєнної уваги Ірану. Опріснювальні установки забезпечують приблизно від половини до майже 90% національних запасів води в окремих країнах Перської затоки. Стратегічне значення опріснення було описане в оцінці ЦРУ ще 2010 року, де зазначено, що порушення роботи систем опріснення в Перській затоці «може мати серйозніші наслідки, ніж втрата будь-якої іншої галузі чи товару». У цьому ж архівному стратегічному аналізі, який не втратив своєї актуальності і сьогодні, зауважувалося, що у разі масштабного пошкодження або знищення опріснювальних установок наслідки можуть бути значно серйознішими, ніж втрати в енергетичному чи промисловому секторі, аж до гуманітарної катастрофи чи економічного паралічу, а також наголошувалося на важливості створення стратегічних резервів води.
Важливо, що хоча країни Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) збудували значні виробничі потужності з опріснення морської води, вони здебільшого не створили стратегічних запасів на випадок збоїв у постачанні. Наприклад, ОАЕ 2017 року оприлюднили свою Стратегію водної безпеки до 2036 року, спрямовану на підвищення ефективності використання води та збільшення національних запасів води. Але реалізація ініціативи мала би забезпечити до 2036 року запаси води лише на два дні національного попиту за нормальних умов, а на випадок надзвичайної ситуації — на строк до 16–45 днів. Саудівська Аравія також створила стратегічні резервуари, що забезпечують лише скромні запаси води, при цьому Бахрейн, Кувейт і Катар не мають достатніх потужностей для зберігання, щоб компенсувати значні збої в постачанні. Такі великі міста, як Абу-Дабі, Дубай, Доха, Ель-Кувейт та Джидда, зараз майже повністю залежать від виробництва та постачання опрісненої води.
2023 року в державах РСАДПЗ налічувалося приблизно 815 опріснювальних заводів, що становило близько 31% світових потужностей з опріснення.
Не все гаразд з водою і в Ірані. Внутрішня ситуація до початку війни характеризувалася як водне банкрутство. Після п’яти років екстремальної посухи рівень води в основних водосховищах країни впав до критичної позначки 10%, а уряд серйозно розглядав план евакуації Тегерана. Політика безконтрольного будівництва дамб і виснаження підземних вод призвела до просідання ґрунту в столиці на 300 мм на рік, що загрожує стійкості всієї міської інфраструктури. Китай став для Ірану єдиним джерелом технологій і капіталу для реалізації масштабних проєктів з перекидання води. Проєкт 800-кілометрового трубопроводу від Оманської затоки до Ісфахана, представлений президентом Масудом Пезешкіаном у грудні 2025 року, став «стратегічною лінією життя» для іранської промисловості, зокрема для металургійного гіганта Mobarakeh Steel.
Опріснення — це енергоємний процес, близько 3/4 опріснювальних установок у країнах РСАДПЗ є інтегрованими з енергетичними та водопостачальними комплексами. Таким чином, виробництво прісної води цими установками може бути перервано не лише через високоточні удари по опріснювальних установках. Якщо відбудуться іранські удари по енергогенерації, то вони автоматично позначаться на системах опріснення води. Очевидно, що після «необачних заяв» Трампа щодо ударів по е