Британська політика демонструє велику революційну тенденцію: ось уже рік найпопулярнішою політичною силою в країні є «Реформи» (Reform UK) — праворадикальна популістська партія, заснована всього сім років тому. З квітня минулого року її рейтинг стабільно коливається в межах 25–30%, що забезпечує їй значний відрив від конкурентів. Але безпрецедентним є не лише рівень підтримки: ліберальні демократи, «вічно третя» партія повоєнної Британії, неодноразово досягали показників у 30 і навіть 35% підтримки, залишаючись на такому рівні протягом кількох років. Кардинальна відмінність нинішньої ситуації полягає в тому, що з початку минулого століття рейтинг завжди очолювала одна з двох основних партій країни — консерватори або лейбористи. У найкращі часи ліберальні демократи могли конкурувати за друге місце з однією з двох провідних партій, але лідерство однієї з них завжди було беззаперечним.
А тепер керівні лейбористи та консерватори, які є нинішньою офіційною опозицією, разом не отримали підтримки навіть половини потенційних виборців. Власне, навіть разом із ліберальними демократами трійка традиційних партій ледь перевищує 50%. Останніми місяцями лейбористам і консерваторам не вдається зайняти навіть друге місце: на ньому дедалі частіше опиняються «Зелені», ще одна популістська партія, цього разу з лівого флангу британської політики.
Занепад «старих» партій у Європі — це не нова тенденція. У деяких країнах, як-от в Італії чи Франції, такі партії зникли з політичної арени. В інших, як у Німеччині, вони втратили домінуючі позиції в національній політиці. Чи свідчать зміни в політичних уподобаннях британців про те, що й тут традиційні політичні сили відходять у минуле?
З одного боку, Британія все ще залишається одним із останніх острівців стабільності. Не в останню чергу завдяки виборчій системі: до парламенту всі депутати обираються за мажоритарною системою, а для перемоги достатньо отримати більше голосів, ніж конкуренти (часто переможець отримує явно менше половини голосів виборців). За таких умов велике значення має звичка виборців (частіше голосують за чинного депутата) та особистість кандидата (традиційним партіям легше залучити популярного політика, адже шанси пройти до парламенту від консерваторів або лейбористів значно вищі, ніж у конкурентів). Загальнонаціональна популярність партії не завжди перетворюється на результати на виборах.
Цей розклад регулярно підтверджують вибори. На останніх, що відбулися 2024 року, переможці-лейбористи отримали по країні 34% голосів виборців, але забрали 63% місць у Палаті громад. А «Реформи», які стали третіми з 14% голосів, у парламенті отримали менш як 1% місць. Якщо лейбористи отримали один депутатський мандат за кожні 18 тисяч голосів, а консерватори — за кожні 23,5 тисячі, то для «Реформ» прохідний поріг виявився більш як 800 тисяч голосів виборців за кожне місце. Тому навіть якщо вкрай низька популярність уряду Кіра Стармера змусить лейбористів піти на дострокові вибори, висока популярність «Реформ» не гарантує партії перемоги на них. Якщо ж лейбористський кабінет втримається до планових виборів улітку 2029 року, розклад сил ще не раз зміниться. Адже вже зараз частину підтримки виборців у Reform UK відбирає партія «Відновити Британію» Руперта Лоу, колишнього депутата парламенту від «Реформ».
Водночас не можна зводити безпрецедентне лідерство «Реформ» до випадкових коливань настроїв британського виборця. Тим більше не можна сприймати правих популістів як маргіналів, які прагнуть вигнати з країни мігрантів і тих, хто ностальгує за вікторіанською епохою. Сьогодні потенційний електорат «Реформ» — це не затяті расисти та реакціонери. Навпаки, за партію готові голосувати люди, які прагнуть гарантій безпеки, поваги до британських культурних традицій, фінансового добробуту та збереження довкілля. Популісти пропонують їм просту формулу: винні глобалізація та мігранти, якщо ми «повернемо Британії незалежність» в ухваленні рішень, «повернемо владу британцям» — все знову стане як раніше. Не дивно, що саме боротьба за вихід із Європейського Союзу зробила правих популістів популярними, а співзасновника «Реформ» Найджела Фараджа перетворила на політика національного масштабу.
Рецепти в програмах популістів також прості: закриємо кордони — й без мігрантів-злочинців на вулицях знову стане безпечно; підвищимо тарифи — й до країни повернуться робочі місця на заводах і фермах; відмовимося від європейських наддержавних інституцій — і наші податки витрачатимуться лише на потреби британців, а не Брюсселя. Так, ці рецепти не працюють у довгостроковій перспективі, але дозволяють заручитися підтримкою виборця й здобути владу. Прості популістські гасла періодично використовували й консерватори з лейбористами, нормалізуючи такий політичний порядок денний в очах масового виборця. Коли Борис Джонсон і його фракція в консервативній партії пробивали шлях до Брекзиту, опосередковано вони зміцнювали позиції правих популістів і готували нинішній успіх «Реформ». Адже якщо лідер найстаршої демократичної партії Британії з урядової трибуни використовує популістську риторику, суспільство не сприйматиме її як помилкову та деструктивну.
«Незалежність Британії», до якої закликають популісти, — це радше політика ізоляціонізму. Політика, яка вже впливає на Британію та Європу загалом. Праві популісти домагалися виходу з ЄС і закликали «зосередитися на внутрішніх проблемах країни й не втягуватися в конфлікти далеко від національних кордонів». Не відстають і ліві популісти: нещодавно британські «Зелені» закликали до виходу з ЄС і НАТО, і хоча останніми роками вони відмовилися від такої риторики, їхня програма глибокого реформування Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу може призвести лише до ослаблення ключових західних інституцій — і ослаблення Заходу загалом. Показовою є реакція «Реформ» на заклик Дональда Трампа до Британії допомогти в операції проти Ірану, зокрема відновити судноплавство в Ормузькій протоці. Фарадж виступив категорично проти такого кроку, назвавши його «участю в чужій війні». Фактично «Реформи» поставили під сумнів головний військовий союз країни — зі Сполученими Штатами — протиставивши британські інтереси американським.
Британія, ймовірно, — найяскравіший приклад руйнівного впливу популізму на безпеку та демократію в Європі. Століття британо-російського суперництва зробили Сполучене Королівство природним противником російської експансії: тут проросійські настрої слабші, ніж будь-де у Західній Європі, а підтримка України залишається найбільш явною та різноманітною протягом усіх років війни. Але зростання популярності популістів — і їхній політичний порядок денний — цю підтримку послаблює. Популісти прямо заперечують існування єдиного простору безпеки та демократії в Європі, натомість закликають будувати «фортецю Британію» на своїх національних кордонах. Популісти сумніваються в необхідності виділяти значні кошти на військову та гуманітарну допомогу Україні, вважаючи, що гроші можна витратити з більшою користю всередині країни.
Головна небезпека політичних популістів — не в тому, що вони тісно співпрацюють із російським режимом (серед популістів нової хвилі таких політиків небагато), а в тому, що їхній ізоляціонізм грає на руку всім автократіям у світі. Ефективно протистояти такій відкритій агресії, як російська проти України, або політичному тиску диктаторських режимів демократичні країни можуть лише об’єднавши зусилля. Ізоляціонізм — антитеза об’єднанню зусиль і пряме заперечення відповідальності демократій за мир і гарантії прав людини у всіх куточках планети. Популізм найчастіше — не пряме угодовство з агресором, а відмова від боротьби з ним. Такий підхід простіше «продати» виборцю, адже відкритої змови зі злом немає, але водночас руйнівний ефект цього підходу залишається величезним.