Військовослужбовці Північної Кореї, які беруть участь у конфлікті проти України, вперше пройшли маршем під час військового параду в Москві. Незважаючи на те, що Кім Чен Ин поки що не відвідав російську столицю, він активно використовує розгортання військ у Росії для зміцнення своєї влади всередині країни, формування надійної основи для військово-політичного співробітництва з РФ та підвищення міжнародного статусу Північної Кореї.
У квітні цього року в Пхеньяні відбулася урочиста церемонія відкриття «Меморіального музею звитяг у закордонній військовій операції», в якій взяли участь міністр оборони РФ Андрєй Бєлоусов та спікер Держдуми Вячеслав Володін. На меморіальній плиті з чорного мармуру вигравіювано 143 стрічки по вісім імен на кожній, що свідчить про офіційне визнання північнокорейською владою 1144 загиблих.
Оприлюднення даних про втрати (навіть якщо ці цифри є дещо заниженими в порівнянні з оцінками Національної розвідувальної служби РК, які свідчать про близько 2000 загиблих) режим трактує як частину «священної місії» та підтвердження абсолютної відданості наказу. Це використовується для внутрішньої легітимації рішень керівництва та обґрунтування готовності до подальшого розгортання військових підрозділів за межами країни в рамках співпраці з РФ.
Героїзація учасників військової операції за кордоном є складовою формування Кім Чен Ином власної історії успіху як лідера КНДР, що відрізняється від спадщини його батька та діда. Нещодавно оприлюднена південнокорейським Міністерством об’єднання оновлена Конституція КНДР, зміни до якої були ухвалені у березні 2026 року Верховними народними зборами КНДР, певним чином свідчить про інституціалізацію «нової епохи Кім Чен Ина» через підвищення його авторитету та реалізацію концепції «двох окремих держав» стосовно Південної Кореї.
В оновленій Конституції суттєво розширено повноваження та статус голови Державної ради – Кім Чен Ина. Тепер його офіційно визначено як главу держави, за яким закріплено право командування національними ядерними силами. Зміни до Конституції усунули всі, навіть номінальні, інституційні обмеження щодо влади Кім Чен Ина. Раніше очільником держави вважався голова президії Верховних народних зборів, який мав право відкликати голову Державної ради. Тепер цей формальний механізм стримувань і противаг скасовано, натомість Кім Чен Ин отримав право призначати голову Верховних народних зборів і прем’єр-міністра.
Одна з важливих змін стосується політики «мирного об’єднання» та «великої національної єдності» — від неї КНДР офіційно відмовилася. В оновленому тексті зазначено, що Північна Корея складається з територій, які «межують із КНР та РФ на півночі та з Республікою Корея на півдні, а також територіальних вод і повітряного простору, встановлених на цій основі», що фактично закріплює межі 1953 року, підконтрольні КНДР. Проте кордони окреслено без уточнення спірних районів, таких як Північна гранична лінія (ПЛЛ) — фактичного морського кордону в Жовтому морі, який Пхеньян не визнає.
Тепер Республіка Корея згадується як окрема держава й уперше під її офіційною назвою. Щоб зрозуміти глибину змін, варто зазначити, що понад 70 років на офіційному рівні весь Корейський півострів розглядався як територія КНДР, тимчасово окупована США та їхніми союзниками. Кім Чен Ин відмовився від ідеологічних рамок «мирного об’єднання», які встановили його дід і батько. Також з Конституції було вилучено більшість посилань на досягнення колишніх лідерів Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, зокрема їхні успіхи в соціалістичному будівництві, натомість детально викладено політику «народ понад усе», якої дотримується нинішній лідер. Таким чином, Кім Чен Ин позбавився морально застарілих елементів ідеології на користь відповідніших реаліям та його баченню управління державою.
У Південній Кореї уважно стежать за змінами на Півночі, намагаючись уловити сигнали щодо їхнього впливу на міжкорейські відносини. Конституція РК досі визначає возз’єднання як центральну політичну мету. І наразі всередині країни немає політичної та суспільної готовності вилучити це положення. Багато південнокорейців висловлюють неоднозначне ставлення до вартості та доцільності об’єднання, проте не готові повністю відмовитися від цієї ідеї. Адже протягом десятиліть мир на Корейському півострові розглядали крізь призму об’єднання. І це ускладнює здатність країни реагувати на зміни в нових обставинах.
Нинішній президент Лі Чже Мьон допустив обережне коригування усталеної політики, коли у відповідь на озвучену Кім Чен Ином модель «двох ворожих держав» запропонував «установити мирне співіснування та спільне процвітання на Корейському півострові» та пообіцяв не прагнути «будь-якої форми об’єднання шляхом поглинання».
У Сеулі позитивно сприйняли відсутність визначення РК як «ворожої держави» в оновленій Конституції всупереч раніше озвученим офіційним заявам Кім Чен Ина. Національне розвідувальне управління РК розцінило це як сигнал про намір Пхеньяна зберегти статус-кво та потенційну основу для можливого «мирного співіснування» між двома Кореями. Втім, багато експертів схиляються до думки, що це, навпаки, може бути кроком до ворожіших відносин, коли Північ намагається підкреслити небажання мати справу з Півднем, установлюючи режим «немирного існування».
На користь цього аргументу можуть свідчити як політичні, так і військові сигнали з боку КНДР. Кім Йо Чжон — впливова сестра північнокорейського лідера — неодноразово наголошувала (остання з її заяв прозвучала у квітні), що Південна Корея помилково очікує потепління відносин і що Пхеньян не розглядає нинішні умови як основу для відновлення діалогу. Водночас Кім Чен Ин днями оголосив про плани розгорнути до трьох батальйонів нових далекобійних артилерійських систем на кордоні з Півднем. Їхню дальність збільшено до 60 кілометрів, що створює серйозну загрозу як для Сеула з його 10 мільйонами населення, так і для ще 15 мільйонів жителів столичного регіону.
Останнім часом Кім Чен Ин активно зосереджений на системному посиленні військових спроможностей країни — від модернізації артилерії та бронетехніки до розширення військово-морської інфраструктури, що навряд чи свідчить про готовність до розрядки чи співіснування за моделлю «двох нормальних держав». Участь у російській агресії проти України та військовий союз із РФ надали Кім Чен Ину більше можливостей для зовнішньополітичного маневру та внутрішньої мобілізації, а відповідно й упевненості в просуванні власної форми «нормальності», далекої від деескалації та денуклеаризації.
Нинішня політика Трампа щодо Ірану з вимогами припинити ядерну програму, яка призвела до війни та вбивства лідерів, ще більше зміцнила переконання північнокорейського режиму в необхідності зберегти ядерну зброю як гарантію власного виживання. Це знайшло відображення в оновленій Конституції КНДР. У ній закріплено принцип, згідно з яким у разі загрози системі командування та управлінню ядерними силами внаслідок ворожого удару, включно з ризиком для вищого керівництва держави, зокрема лідера, має бути завдано автоматичного і негайного ядерного удару без додаткових погоджень.
Хоча Дональд Трамп і Кім Чен Ин надсилали сигнали про готовність до діалогу, без попередньої згоди США на визнання ядерного статусу КНДР немає реальних передумов для початку переговорів. За деякими оцінками, під час візиту до Пекіна Дональд Трамп спробує зрушити з місця північнокорейський трек, використовуючи вплив Китаю на Пхеньян. Водночас приклад звернення Лі Чже Мьона до Сі Цзіньпіна з проханням про посередництво показав обмежену готовність КНР діяти в цій ролі: Пекін фактично уникнув прямої відповіді й не взяв на себе жодних конкретних зобов’язань, обмежившись загальними закликами до стриманості. Це дає підстави вважати, що Китай і цього разу навряд чи погодиться на роль посередника в питанні, вирішення якого позбавлене перспектив.
Проблема Північної Кореї та питання денуклеаризації Корейського півострова традиційно розглядаються крізь призму регіональної безпеки Східної Азії. Однак нинішня динаміка демонструє обмеженість такого підходу, оскільки сучасні трансформації у внутрішній та зовнішній поведінці Пхеньяна багато в чому зумовлені його поглибленою військово-технічною взаємодією з РФ, що виходить за межі суто регіональної логіки безпеки. У цьому контексті зростання взаємообміну військовим досвідом між Москвою та Пхеньяном стає одним із важливих чинників, що не сприяє деескалації напруги на Корейському півострові й далі чинить військовий тиск на Україну.
Під час візиту до Пхеньяна міністр оборони РФ Андрєй Бєлоусов заявив про домовленість сторін підписати цього року план російсько-корейської військової співпраці на 2027–2031 роки, який має закріпити «стійку та системну» взаємодію між оборонними відомствами двох країн. У багатьох західних експертних колах цей крок оцінили як прагнення Москви заручитися підтримкою Пхеньяна для ведення тривалої війни проти України. Такі міркування певним чином відображають логіку нинішньої російсько-північнокорейської співпраці, спрямованої на підтримку російської агресії проти України.
Водночас вони є ілюстрацією подальшого ігнорування демократичним світом спільної загрози з боку РФ і КНДР, яка виходить за межі російсько-української війни й може впливати на формування складніших і менш передбачуваних сценаріїв застосування сили як у Європі, так і у Східній Азії. Тож на сьогодні будь-які спроби розв’язати проблему Північної Кореї у відриві від ширшого контексту російської агресії проти України та без урахування поглиблення їхнього військового альянсу фактично прирікають питання миру й денуклеаризації Корейського півострова на подальше безрезультатне ходіння по колу.