5 лютого 2026 року юридично завершилася дія Договору про стратегічні наступальні озброєння між США та Росією — СНО-3, відомого в американській термінології як New START. Цей документ був підписаний у квітні 2010 року президентами Бараком Обамою та Дмітрієм Мєдвєдєвим на термін десять років з можливістю одноразового п’ятирічного продовження. Саме цю опцію реалізувала у січні 2021 року адміністрація Джо Байдена — фактично перше важливе зовнішньополітичне рішення після інавгурації, ухвалене за кілька днів до завершення основного терміну дії договору. Дональд Трамп міг це зробити раніше, але затягував, вимагаючи натомість нового договору за участю Китаю.
Свої аргументи мали як Дональд Трамп, який спочатку не бажав продовження СНО-3, так і Джо Байден, який вважав це необхідним. Для команди Трампа важливим був фізичний аспект (що насправді обмежує договір), тоді як команда Байдена акцентувала на інституційних моментах (завдяки інструментам прозорості ризик випадкового швидкого застосування ставав повністю контрольованим). У 2023 році РФ відмовилася від інституційної прозорості, намагаючись тиснути на адміністрацію Байдена щодо постачання Україні озброєнь. У вересні минулого року Росія, вже не сподіваючись на укладення нового договору, запропонувала США добровільно дотримуватися лімітів СНО-3, за які вона фізично не може вийти. Але у Путіна не було шансів достукатися до Трампа в цьому питанні інакше, ніж заманивши Сі Цзіньпіна за ядерний стіл переговорів.
Американці не хочуть, росіяни не можуть
Якщо коротко підсумувати наслідки закінчення терміну СНО-3 для світу, то відповідь така: за базового сценарію — жодних. РФ не має військового, промислового та фінансового ресурсу, щоб вийти за ліміти. США цей ресурс мають, але не витрачатимуть зайвих коштів, якщо тільки Китай, намагаючись наздогнати їх у ядерній сфері й подолавши заради цього корупцію в оборонних закупівлях, не спробує утворити ядерний альянс із РФ. Тоді США змушені будуть застосувати, умовно кажучи, свій ядерний фонд страхування геополітичних ризиків і збільшити кількість готової до швидкого застосування ядерної зброї, одночасно посиливши протиракетну оборону на нових територіях, можливо — в Гренландії.
Спробуємо пояснити, чому РФ не може, а США можуть, але не бажають виходити за межі навіть мертвого СНО-3, і що таке ядерний фонд страхування геополітичних ризиків.
Після виключення України з ядерного балансу в межах укладеного 1991 року, напередодні путчу в СРСР, договору СНО-1 про кардинальне паритетне скорочення радянських і американських засобів доставки ядерної зброї РФ виявилася нездатною фізично витягувати навіть кардинально зменшені ліміти. Це стало зрозуміло ще у 1990-х роках і було одним із визначальних чинників для укладання СНО-2 і СНО-3.
США робили все можливе, щоб Україна спочатку залишалася у радянському ядерному рівнянні заради СНО-1 (його підписання в Москві й промова Джорджа Буша в Києві — частини однієї історичної події), а коли це стало неминучим — дати РФ шанс на ексклюзивний ракетно-ядерний паритет зі США.
Тут ми підходимо до утворення того, що можна назвати американським ядерним фондом страхування геополітичних ризиків. У США він має таку ж назву, як фінансові інструменти страхування капіталів — hedge.
Усі великі угоди про контроль і скорочення ядерних озброєнь, починаючи з ОСО-1 1972 року, продовжуючи ОСО-2 1979 року, ДРСМД 1987 року, СНО-1 1991 року, СНО-2 1992 року і, нарешті, СНО-3 2010 року, обмежують не самі ядерні боєголовки та бомби, а засоби їх доставки — з огляду на те, що саме так, по-перше, легше рахувати й контролювати, а по-друге, ядерна зброя без засобів доставки — як Цар-гармата в Москві: багато важить, але не стріляє.
Якщо грубо, СНО-3 дозволяв утримувати у високій бойовій готовності засоби доставки для чверті світового ядерного арсеналу (близько трьох тисяч боєзарядів разом у США й РФ із близько 12 тисяч загалом у світі). Поза межами договору у Великої Британії та Франції залишалися носії ще приблизно для 5% світового ядерного арсеналу. Арсенали Китаю, Індії, Пакистану, Ізраїлю та КНДР не розгорнуті: боєголовки та бомби не перебувають на засобах доставки або поруч із ними у стані високої готовності, хоча відповідні системи в цих країнах є пропорційно кількості ядерної зброї (в РФ, нагадаємо, більшість ядерного арсеналу немає чим доставляти до цілі).
РФ, як і США, із приблизно 4,5 тисячі ядерних боєзарядів може застосувати лише близько 1,5 тисячі, для яких є засоби доставки. Решту носіїв знищено й немає потенціалу для їх відтворення після розпаду СРСР і виходу України з пострадянського ядерного рівняння. З таких стартових позицій РФ розпочала широкомасштабну війну проти України 2022 року, яка лише збільшила російський дефіцит засобів доставки. Вони не мають жодних імунітетів, коли використовуються у звичайній війні з неядерною державою. Там у російських носіїв ядерної зброї така ж доля, як і у російської штурмової та інфільтраційної піхоти. Стратегічні бомбардувальники зношуються і знищуються «Павутиною». Оперативні ракети потребують для виробництва тих самих цехів, що виробляють міжконтинентальні балістичні ракети для суші та моря.
У США — ті самі близько 4,5 тисячі ядерних боєзарядів, але, крім 1,5 тисячі, які перебувають на засобах доставки за СНО-3, є ще приблизно 200 розгорнутих нестратегічних бомб для авіації поза межами договору, зокрема близько 100 — в Європі, а також координація з розгорнутими ядерними силами Великої Британії та Франції, також поза межами договору.
Але, крім усього цього, ті ядерні боєголовки та бомби США, які знімали із засобів доставки й відправляли до централізованих сховищ, значною мірою можна повернути. Знищення засобів доставки після розпаду Радянського Союзу стосувалося лише РФ — США ліквідовували тільки застаріле, справне ж просто розвантажували, щоб дати іншій стороні відчуття паритету. Вашингтон може швидко наростити розгорнуту частину свого ядерного арсеналу принаймні вдвічі — з 1,5 до 3 тисяч, хоча це й вимагатиме додаткових фінансів і зусиль.
Це і є hedge. У США він є, у РФ — немає, бо немає засобів доставки. Коли Барак Обама 2010 року уклав СНО-3 з Мєдвєдєвим, він, по-перше, зафіксував це (що було й необов’язковим, адже це фізичний, а не юридичний факт), по-друге, підтримав взаємну прозорість ядерних арсеналів. Цю прозорість у вигляді обміну інформацією, інспекцій і повідомлень про зміну статусу ядерних сил було разом із ретельно зваженими й узгодженими фізичними параметрами ядерних сил вбудовано в корпус документів СНО-1 обсягом приблизно півтори тисячі сторінок, успадковано СНО-2 (фактично коротким протоколом до СНО-1 зі зниженими лімітами) й у скороченому та спрощеному вигляді відтворено в СНО-3.
Щоби зрозуміти масштаб прозорості: протягом повного виконання СНО-3 сторони надсилали одна одній у середньому по кілька повідомлень на день про зміни статусу ядерних сил, охоплених договором. Перша адміністрація Трампа вважала це недостатнім резоном, аби брати на себе симетричні зобов’язання. Для адміністрації Байдена це було вкрай важливим. Друга адміністрація Трампа знову вважає це недоцільним.
Саме в цю точку СНО-3 — прозорість — била РФ своїм ядерним шантажем. 2023 року вона призупинила дію договору саме щодо процедур прозорості. У 2023–2024 роках Росія проводила багатоетапні, але фізично не підтверджені навчання нестратегічних ядерних сил, у 2024–2026 роках запускала по Україні яскраві в польоті квазістратегічні «орєшніки» сумнівної ефективності. Все це мало продемонструвати США, що РФ начебто має багато засобів доставки, зокрема поза межами СНО-3, і якщо Вашингтон не припинить допомоги Україні й не укладе з Москвою нового ексклюзивного договору, все це стане неврахованою й непрозорою загрозою американським інтересам.
Російські переговорні підходи не подіяли на США. СНО-3 закінчився, російський арсенал і далі незворотно деградує, американський hedge залишився на місці й може бути використаний як страхування проти геополітичних ризиків, пов’язаних із Китаєм.
Тінь Китаю
Китай є головним чинником можливої зміни статус-кво, що склався на момент закінчення дії договору СНО-3. Ця країна ніколи не була учасником угод серії й масштабу ОСО—СНО та принципово уникає будь-яких режимів кількісних обмежень. Упродовж десятиліть це пояснювалося відносно малим масштабом китайських ядерних сил. Однак у 2020-х роках така аргументація втратила переконливість.
Ядерний арсенал Китаю зростає найшвидшими темпами у світі. Якщо на початку 2010-х років ішлося про кілька сотень боєзарядів, то до початку 2030-х Пекін може мати близько тисячі ядерних боєприпасів. Це кількісне зростання супроводжується будівництвом нових шахт для міжконтинентальних балістичних ракет, розвитком морської компоненти та вдосконаленням засобів доставки.
Але проблемою для Китаю залишається питання структури та готовності його ядерного арсеналу. Переважна більшість китайських ядерних боєзарядів залишається нерозгорнутою, тобто такою, яку не можна швидко доставити до визначених цілей наявними засобами. Система утримання арсеналу орієнтована радше на зберігання, ніж на застосування. Це пов’язано не лише з наймиролюбнішою серед ядерних держав ядерною доктриною Китаю. Ймовірно, важливішою є обмежена довіра між політичним керівництвом, військовими й оборонною промисловістю — хронічна проблема автократій. Якість і надійність частини носіїв, особливо в нових китайських програмах, викликає питання.
США, можливо, не сприймають Китай як негайну ядерну загрозу в класичному сенсі. Але в ядерній тематиці останніх років проявилася можлива китайська зацікавленість у російських намаганнях накласти на США обмеження від імені РФ, залишаючи Китай за дужками переговорів. Якщо Китай почне управляти російською політикою в ядерній сфері, це становитиме загрозу для США. Китайсько-російський ядерний альянс може сповільнити деградацію ядерного арсеналу РФ і надати технологічний імпульс для швидкого збільшення кількості ядерних боєзарядів Китаю в розгорнутому статусі.
Тут і знадобиться американський ядерний hedge. Це найшвидший інструмент збереження домінантних американських позицій у кількісному вимірі, якщо китайсько-російський ядерний альянс стане реальністю. В останній день дії СНО-3 Сі Цзіньпін і Путін поспілкувалися на цю тему телефоном. Це не означає здатності Китаю негайно використати у відносинах зі США ядерний чинник РФ і готовності Москви до такого використання. Не виключено, що росіяни прикривалися тінню Китаю, намагаючись зберегти паперовий паритет зі США, а насправді не готові до васальної ролі в цій сфері.
Тепер,