Життя в окупації – Маруся Чуприненко описує спротив українців на Херсонщині та шукає мову близькості – новини культури

Автор Юлія Москаленко Редакторка стрічки новин ZN.UA

Маруся Чуприненко — українська співачка, засновниця документальної пісні в Україні та акторка. Вона з’явилася на світ у Херсонській області і вважає себе «амбасадоркою українських степів», відлуння яких присутнє в її композиціях. У 2022 році рідне село артистки Чуприненко потрапило під російську окупацію, разом із батьками та домом. Для неї війна приносить ще й цей біль…

Маруся стала частиною проєкту «Тотальний: Наживо» — культурної ініціативи Руху опору Сил спеціальних операцій, в рамках якої митці нагадують українцям в окупації: їх підтримують, про них пам’ятають.

Нещодавно артистка Чуприненко презентувала кліп на пісню «Камінь». Його створили за підтримки батальйону «Донбас» та на підтримку Руху опору ССО і українців, які на окупованих територіях продовжують чинити спротив ворогу. Пісня розповідає про переживання людини, яка втрачає дім через окупацію росіянами і не може змиритися з цією втратою. Проте, незважаючи на це, вона намагається жити далі.

В інтерв’ю ZN.UA Маруся Чуприненко поділилася думками про свою творчість і нову музичну роботу, про початок великої війни, про спілкування з мамою, яка залишається вдома на Херсонщині, а також про те, що, на її думку, може зробити кожен, аби не віддалятися одне від одного у цей складний час.

Про повномасштабну війну, дім і маму, яка не втрачає надії

— Марусю, після початку повномасштабної війни пам’ятаєш, що ти відчувала, коли зрозуміла: як раніше вже не буде?

— Перше, що я відчула, — це глибоке почуття сирітства. З 2014 року я жила в Києві, спочатку в гуртожитку університету, потім на орендованих квартирах. Я завжди відчувала себе спокійно в Києві, але в ту ніч зрозуміла, що мені немає куди повернутися, що російські війська вже в моєму домі, і я не можу повернутися. Водночас я не відчувала, чому можу залишитися в Києві на чужій квартирі.

Перші пів року я провела за кордоном, поїхала з подругою за компанію. Там я скиталася по добрих людях. Останні місяці я жила в німецькій родині у Берліні. Я називала їх «моєю німецькою сім’єю»: «мій німецький тато», «моя німецька мама» і «мій німецький брат». Я працювала там, але завжди прагнула повернутися в Україну. Спочатку ситуація була незрозумілою, адже частина Київщини також потрапила під окупацію. Було неясно, що робити, куди повертатися. У Києві я працювала в театрі, і спочатку він також був зачинений.

А коли ситуація трохи стабілізувалася, люди, які залишилися в Києві, в Україні, показали нам, тим, хто виїхав, що тут можна жити. І ми подумали: якщо можна, то повертаємося. Приблизно так виглядав мій шлях.

Потім довгий час я відчувала дивне почуття. З одного боку, ніби нічого не змінилося — я жила в Києві до повномасштабної війни і продовжила жити під час неї. Але з іншого — окупація показала, що в мене є дім. Вона показала це тим, що його забрала.

До того на всі канікули та у відпустки я завжди їздила у своє село. У мене не було бажання поїхати кудись за кордон, бо я їхала додому, на море, до рідних, і там відновлювала сили. А коли це відібрали, я зрозуміла — це не лише місце, де я відновлюю сили, це ще й мій дім. Це було дуже дивне відчуття…

Потім я чомусь почала значно настороженіше ставитися до Києва. Я відчула, що це не моє місце. Є проєкт «Жителі Києва». В рамках цього проєкту відбулася презентація книжки, на якій я була присутня. Ми говорили про те, в який момент відчули себе жителями Києва. І всі ділилися своїми історіями. Але я сказала, що насправді не відчуваю себе жителькою цього міста.

Я довго думала про те, що робить людину приналежною до місця, де вона перебуває. Коли з тобою вітаються сусіди? Коли впізнають у кав’ярні і вже знають, що я замовлю? Але я винаймала квартири в різних районах Києва. І з часом ти всюди знаходиш людей, з якими у вас з’являється зв’язок. Але це не робить місце домом. Мабуть, дім — це те, куди ти готова вкладати багато своїх сил і енергії.

— Але куди подіти цю енергію та сили, якщо ти зараз не можеш дотягнутися до свого дому…

— Насправді зараз Херсонщина і мій регіон можуть існувати тільки через мене і таких людей, як я. Які можуть про нього говорити, які знаходяться там і можуть також робити цю землю живою. Адже дім — це не лише географічна точка і не лише тип ґрунту.

— Твоя мама не покинула свого дому і живе на окупованій території. Родин, які стали заручниками таких обставин, на жаль, дуже багато. Що допомогло прожити і усвідомити той факт, що тепер між тобою і твоєю рідною людиною щось більше, складніше та небезпечніше, ніж просто відстань?

— Я не знаю, що допомогло мені усвідомити цей факт. Коли тільки почалася окупація Херсонщини, то в мене вдома залишилися і мама, і тато. Тато помер в окупації.

Інколи є відчуття, що ми просто довго не бачимося через те, що я в Києві, і я в якийсь момент маю приїхати додому. Але потім ми починаємо говорити… У нас у селі базар зазвичай закінчується о дванадцятій годині. І ми з мамою говоримо, наприклад, о десятій ранку, і вона каже, що базар уже закінчився. Я в неї запитую: «Як, ранок же?». А вона відповідає: «У нас уже дванадцята». І це дуже дивно, коли в якийсь момент до тебе додому хтось прийшов і сказав, що час тепер інший.

— Як говорити з рідними в окупації? Адже любов і небезпека в такій ситуації завжди поруч.

«Червона Рута» і тисячі голосів: культурний спротив, що єднає країну

— Ми говоримо більше про те, що робить нас сім’єю. І захисний механізм мами в тому, що вона каже: оце я закатала вишеньок, щоб, коли ви приїдете, ми робили ось це, або назбирала і заморозила грибів, аби вам жарити. Таким чином у неї ця надія живе, і вона відчуває себе частиною України. Вона не відчуває, що це назавжди і що ми ніколи не побачимося. Вона хоче жити в Україні, хоче жити в себе вдома на українській землі.

— Часто зв’язок тримається на дрібницях: кодових словах, спільних спогадах, тощо. Чи маєш ти свій «словник близькості»?

— Так, але саме кодові слова стосуються більш небезпечних тем. Вони не про сердечну близькість, бо про неї ми можемо говорити більш прямо. А коли хтось із моїх друзів або близьких, яких вона знає, долучається до війська, то в нас є свої кодові слова, якими я їй повідомляю про це або якими вона потім запитує, як у них справи. І так ми про це говоримо.

Про чесність, Херсонську говірку та дуло російського танка під вікном

— Ти називаєш свої пісні документальними і фактично розповідаєш у них реальні історії, зокрема, і про своє дитинство. Як ця документальна складова змінилася з приходом великої війни? Чи, можливо, ти переосмислила вже написані рядки?

— Я вважаю, що вона просто розширюється, але, можливо, не так за рахунок зовнішніх обставин, як за рахунок набуття мною життєвого досвіду, а також письменницького досвіду.

Чим більше я пишу пісень, тим більш майстерними словесно вони можуть бути. Але також зростає певна напруга. Адже коли ти написала колись хорошу пісню, то пісня, яку ти написала через три роки, завжди буде порівнюватися з тією хорошою піснею. Чи достатньо хороша ця нова, чи це достатньо точний текст, чи він уже якийсь більш абстрактний і пафосний.

Я, наприклад, маю одну свіжу пісню, і у мене є щодо неї конфлікт. Бо я її відчуваю як занадто пафосну. Хоча насправді вона теж дуже точна і документальна, але загорнена в слова, які сприймаються більш абстрактно.

Artistka Chuprynenko

— В одному зі своїх інтерв’ю ти розповідала, що хотіла стати Пугачовою. Сьогодні це звучить як іронія