Майбутнє після Перемоги – як прийняти нову реальність та вилікувати душу

Автор Валентин Ткач Журналіст. Автор книжок про вуйка Дезя.

Жити і вважати, що ти все знаєш, означає втратити дароване.

Так говорив вуйко Дезьо

Після Благовіщення я вирішив завітати до Дезийдерія Васильовича на Перевал. Оля підготувала невеличкі подарунки до Великодня, а я мав ще з літа борг перед вуйком: у мене вийшла нова книга «Чернівці — це текст», яку я планував йому подарувати, але все ніяк не вдавалося вирватися в гори. Часи нині такі, що не завжди можеш впливати на обставини.

Маршруткою я без пригод дістався до Вижниці, а далі на Перевал, за звичаєм, піднявся пішки. Мої метеорологічні прогнози не справдилися. У горах, на відміну від міста, де вже панувала рання весна, було ще досить холодно, навіть зимно, на відчутне тепло поки що не було надії.

Проте мене врятувало те, що я йшов пішки і вгору. Тому похід виявився навіть приємним.

Вуйко Дезьо радо зустрів мене. Відразу напоїв трав’яним чаєм, потім запропонував мамалигу з бринзою, а після трапези почав розпитувати про новини, зазначивши стримано: «Перезимував, та й годі».

Я розпакував свій рюкзак, передав подарунки, а потім зі стриманою радістю вручив Дезийдерію Васильовичу книгу.

Вуйко був приємно здивований, адже про книгу я йому нічого не розповідав, навіть як про задум. Я й сам рік тому ще не знав про неї. Усе сталося спонтанно — можливо, так я ховався від війни?

Він взяв її до рук і почав уважно переглядати.

Я розповідав вуйкові про книгу, показував, з яких частин вона складається, окремо звернув його увагу на те, що в ній є й розділ про війну. Принагідно я пояснив Дезийдерію Васильовичу, що цей розділ не завершено, в книзі я навмисно залишив чисті сторінки «в лінійочку», на яких кожен зможе згодом записати слова нашої Перемоги.

Потім запитав у вуйка: «А якою буде наша Перемога? Що б ви написали на цих чистих сторінках?»

Дезийдерій Васильович зітхнув, але за його швидкою відповіддю я зрозумів, що вуйко вже розмірковував про це.

«Після Перемоги на всіх нас чекає велике випробування, не менше, ніж тепер. Із війни люди вийдуть різними, кожного вона спотворила, кожен пройшов свій шлях: хтось трагічний, звитяжний, а хтось пересічний, обмежений чи навіть ганебний. Війна розкидала людей: хтось був добровольцем, волонтером, а хтось ховався або втікав. Багато людей вимушено залишили країну. У всіх буде своя війна, своє каліцтво, і не лише на тілі, а й в голові, в душі», — Вуйко перепинився і зітхнув. Зупиняючи перелік, він додав: «З усім цим доведеться починати жити».

Тут у мене випадково вирвалося: «Але як? Хтось був на фронті в окопах, а хтось весь час у тилу, за кордоном чи просто ховався…»

«То ти ще не все згадав, — зупинив мене вуйко. — Правда війни в кожного своя, і з цим доведеться жити. І потрібно буде вижити».

Я вже не перебивав Дезийдерія Васильовича, а замовк.

«Не каяття і не прощення тут буде головне, щоб порозумітися. Важко повірити, що в душі у кожного виникне щире покаяння. Я кажу про кожного, бо у всіх нас залишиться борг перед загиблими героями та невинними жертвами цієї війни. Він вже назавжди.

Я веду бесіду про те, що кожен повинен буде прийняти те, що є. Не виправдати, а прийняти. Прийняти заради майбутнього».

Я зітхнув, а вуйко, помітивши моє нерозуміння того, що він сказав, раптом мовив:

«Я розповім тобі одну історію, яку колись дуже давно високо в горах повідав мені старий Мольфар.

Людство на землі існує вже дуже давно. Якось воно досягло такого розвитку, що винайшло ліки від усіх хвороб, які дарували безсмертя. Але це були дуже рідкісні ліки, тож постало питання, кому їх давати, а кому — ні. Так людство стало на край своєї загибелі, бо почалася ненависть, бійки, війни».

Вражений такою картиною, я навіть перебив вуйка: «Але ж ми живі. Тож людство тоді не загинуло».

Дезийдерій Васильович, здається, й не помітив мого зауваження і продовжив: «Та люди тоді не загинули, бо були такі, хто прийняв долю смерті. Це вберегло людство від самознищення».

Поки я намагався усвідомити слова вуйка, він додав: «Майбутнє потрібно вміти прийняти».

«А як же зрадники?» — вирвалося в мене, і я зніяковів, бо знову перебив вуйка.

Дезийдерій Васильович, ніби втомлено, миттєво мені сказав: «Ти питаєш у мене про те, що має робити влада, а я веду з тобою бесіду про людей. Кожен повинен робити свою справу».

Вуйко закрив книгу, яку весь цей час тримав у руках, і посміхнувся: «Ти виконав гарну роботу. Але буде хтось, хто скаже: «Навіщо ти марнував час? Краще б допоміг фронту».

Я сам собі вже ставив це й подібні запитання, мав на нього відповідь, яка заспокоювала моє сумління. Принаймні весь цей час, поки працював над книгою, я не створював проблем для нікого. Тому зауваження вуйка сприйняв без особливого емоційного відгуку. Він це помітив, полегшено, як мені здалося, усміхнувся й продовжив: «Той, хто зробить тобі такий закид, буде правий. Але безвинним будеш і ти. У кожного буде своя правда. Ось із цим і доведеться жити. А це означає одне — прийняти майбутнє заради майбутнього. Щоб воно було».

Вуйко замовк, а я зрозумів, що він дав відповідь на моє запитання, мені лише потрібно буде її переосмислити.

День хилився до вечора. Прийшла пора мені повертатися до міста.

Ми говорили з Дезийдерієм Васильовичем про весну, Перевал, війну.

Потім мовчки сиділи на колоді. Нарешті я підвівся.

Прощаючись, вуйко Дезьо обійняв мене і зітхнув: «Війна торкається всіх. І буде Перемога. Але це омана, що війна має кінець. Із війни не повертаються. Та жити потрібно далі, а це означає — прийняти майбутнє заради майбутнього, образ якого потрібно буде обов’язково створити. Без такого образу, спільного для всіх, не вийде нічого. Хоча б тому, що без нього немає справжньої школи. Щось повинно тримати людей разом, щоб іти вперед, а не постійно озиратися. Не прочиняй часто двері в минуле. Там нічого не змінилося. Твори майбутнє».

Я спускався Перевалом у долину й пригадував розмову з вуйком Дезьом. Навколо після сонячного дня починала відчуватися весна. Але з думок у мене не йшла оповідь Мольфара, яку розповів мені Дезийдерій Васильович. Безліч запитань крутилося в голові: «Невже є такі ліки, які дарують безсмертя?», «Який же це нині вік цивілізації людей?», «Це ж учені ще й досі не знають, звідки з’явилася цивілізація шумерів із її фантастичним на ті часи рівнем науки та писемності, і чи не є вони тими людьми, які прийняли долю смерті, що врятувало людство?», «Хіба не про це йдеться в «Епосі про Гільгамеша»?»

Згадка про «Епос» остаточно розхитала мої думки. Я відразу пригадав, що епіграфом до своєї книги взяв слова, які повторюються рефреном на початку й наприкінці тієї давньої історії: «Підіймися і пройди по стінах Урука».

Історія повертається до своїх витоків — нагадує автор «Епосу про Гільгамеша». Але вона ніколи не повторюється.

Невже після Перемоги на нас чекає нове випробування: ми всі повернемося в стан прийняття екзистенційного вибору, щоб урятувати вже свою подальшу долю, як це було не раз в історії інших народів?

Може, й так, але до здійснення такого вибору ми повинні чітко сформулювати собі спільну мету й не боятися помилок. Сміливо йти в майбутнє.

І я пригадую слова вуйка Дезя: «Краса твого життя вишита канвою твоїх невдач».

Саме підійшла маршрутка на Чернівці.

Я сів коло вікна. Біля дороги за шанцем стояв знайомий мені з давніх-давен дід у темно-сірому дощовику, який на довгій мотузці тримав корову. Мене це здивувало, бо паші ще немає, отже, й пасти корову немає сенсу. А може, цей дід тут зараз зовсім не про це, а про те, що в житті є вічні сюжети, дія яких повертається, але ніколи не повторюється?