Як завершити війну в Україні?
Відповідь на це запитання могла б врятувати мільйони життів, відкрити шлях до широкомасштабного відновлення, сприяти об’єднанню демократичних сил у Європі. Її шукають не лише в урядових колах України та інших країн.
Нещодавно з’явилося кілька думок політичних аналітиків, які стверджували, що для України відповіддю може стати косовська модель, або ж намагалися знайти аналогії з корейською, в’єтнамською та навіть із холодною війною. Так, берлінський журналіст Пол Хокенос у статті у Foreign Affairs проводив наполегливу паралель із Балканськими війнами та ситуацією навколо Косово, а про Корею і холодну війну говорив, зокрема, британський історик і письменник Ніл Ферґюсон у мережі Х. Такі невдалі порівняння є черговим підтвердженням того, що багато хто на Заході й досі живе в ілюзіях стосовно Росії, не усвідомлює причин цієї війни та її наслідків для світового порядку. Визнаючи суттєві зміни у глобальній архітектурі безпеки, викликані найгіршою агресією в Європі з часів Другої світової війни, навіть прихильники України не можуть побачити відмінності між нинішньою ситуацією та війнами минулого. Поява таких аналогій є шкідливою, оскільки створює у суспільстві ілюзію, що шляхи дипломатичного врегулювання існують, просто Україна їх відкидає.
В Україні ніколи не існувало ідеологічного конфлікту, як у Кореї чи В’єтнамі, тим більше протистояння систем, подібного до часів холодної війни. В Україні не було громадянської війни і навіть найменшого силового конфлікту між українцями, що проживають у Києві та Донецьку, у Львові чи Криму. На території України не воювали й не воюють армії іноземних держав, навіть північнокорейці гинуть за Путіна лише на російському боці. До вторгнення «зелених чоловічків» у Крим та провокацій бандитів Гіркіна в Донецьку 2014 року вихідці з півдня та сходу України займали ключові посади в урядових структурах. Більшість видатних представників ділової еліти мала коріння саме на сході та півдні країни. Російська мова мала такий самий статус, як мови інших національних меншин, але ніхто не заважав спілкуватися, як зручно. Сумарний результат правих партій на виборах становив максимум 2%. Саме російська пропаганда та слабка реакція уряду, в якому працювало чимало агентів Росії, підживили штучно створений політичний порядок денний із вигадками про причини й наслідки Революції Гідності. Громадяни Росії на ключових посадах у державі змогли створити картину конфлікту, якого насправді ніколи не існувало. Порівнювати ситуацію на Корейському півострові (де, до речі, так і не настав тривалий мир) або у В’єтнамі з Україною — вкрай несправедливо й небезпечно. Варто очікувати, що знайдеться ще якийсь експерт, який згадає про Турецьку республіку Північного Кіпру, де спрацював іще й релігійний чинник. Навряд чи щось може бути далі від реальності, якщо йдеться про Україну.
Порівняння Косова з Україною викликає обурення. Сербія не була й не є постійним членом Ради Безпеки ООН із найбільшим у світі ядерним арсеналом. Україна не була частиною Росії на початку війни. Незалежність і суверенітет України визнав світ, зокрема й сама Росія, ще з 1991 року. Між Україною та Росією було підписано сотні міжурядових угод, ратифікованих Державною думою. Косовський конфлікт радше можна порівняти зі спробою Чечні вийти з імперії — спробою, жорстоко придушеною тим самим Путіним. Україна не має нічого спільного з цією моделлю, й тому важко зрозуміти, звідки беруться такі аналогії.
Хибне сприйняття Росії на Заході має глибоке коріння. Розпад Радянського Союзу помилково витлумачили у Вашингтоні як завершення холодної війни. Ейфорія від слабких проявів демократії у єльцинській Росії паралізувала спроможність Заходу до критичного аналізу. Насправді ж факти координації зовнішньополітичних питань між Росією та США впродовж єльцинського десятиліття свідчать про продовження імперської політики Росії у сфері впливу на пострадянському просторі навіть у «десятилітті демократії». І ця політика не зустрічала достатньо рішучої відсічі з боку Сполучених Штатів — навпаки, її заохочували. Проте Єльцин не відкинув на смітник рештки Лєніна й Сталіна, він продовжував торгуватися з Клінтоном щодо улаштування пострадянського простору й вимагати за це гроші. Саме за часів Єльцина Росія і Китай уперше представили в ООН свою концепцію «багатополярного» світу. Саме слабкий на той час Пекін, а не потужний Вашингтон був справжнім союзником РФ. Будапештський меморандум міг стати історичним прикладом зусиль із роззброєння та денуклеаризації, проте нині він вважається найбільшим провалом. Жодна держава не піде на добровільне роззброєння, маючи перед очима такий прецедент.
То як тоді завершити війну в Україні, якщо жоден історичний досвід не є застосовним? Було б важливо донести до наших партнерів і західних інтелектуалів кілька простих тверджень, які не потребують доказів. Для українців це аксіоми. По-перше, війна — це природна форма існування російської держави. Вона розуміє лише силу, а будь-які спроби дипломатії сприймає як слабкість. Так було завжди, а за правління царя Путіна — тим більше. По-друге, для Росії будь-який мир є продовженням війни іншими засобами. У проміжках між актами агресії вона виробляє зброю, промиває мізки власному населенню, здійснює шпигунські провокації й готується до наступного. По-третє, жодним домовленостям із путінською Росією не можна довіряти. Вони постійно брешуть. Врешті-решт, вони десятиліттями намагалися, але так і не змогли побудувати індустріальну економіку, здатну виробляти щось значуще, окрім зброї.
Олігархія, наближена до Кремля, створює колосальну — одну з найбільших у світі — прірву між невеликою групою багатіїв і збіднілою масою. Саме тому вони не можуть змиритися з власним злиденним становищем і руйнують будь-яку спробу сусідніх країн побудувати процвітаюче цивілізоване суспільство. Росія відкрито протистоїть людським цінностям, демократії та решті засад ліберального світового порядку. Діючи в унісон з іншими ревізіоністськими державами — Китаєм, Північною Кореєю та Іраном, — вона змогла зруйнувати світовий порядок. Це триватиме доти, поки путінський режим не буде знищено. Це слова путінських ідеологів: світ, у якому Росія не є великою, не має існувати.
Захід та його партнери мають нарешті усвідомити, що жодна політика умиротворення щодо Росії не спрацьовує. Жодне штучно нав’язане врегулювання, умовний мир чи просто перемир’я не забезпечать стабільного миру, поки цей режим у Росії не буде демонтовано. Замість того, щоб втрачати дорогоцінний час на обговорення персон Шредера чи Меркель як можливих переговірників, сваритися через формат переговорів і склад учасників, необхідно терміново створювати нову й потужну коаліцію європейських держав у формі військового альянсу, здатного протистояти будь-яким спробам Росії відновити агресію після війни. Кістяком такої коаліції мали б стати скандинавські та балтійські держави (і нарешті вони про це вже серйозно говорять), Польща, Румунія, Велика Британія та Німеччина, Франція й Нідерланди, Туреччина. Україна має бути її частиною та бути готовою направити армію на допомогу будь-якому іншому члену альянсу в разі нападу на нього. Нещодавні опитування свідчать, що більшість українців підтримує цю ідею.
Проте країна не може бути сильнішою ззовні, ніж вона є всередині, як казав Джон Кеннеді. Жахливі корупційні скандали, які не отримують адекватної відповіді, хаотична й безсистемна політика міжнародного співробітництва у галузі оборонної промисловості, перевага піару над здоровим глуздом, коли йдеться про виробництво перспективних видів озброєння — насамперед ракет і дронів (чого варті нескінченні інтерв’ю Штілермана про наші нинішні й майбутні ракети на межі чи за межею розголошення державної таємниці) — все це чинники, що роз’єднують суспільство і стримують іноземних партнерів.
У наших ключових симпатиків, включно з Великою Британією, Італією, Німеччиною, Францією, у потилицю нинішнім лідерам дихають праві проросійські сили, котрі, як це вже сталось у Болгарії, можуть прийти до влади. Про напругу з Польщею треба говорити окремо, як і про те, що очікує нас у відносинах з Угорщиною. У такій ситуації українське суспільство мало б бути зразком єднання й очищення. Натомість відбувається неначе навмисне створення нових зон напруги, зокрема у сфері культури й історичної пам’яті.
Чергова конференція з відбудови й чергова урядова програма економічного зростання не замінять радикальної політичної реформи, нової конституції та формування моделі майбутньої успішної України шляхом діалогу між основними політичними силами та громадянським суспільством. Але про це вже писали й говорили всі, хто спроможний писати й говорити. Не чують. Залишається лупати сю скалу і не кохатися з москалями.